Вірші від смерті до смерті. Євген Плужник

«Як бути поетом, то бути великим поетом. Я хворий, у мене сухоти, але я напишу щось таке, що кожен скаже: “А це Плужник написав”», — говорив Євген дружині.

Він мав лише десять років для глибокої зрілої творчості. Перша збірка поезій вийшла у 1926-му, друга — за рік. А третю, вже готову до публікації, через арешт видати не встиг.

Написані ним вірші уміщаються в одну невеличку книжку. Але хіба емоційна проникливість поета вимірюється кількістю рядків? 

«Він був — як совість. Мав чутливість надзвичайну — якусь тваринну, підсвідому», — писав про Плужника літературознавець Леонід Череватенко. 

Я знаю!

І буде так:

Пшеницями зійде кров.

І пізнають, яка на смак

Любов.

Вірю.

Із зоотехніків — у поети

Євген народився в Богучарському повіті на Воронежчині. Мати — місцева селянка, батько — з Полтавщини, він торгував і хлібом, і вовною, і швейними машинками. Хотів дати синові ґрунтовну освіту, але Євгена вигнали з кількох гімназій, бо він жив книгами, кіно й власними фантазіями, а офіційне навчання затято ігнорував.

Роки революції й визвольних змагань він провів учителем у полтавських селах. Там часто змінювалася влада, і кожна несла з собою смерть. Євген, що в гімназійні роки писав вірші російською, у ті страшні часи стає українським поетом.

Мабуть, дуже йому боліло:

Все облизував губи, потім затих.

Невеличке на розі тіло

Не спитають більш — за яких?

Він сам — за Україну і за людяність. Не може бути досконалим світ, у якому людина почувається беззахисною і не має змоги відстояти своє право і свою честь. Погодьтеся, надто шляхетна і несвоєчасна позиція, як для тих жорстких і нещадних років.

Під тиском родини 1920 року Євген починає вчитися на зоотехніка. Через рік подався в Київський музично-драматичний інститут, але і його кинув. Заради віршів.

Писав і нікому не показував — уважав, що його строфи дуже недосконалі. Аж поки дружина Галя не занесла рукописи літературознавцю й видавцеві Юрію Меженку.

Реакція того на вірші Євгена була бурхливою. 

«Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати. І дай нам Бог, щоб ми дочекалися», — сказав видавець Галині Плужник.

Меженко й увів Євгена в коло тодішніх київських літераторів. Скоро той став членом творчого угруповання «Аспис», згодом — «Ланки» і МАРСу. Але член Майстерні революційного слова зовсім не хоче ставити дибки життя і поезію. Навпаки, він прагне ладувати своїм словом сучасне йому життя.

І над нами,

й під нами горять світи…

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

«Євген Плужник — один із найтонших, найпронизливіших українських поетів не тільки ХХ сторіччя, а, певно, в усій українській поезії», — говорить про вірші Євгена сучасна українська літературознавиця Ярина Цимбал. 

Емоційний шквал

У кінці 20-х Плужник часто реєструється на біржі праці, задля заробітку перекладає українською російських письменників, пробує писати кіносценарії, стає автором кількох п’єс і роману. Разом із другом Валер’яном Підмогильним укладає словник української ділової мови.

А живу я на поверсі шостому

І живу від доби до доби,

І живу я, звичайно, по-простому,

Так, аби...

Головне в цьому «аби» — вірші. Це те, що не для грошей, а для вічності. Швидкий на жарти й розіграші, з віршами Євген пожартував лише один раз: написав кілька рядків від імені Нестора Махна, що став героєм оповідання Підмогильного «Третя революція». Невігласи й досі приписують авторство тих віршів отаману анархістів.

Чи писав він панегірики радянській владі? Ніколи. Єдиний вірш, який можна зарахувати йому у гріх, — строфи на смерть Леніна. Але тоді багатьох, не лише Євгена, вразила смерть вождя.  

