«Він ніколи не був радянською людиною». Брати Яремчуки про фільм сестри, принциповість батька і смерть Івасюка

Про фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси» 

Ми ще не встигли подивитися фільм. Але думаємо, що ім'я Назарія Яремчука звучить не через вихід фільму. Це тільки нюанс. Його ім'я звучить, тому що він був дуже яскравою особистістю та особливою людиною. Тому його і пам'ятають. 

Чи запрошували нас долучитися до фільму? Трішки не так було, але ми б не хотіли коментувати всі ці речі. Це проєкт нашої сестри. 

Фільми про тата знімали неодноразово. «Суспільне» знімало стрічку «Місія, позначена небом», присвячену 60-річчю від дня народження тата, це такий історично правдивий фільм. Режисер тоді зробив інтерв’ю максимально, з ким тільки міг. І з сестрою, і з усіма рідними, їздив у Вижницю. Нікого не обійшов стороною, все було якось душевно. 

Про концерти Яремчука у Чорнобилі й Афганістані

Усе відбувалося на наших очах, у нашій родині. Тато ставився до цього дуже відповідально, і це не було державне замовлення. Тато хотів цього — поїхати до людей, дати їм якусь надію через пісню, через слово. Він один з небагатьох артистів, який був у Чорнобильській зоні. Сказав: я поїду, бо мене там чекають. 

Коли їхав до Афганістану, це була та ж сама історія. Там було дуже багато хлопців з України. Коли тато летів на гелікоптері, по них стріляли. Був випадок, коли пілотові навіть довелося вимкнути двигуни й піти у вільне падіння, тому що пролунав сигнал, що на них спрямовані ракети; а потім він їх увімкнув. Після того тато почав палити. 

Про Яремчука і радянську систему

Він не був таким простим, як інколи здається. Він не був радянською людиною, він завжди був українцем. 

Будь-яка влада, радянська влада тих часів, складалася з людей. І ті люди теж розуміли багато чого. Він знаходив однодумців, умів з ними спілкуватися. Це могли бути чиновники, могли бути люди з будь-яких структур. Є спільні речі, які завжди об'єднують. 

Навіть у тій системі люди розгледіли його талант. Якщо вони і вставляли палки в колеса (була ж цензура), то все одно не могли перекрити цей талант. 

Тато володів якоюсь особливою людською енергетикою. Але була й проблема. Це дуже важливий момент, який, можливо, вперше прозвучить. 

Колись були художні ради, це був 1976-й або 1977-й. Тато вже працював у Чернівецькій філармонії, і зібралася мистецька рада. Тато мав якийсь конфлікт із директором філармонії. Тоді був такий відомий директор філармонії — Пінкус Абрамович Фалік. І тато пішов звідтіля, пішов із професії. Він близько року працював в університеті, на географічній кафедрі. 

Мама бачила, що йому болить. Тато був дуже позитивною людиною, але й дуже принциповою. Тож мама взяла на себе цю відповідальність і пішла до Фаліка. Знайшла якось до нього підхід, і він сказав: я чекаю Назарія, будь ласка, хай до мене приходить. 

Мама прийшла додому (вони тоді жили в університетському гуртожитку в Чернівцях) і знайшла підхід, коли про це сказати татові. Бо він же по-різному міг на це відреагувати. Але одразу став такий окрилений. 

Це ключовий момент у татовому житті. Бо він міг узагалі не повернутися на сцену. «Червона рута» і «Водограй» прозвучали, і це було б усе. Але виявилося, що це тільки три крапки, далі було.     

Про смерть Івасюка

Ми можемо сказати тільки те, що чули. Мама розповідала, що перед смертю Івасюк був у нас вдома. Хтось із дітей бігав, і він каже: які у тебе гарні діти, я так хочу вже дітей. 

Якщо людина була окрилена таким бажанням створити родину (в нього тоді була дівчина) і готова до продовження роду, то навряд чи вона наклала б на себе руки. Але, звісно ж, це все лише міркування.

А ще мама розповідала, як Івасюк казав, що певний період за ним постійно ходять якісь люди, стежать за ним. Він про це відкрито говорив друзям. У тій системі було запрограмовано, щоб його не стало. 

Як і чому брати почали співати і чи допомагає їм ім’я батька

Ми вже змирилися з тим, що нас постійно порівнюють. Досі. І до пенсії будуть порівнювати, хто подібний на кого. Це нормальне явище. Але ми будуємо власний творчий шлях, гастролюємо, співаємо.

Звісно, коли ми виходимо на сцену, люди згадують про тата. Отже, тато все правильно зробив у своєму житті. Це тільки підтвердження того. 

Ми музикою займалися з дитинства. І музичне училище закінчили, і в консерваторії вчилися. А потім нас просто почали запрошувати на концерти. 

Почалося все з покійного Юрія Борисовича Шароварка, з концерту до 5-ї річниці Незалежності. Потім стали запрошувати на різні заходи, у різні міста. Ми вже почали записувати пісні, навіть у різних стилях, які не сильно й сприймали. Людям потрібно те, що вони хочуть, тому ми на цьому й зупинилися. 

Татові пісні ми пізніше почали співати. Але оскільки люди просили, ми то одну пісню записали, то другу, то третю. 

Коли малими були, ми співали пісню «Смерекова хата». А не так давно заспівали її на якомусь концерті в Італії. Приходить після виступу пара і каже: а нам уже нема куди повертатися, ми з Харкова, із Салтівки. І кажуть — дякуємо, що ви приїхали. Оце зараз такі реалії. 

Чи будуть наші діти музикантами? Це вже їм вирішувати. Нам би хотілося. Але головне те, що хотітимуть вони.

Про авторські права на пісні Назарія Яремчука

Авторські права — це композитор, це поет. Хто написав і створив цю пісню, має на неї права. Виконавець, який співає, — це суміжні права. У випадку тата — на голос. 

Суміжні права належать спадкоємцям. Це ми з братом і сестра. 

Що стосується татового виконання, то ми ніколи не заперечуємо і нікому претензій ніколи не виставляли. Нам, буває, дзвонять — наприклад, якийсь фільм знімається, і фрагмент татової пісні треба, тож просять нашого дозволу. Ми тільки за. Але ще, окрім того, зателефонуйте, будь ласка, сестрі. І авторам.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати