«Боже, не літості — лютості». Три іпостасі Василя Стуса

Стус — дитина 

Дитинство Василя Стуса було важким. Змалечку він пізнав смерть і голод. Від менінгіту померла старша сестра Палажка. Маленький Василь страждав від голоду.  

«Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова», — згадував згодом.  

Пам'ятав Василь і війну, і її наслідки: у 1944 році під час роботи на полі поранило 15-річного брата Івана. Йому відірвало ногу: «“Це на мене зорі з неба посипались”, — промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті». 

Василь, разом із батьками, тяжко працював, ще з молодших класів тягаючи тачки — то з картоплею, то з вугіллям. Ходив пасти чужу корову — за це йому давали їжу. Але, як згадував сам, «знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше». 

Ідучи на працю, мама залишала малого сина за головного й наказувала нікуди не йти, навіть черевики ховала від нього. Але хіба це зупинить упертого Василя? Одного разу він тікає з дому й біжить до школи. Хоча ще рано, ще малий вік, але цікавість бере гору. Вчителька хоча й дивувалася, чому це дитя прийшло в школу босе, та порадила мамі віддати його на навчання — хоч і молодший від усіх, але все вже знає! 

У 4 класі майбутній борець за Україну зробив висновок: «Мамі — тяжко, татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити». Потім він писатиме про це своєму синові. 

Стус — людина 

Сприймаючи Василя Стуса насамперед як поета, ми ігноруємо його головну іпостась — людську. Яким же був Стус?  

Талановитим викладачем, хорошим батьком, чуйним чоловіком і вірним другом. Упертим, совісним, категоричним до несправедливості й брехні.  

«То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», — так казав про нього Євген Сверстюк. 

Добре знав німецьку, перекладав з неї, на навчанні навіть міг робити синхронний переклад без словника, сам вивчив латину. Знав чи не всі слов'янські мови. Але говорив завжди принципово лише українською. Любив читати так сильно, що ще в дитинстві віддавав усі нечисленні карбованці на книжки. Писав, окрім іншого, чуттєву еротичну поезію.  

Зі спогадів друзів, зокрема, Світлани Кириченко, Василь Стус був хорошим чоловіком і батьком, тяжко працював, щоб забезпечити родину. Його дружина, Валентина Попелюх, пригадувала їхнє знайомство так: 

«Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече — і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає.  

Пішла наперед у вагон, їду собі. Жила тоді в Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі». 

Жінка знала, на яку долю прирікає себе, увійшовши в стосунки з Василем. Але дуже покохала його. У пари народився син — Дмитро. Василь завжди навчав малого сина любові до своєї країни, своєї мови.

З таборів і заслання писав йому багато листів, левова частка яких збереглася донині: «Дорогий Дмитре, ну, от, Тобі вже сімнадцять років. Я й не зогледівся, коли це сталося. Для мене Ти — мов янгол, що спустився з хмарки. Для мами, звичайно, ні: для неї Ти вічний... живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) — свідчення життьових поразок». 

У 1959 році Василь Стус закінчив Сталінський педінститут, після чого працював учителем української мови та літератури в Горлівці, на Донеччині. Учні його любили, але деякі батьки обурювалися, що їхні діти мають вчити українську мову й літературу, мовляв, це зовсім не обов'язково. 

Одного дня 1962 року Василь Стус разом із колегою Василем Шиманським пішли обідати в їдальню, що неподалік шахти. Стус замовив: «Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву». А позаду стояли шахтарі, яких достобіса обурила українська мова: «Ты что, падла, по-нашему говорить не умеешь?.. Ты что, не можешь по-человечески сказать?..» Жінка за роздачею заступилася, вказавши, що це вчителі. На що шахтар відповів: «А нам наплевать, что учителя. Это бандеровцы! Мы их в 45 году не добили, так сейчас добьем!». Василь тоді не тямив себе зі злості. Розвернувся і схопив того шахтаря за шкірку: «Замовкни, негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!». 