Друг Євгена, письменник Антоненко-Давидович, згадував, яке враження на публіку справляли вірші Плужника, що їх поет декламував на популярних тоді літературних вечірках: «Емоційна напруга доходила до краю. Здавалося, ще мить, і хтось у залі, а може, й увесь зал, злютований в одне піднесення, не витримає цього емоційного шквалу».

Ой, упали ж та впали

криваві роси

На тихенькі-тихі поля…

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім’я!

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстати

в безсмертнім міті,

Всім

Їм —

Осанна!

Іноді навіть товариші по творчих спілках називали Євгена аж занадто суб’єктивним поетом. Якось колега з МАРСу, Григорій Косинка, заявив Плужнику, що вони всі повинні відображати настрій переважної більшості.

«Я погоджуюсь, що у Косинки настрій більшості, а у мене — особисте сприймання», — відповів на те Плужник…

 Внутрішня еміграція

Євген, якого критики часто називали поетом з невиразною громадянською позицією, дуже добре розумівся на подіях, що відбувалися в країні. Рятувався «внутрішньою еміграцією», тримаючи при собі свої думки та висновки.

…на вуста усмішкою гіркою

Ляга мовчання мудрого печать…

Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,

Дар розуміти, знати і мовчать!

Кожен великий поет — пророк. І у Плужника є до спазму пророчі рядки про свою будучину і будучину українців:

А бачу —

Безкрая скривавлена путь...

І трупи!

І трупи...

Коли почався процес у справі Спілки визволення України, він сказав дружині: «Нас знищать, нас усіх знищать, всіх письменників із розумом, тому що нас не можуть знести, вони бачать у нас потенційних ворогів».

Він ніколи не дозволяв собі прямих випадів проти радянської влади. Але от що писав від імені Галілея в однойменній поемі:

Гей!

Герої!

Каліки!

Службовці!

Торговці!

Поетики!

А живіть собі, як вам бажається!

Через те, що —

ви чуєте? —

все-таки

обертається!

У 1933 році  відбувся Четвертий пленум оргкомітету Спілки радянських письменників України. У своєму виступі член ЦК КП(б)У Іван Кулик говорить: «Як важко, зокрема, Плужникові позбавитися свого українського націоналізму, як старі зв'язки в'яжуть його з неоклясицизмом, і наш з вами обов'язок полягає в тому, щоб допомогти йому порвати нитки з тим старим і почати спільно з нами працювати, коли він цього бажає». 

Тобто у 1933 році радянська влада ще планувала перевиховувати Євгена Плужника. Перевиховання означало, зокрема, і демонстративну прихильність влади — видання третьої збірки поета, його переїзд з дружиною з комунальної квартири в окреме житло тощо.

Але вже 1 грудня 1934 року, дізнавшись про вбивство Кірова, Плужник, за спогадами дружини, сказав: «Тепер нам кінець».

По нього приїхали вночі 4 грудня. Євген пішов відчиняти й у кімнату повернувся вже під прицілом гвинтівок, з піднятими руками.

«Обшук тривав дуже довго, перевернена була вся кімната, здіймалися багнетами килими, перетрушувалися постелі», — згадувала пізніше Галина, котру теж обшукали-обмацали. 

Визнав себе винним

У вогких і холодних камерах управління НКВС у Євгена почалося кровохаркання. На допитах знесилений хворобою поет визнав себе переконаним українським націоналістом.

В есеї «Недоспівана пісня ранньої осені» Борис Антоненко-Давидович згадував, що слідчий улаштував йому з Плужником очну ставку. Запитував у поета, чи належить Антоненко-Давидович до терористичної організації.

«Такою ж мірою, як і я», — відповів Євген.

А коли слідчий ударив перед ним кулаком по столу і прогарчав запитання ще раз, Плужник відповів: «Так, належав».

