«Я воював за Україну, а не за Польщу». Пам’яті генерала Безручка, який врятував Європу від більшовиків

Учитель із козацького степу

Марко Безручко, крім незавершеної військової освіти, мав іще один фах — учительський. Перш ніж піти на службу до тоді ще російської імператорської армії, молодий Марко встиг закінчити семінарію та навіть повчителювати у своєму рідному Токмаку, що на Запоріжжі. 

Хтозна, чи допомогло йому це в майбутньому командувати українськими частинами. Однак до цього Безручко встиг покерувати ще й російськими підрозділами. Закінчивши лише два курси Миколаївської академії Генерального штабу в Петербурзі, у 1914 році він відправився у вир Першої світової війни.

На війні Безручко був на посаді начальника піхотної дивізії, яка наступала у Східній Пруссії — зараз це територія сучасної Калінінградської області у складі рф. Тоді під час бойових дій навіть встиг зазнати поранення та контузії.

Та Безручко вижив, а коли 1917 року почалась Українська революція, він долучився до створення саме української армії, де мав штабні посади, а у квітні 1918 року очолив штаб Корпусу Січових Стрільців.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, який приділяв велику увагу розбудові українського війська, Безручко знову пішов на підвищення, очоливши оперативний відділ Головного управління Генштабу української армії. А коли влада Скоропадського була повалена, і в січні 1919 року почалася нова війна з більшовиками, Марко Безручко повністю поринув у боротьбу із «червоними». 

Увесь 1919 рік виявився катастрофічним для Української народної республіки: більшовицькі війська швидко захопили все Лівобережжя та Київ, західні землі окупувала Польща, яка щойно відновила свою незалежність і прагнула відновити кордони давно зниклої з мапи світу Речі Посполитої. Водночас в Україні вели бої і білогвардійці, що прагнули відновити російську імперію.

Шансів вижити в цьому «трикутнику смерті» було небагато, але армія УНР іще зберігала свою сяку-таку боєздатність і відступала на Поділля. Там керівництво країни вирішило, що найбільш боєздатні підрозділи підуть у похід тилами більшовиків і білогвардійців, а інші — будуть інтерновані в Польщі. 

Рятівник Європи

Марко Безручко, опинившись у Польщі, далеко від фронту, заходився формувати з інтернованих бійців новий великий підрозділ — 6 Січову дивізію. І вже в лютому 1920 року став її командиром. Невдовзі вона братиме участь у боях із більшовицькими військами, а пліч-о-пліч із ними воюватиме польська армія.

Упродовж зими-весни 1920 року керівництво УНР вело перемовини з Польщею, аби разом відбити більшовицьку загрозу. Урешті, сторони уклали Варшавський договір, й українці разом із поляками пішли в наступ.

Дивізія Безручка була однією з передових частин, яка громила «червоних», наступаючи на Київ. У травні 1920 року українська столиця була звільнена від більшовиків, а дивізія Безручка однією з перших входила до міста. Однак уже за місяць усі здобутки українців і поляків були перекреслені.

У червні 1920 року Червона армія пішла в наступ по всьому фронту, унаслідок чого польсько-українські частини почали відступати на захід. І вже в серпні підрозділи, що не так давно урочисто крокували Хрещатиком після звільнення Києва, готувалися до оборони столиці Польщі.

Уже під Варшавою поляки змогли дати гідну відсіч більшовицьким військам, яким керував маршал Михайло Тухачевський. Завдяки грамотній обороні поляків підрозділи «червоних» зазнали тяжких втрат, а тому чекали на підкріплення кінної армії Семена Будьонного. Вона мала вдарити в тил польській армії, наступаючи на південь від Варшави через Замостя. Це місто обороняв Безручко разом з іншим видатним командиром — Всеволодом Змієнком, що обіймав посаду начальника штабу 6 дивізії.

Кінна армія Будьонного становила серйозну загрозу для дивізії Безручка: швидка, мобільна кавалерія більшовиків на марші швидко просувалася до польського міста, але натрапила на жорсткий опір Січової дивізії. 29 серпня 1920 року битва за Замостя розпочалася.

Оборона Замостя тривала не безпосередньо в межах міста. Бійці Будьонного взяли його в облогу, а бійці під командуванням Безручка тримали оборону поблизу мурів знищеної фортеці, яка існувала тут іще за часів козацтва.

Лобові атаки «червоних» не принесли їм жодного результату. 30 серпня окремі загони більшовиків змогли увірватися в Замостя, прорвавши оборону, однак після стрімкої контратаки їх вибили з міста. 

Будьонівці в цих боях зазнали дуже важких втрат, тож ні про який удар у тил полякам поблизу Варшави вже не йшлося. А на додаток окремі польські частини вирушили на допомогу дивізії Безручка, які після свого прибуття на місце атакували «червоних», змусивши їх відступити аж до Володимира, що на Волині, тобто майже за 100 кілометрів від Замостя.

Велика перемога для польського війська закінчилася крахом для Української народної республіки. Після битви під Варшавою, яку згодом в історіографії назвали «дивом на Віслі», польські та радянські дипломати пішли на мирні переговори, які закінчилися підписанням Ризького мирного договору в березні 1921 року. 

Згідно з ним, більшовикам дісталася вся територія УНР, де вони встановили свою владу та утворили Українську соціалістичну радянську республіку, а Польща забрала собі західноукраїнські землі.

«Я воював за Україну, а не за Польщу»

Поразка України в національно-визвольних змаганнях 1917-1921 років змусила Безручка залишитися в еміграції. Проживаючи у Варшаві, він працював у польському військовому картографічному інституті, а також був членом уряду УНР в екзилі.

Безручко не пережив Другої світової війни. У 1944 році він помер у Варшаві, де його поховали поруч із його побратимом Всеволодом Змієнком.

Однак іще за його життя польська влада не забула заслуг Безручка. Так, 1938 року з нагоди 20-ліття відновлення незалежності Польщі влада вирішила нагородити українського генерала найвищим орденом Virtuti Militari, однак той відмовився його прийняти, сказавши: «Я воював за Україну, а не за Польщу!».

У 2016 році тодішній міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич поклав квіти до могили генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка. А 2020 року у країні з’явилися два сквери, названі іменем українського воєначальника — у Варшаві та Ґданську.

В Україні також пам’ятають про подвиг генерала Безручка. Нині на його честь названі вулиці в Рівному, Києві, Шепетівці, Кривому Розі, Запоріжжі, Дніпрі та інших містах.

А 2022 року почесне найменування «імені генерал-хорунжого Марка Безручка» вручили 110 окремій механізованій бригаді, що прославилася героїчною обороною Авдіївки у 2023-2024 роках.