Василь дуже тяжко працював усе своє життя — у будівельній бригаді, на шахті. Під час заслання — на золотодобувному руднику. Роботу там згадував так: «Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить близько 50 кілограмів. Коли бурять "вікна", доводиться лопатити. Респіратор за пів години стає непридатний: він стає мокрим і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту.  

Кажуть, молоді хлопці за пів року такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу — немає сухого рубчика. Вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря. А ще вібрація і силікоз». 

Там же, на засланні в Магаданській області, з нього знущалися кадебісти й злочинці: зачиняли двері, через що Стус ліз у вікно, зламавши кістки, мочилися в його чайник, пускали неправдиві плітки, щоб від нього цуралися місцеві жителі. Але його характер був воістину незламним. Загартований важким життям ще з дитинства, Василь спокійно робив свою справу й дожидався повернення до рідного дому. Але цього не сталося. 

Стус — «особливо небезпечний рецидивіст» 

Василь Стус понад усе любив Україну. Очевидно, у той час це було життєво небезпечно. 4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму Параджанова «Тіні забутих предків» дисиденти влаштували акцію протесту проти диктатури радянського режиму, засудивши арешти інтелігенції. Після того за ними почало наглядати КДБ — декого арештували відразу, Стуса ж — у 1972 році.

Його звинуватили в «антирадянській агітації й пропаганді». Тому багато років він провів у таборах і на засланні. У 1979 році, повернувшись до Києва, вступив до Гельсінської групи захисту прав людини. А вже у травні 1980-го його повторно заарештовують і визнають особливо небезпечним рецидивістом.  

У 1972 році Стус їхав поїздом до табору разом із дебоширами, злодіями та вбивцями. Його кримінальна справа була перекреслена червоною лінією, що означало «потребує особливого нагляду, здатний до втечі».  

Коли злочинці помітили біля ніг Василя сумку, то радо її забрали, розщепнули й почали потрошити, шукаючи наживи. Коли вони викинули всі речі, на дні торби побачили німецький словник. Раді, що можуть пустити його на самокрутки, в’язні зібралися порвати книжку. Коли раптом худорлява й кремезна постать підвелася і на весь потяг роздалося басисте: «Оце вже ні! Цього не дозволю!». Вражений сміливістю хлопця, пахан наказав своїм віддати словник власнику.  

Умови в таборах, зокрема, в Кучино, були нестерпними. Особливо зважаючи на запальний характер Василя. Він не міг терпіти несправедливості, через що часто зазнавав покарань — фізичних і моральних.  

Його били, морили холодом і голодом, намагалися зробити з нього психа й постійно водили до психіатра, надіючись на якийсь діагноз, забороняли листування з рідними. Та він не боявся і не гнув голови, лиш кидав зневажливо в очі: «гестапівці» та «фашисти». 

У 1983 році в таборі суворого режиму в селі Кучино Стус підійшов до дверей камери, аби дізнатися в капітана Ляпунова долю своїх рукописів, які забрали напередодні. На запитання капітана, хто забрав, Василь відповів: «Новий офіцер. Татарин. Не пам'ятаю прізвища». 

Незабаром після розмови, саме на Різдво, Стуса поволокли до карцеру. Причина — капітан Ляпунов склав рапорт, у якому вказав, що в'язень Стус образив національну гідність  майора Гатіна (а той, між іншим, справді був татарином). У сусідньому карцері відбував покарання естонець Март Ніклус. «Василь, где ты?» — запитав той. Василь відповів: «У якійсь душогубці. Імені Леніна-Сталіна... І Гатіна-татарина». 

У ніч проти 4 вересня Василь Стус помер у карцері концтабору «Пермь-36». Досі невідомо — було це навмисне вбивство, знемога від серцевих хвороб і голодівки, чи нещасний випадок. В'язень Ромашов стверджував, що чув глухий звук удару нарами і стогін Стуса: «Убили, холєра...»