Адже після ударів кулаком по столу зазвичай слідчі вже били по голові.

Суди мене судом твоїм суворим.

Сучаснику! — Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання.

І пізній сум, і радість передчасну, —

Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

За словами Галини, перше побачення з чоловіком їй дозволили аж 25 березня 1935 року — 15-хвилинне, у кабінеті слідчого Хаєта.

«Я встала, кинулась до Євгена, ми поцілувались, потім він поцілував мені руки, а я йому. І, напруживши останні сили, я посміхнулась і сказала: “Женічка, та ти не дуже й змінився, виглядаєш непогано, лише дуже блідий — це, мабуть, тому, що без повітря”. Це я так говорила, а серце моє кричало: “Подивіться всі, на кого він став схожий, та він же не житиме, бо він хворий, він же не витримає тут”».

На пропозицію дружини принести йому чисту сорочку Плужник відповів: «Зрозумій, Галочко, що мені нічого не треба, що життя вже скінчилося, навіщо мені та сорочка…»   

Прощаючись, він заплакав — дружина вперше побачила його сльози.

«Боже, коли ти є, — просила вона, — зроби так, щоб він помер сам, щоб його не розстрілювали, бо я зрозуміла, що скоро буде суд і що Євген сподівається розстрілу».

Плужника звинуватили в участі у підпільній організації, яка буцімто мала на меті повалення радянської влади й від’єднання України від СРСР.  Суд відбувся 28 березня 1935-го. Вирок — розстріл. Але вже скоро найвищу міру покарання замінили 10 роками Соловецького табору.

Подумки налаштувавшись на смерть, Євген отримав дозвіл на життя. На радощах він написав дружині листа (цитуємо зі скороченням):

«Галча моє!

Це дрібничка, що пишу тобі чорнилом, але разом з тим це має велику вагу: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі!

Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів!

Твій Євген».

Як дружину ворога народу, Галину звільнили з роботи (вона працювала друкаркою в Будинку вчених). Жінка потроху розпродувала одяг і домашнє начиння, щоб зібрати Євгена в табір. Чужі люди приносили їй гроші та продукти. Через багато років вона дізнається, що найбільш щедрим із нею у ті часи був Максим Рильський, якого Євген вважав своїм учителем у поезії.

«Не нарікатиму…»

Дорослий Плужник мав удома улюблені іграшки для натхнення — оксамитового ведмедика і целулоїдного чоловічка, що гойдалися, підвішені до лампи в їхній з Галею кімнаті. Щоб тепло подружньої оселі було завжди з Євгеном, дружина спакувала йому ці іграшки в табір. Оксамитовий ведмедик був з ним і в день смерті. 

Через в’язничні умови туберкульоз у Євгена прогресував настільки, що на Соловки в липні 1935 року його повезли окремо від інших каторжан — пасажирським поїздом, а не звичним для засуджених товарняком. Але на Соловках поет з туберкульозом мав жити у вогкому підвалі в’язниці.

У Києві він планував, що працюватиме в таборі дроворубом. Але на це не стало сил. У вересні 1935-го його спробували залучити до сільгоспробіт, але і для них Плужник виявився занадто слабким. Перевели працювати у службових приміщеннях — теж не зміг. 

Уже 4 жовтня він потрапляє до табірного лазарету й майже не обходиться без подушки з киснем. У лазареті він проведе 4 місяці. 

Йому не забороняли писати вірші, але жоден з них до нас не дійшов. Останній його лист до дружини датований 25 січня 1936 року. Писала його під диктовку поета чужа рука. Власноруч Євген спромігся лише дописати: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»

Не вижив.

31 січня він попросив у санітара води, щоб вмитися, розпорядився, кому віддати його одяг, щоб доношували. Поки санітар виносив воду після вмивання, Євген помер. Йому було 37 років.

А 2 лютого ув’язнений Валер’ян Підмогильний провів друга до братської могили на табірному кладовищі.

Нехай комусь судився довший

Шлях до останньої межі,

Свій коротенький перейшовши,

Не нарікатиму — я жив!

 «Єдина моя…»

На останньому побаченні перед відправленням, 30 квітня 1935-го, Плужник передав дружині листа:

«Галю! Єдина моя навіки!

Всю силу своєї любові до тебе, всю глибину волі твоєї до життя хочу я вкласти в ці рядки, щоб викликати в тобі мужність, потрібну перед великою розлукою нашою! Будь сильна духом, Галю моя, — це твій обов'язок; будь мужня, дружино моя хороша, — і тоді, вір мені, все минеться, а любов до тебе — ні! […]

Все юнацтво моє було сподіванням тебе, єдина моя; потім життя моє сповнене було кохання до тебе, любов'ю твоєю було воно прекрасне, дякую тобі, рідна. […] Ти любиш мене — це джерело моєї сили; в ім'я цієї любові підтримай мене ще дужче у цей важкий час, не занепадай духом, будь міцна! […]

Не забувай ні на мить про те, що живеш для мене, що твій обов'язок — дбати про себе — для мене ж, що все моє життя — ти!» 

Ще коли Євгена утримували в Києві, слідчий Михайло Хаєт порадив Галині швидше шукати нового чоловіка. А потім зауважив, що, мовляв, що спокійнішою буде політична ситуація, то швидше Євген повернеться додому.

Євген додому не повернувся. Але іншого Галя не шукала.

Вони одружилися 1923 року. Галя Коваленко теж свого часу вчилася на акторку, була красунею, завжди перебувала в центрі уваги чоловіків. Але з усіх її зачарував вдумливий погляд Євгенових глибоких очей, його ніжність і спокійна мовчанка на вечірках. 

Подруги застерігали: він же дуже хворий! Галя відповідала: «Будемо вмирати разом».

Щоб доглядати чоловіка під час загострення хвороб, Галя покинула навчання. Робота друкаркою дозволяла передруковувати й рукописи Євгена.

Двоюрідна сестра Галі, Марія Юркова, відділила для подружжя частину своєї кімнати в комунальній квартирі на Прорізній. 

Перший час після арешту Євгена Галя теж чекала ув’язнення. Минулося. Під час Другої світової вона змогла виїхати з Києва в Європу, а після 1945 року опинилася в Нью-Йорку. Там Галина і померла — у серпні 1989-го, на 91-му році життя. 

Одинадцять років вона прожила у шлюбі з Євгеном. І 54 — у спогадах про нього. Дітей подружжя не мало. 

Можливо, хтось з українців, буваючи в Нью-Йорку, приносить квіти на могилу Галі. А от місце поховання Євгена на Соловках загубилося. Нема.

Але квіти поету можна принести на Байкове кладовище. На ділянці номер 9 у 1981 році було поховано Марію Юркову. Якась добра душа встановила біля її могили спільну для Марії і Євгена пам’ятну дошку. На правій частині дошки зазначено: «Письменник Євген Павлович Плужник. 1898-1936».

Зараз, у вересні, там ще зелено в’ється барвінок, проростає дикий виноград, насіялися клени. Вітер сипле сухим листом з навколишніх дерев.

По-осінньому хмари пливуть,

По-осінньому вітер кигиче...

У далеку лаштуючись путь,

Чорна галич злетілась на віче.

 І весь день в берестках стрекотня

Все полохає хмари високі,

Безгоміння осіннього дня

І мій спокій...

А зовсім недалеко від імпровізованого поховання Євгена Плужника, на ділянці 43, височіє гранітний камінь на могилі його слідчого — Михайла Хаєта. Слідчого прибрало на той світ у 1956 році. 

Хто не знає, що йдеться про ката з НКВС, зворушено прочитає: «Дорогому незабутньому чоловікові, батькові й дідусеві». Але нам не можна не знати.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати