«Ми використовуємо пісні, яким понад 1000 років». «ДахаБраха» про американців, сексуальну енергію й процес «дахабрації»

Гурт «ДахаБраха» сформувався на початку 2000-х років в атмосфері театру «Дах». Засновником та режисером колективу є Владислав Троїцький. Учасники гурту: Марко Галаневич (М.Г.; вокал, дарбука, акордеон), Ніна Гаренецька (Н.Г.; вокал, віолончель), Олена Цибульська (О.Ц.; вокал, перкусія) та Ірина Коваленко (вокал, джембе, перкусія). У квітні 2026 «ДахаБраха» здобула спецнагороду YUNA в категорії «15 найвпливовіших артистів за 15 років».

Про спецнагороду й стосунки в колективі

Марко Галаневич (М.Г.): Нам вручили YUNA, як то кажуть, «за внесок». Здається, це люди визначали кращі гурти, голосували. І нас внесли. Це приємно. Люди в нас повірили. Ми всім дякуємо. Щось ми, мабуть, і зробили. 

Олена Цибульська (О.Ц.): Ну, дивіться, якщо нам уже 22 роки й ми всі разом, то це про щось каже. Ми навчилися одне з одним вживатися, любити одне одного.

Ми пристосовуємося. Звичайно, що важко в турах, особливо під кінець туру. І ми не молодші, ніж 22 роки тому. Якщо на початку ми могли жити всі разом, і по двоє в кімнаті, і по троє, бувало. То зараз, звичайно, легше, коли ти сам після концерту в номері. Плюс останніх турів у тому, що ми живемо по одному й у такий спосіб трішечки відпочиваємо більше одне від одного. 

Ніна Гаренецька (Н.Г.): Ну, так, бо за місяць у тебе жодного вихідного немає. Коли написано в графіку day off, то це не day off. Day off — це переїзд. 6-7 годин переїзду. Тобто це умовний такий day off. Допомагає почуття гумору Марка. 

М.Г.: А не допомагає якраз те саме. Іноді мої жарти тебе дістають, Ніно, ну погодься.

Н.Г.: Але переважно вони вдалі. У процентному відношенні.

М.Г.: Мені в моєму селищі, у магазині, один раз жінка-продавчиня каже: «А мені казали, що ви групу держите. Це правда?». Ну, звичайно, так. Групу держу. 

Н.Г.: У нас є традиція чудова. Ми після останнього концерту в турі завжди спускаємося зі сцени та обіймаємося. 

Про закордонні тури

М.Г.: Ми по-іншому вже й не уявляємо, мабуть, наше життя і творчість. Для нас, якщо говорити про американські тури, це велика частина життя. Зазвичай по три рази на рік ми їздимо до Сполучених Штатів, десь по місяцю. У нас є там своя публіка і навіть не своя. Тобто ми досі відкриваємо нові майданчики. У минулому турі організаторка одного з концертів сказала: «Ой, нарешті ви приїхали! Я вас побачила у 2012 році й забукерила». Намагалася нас запросити, але не складалося. 

Н.Г.: Перельоти щоденні, переїзди. Звісно, ми втомлені, але завжди якось одне одного підбадьорюємо, підтримуємо. 

Що бісить? Літати вранці. І коли концерт того самого дня. Цього ми дуже не любимо.

М.Г.: Ми переважно (і це ідеальний для нас варіант) винаймаємо мінівени та їздимо ними. Буває, нам наші організатори, агенти американські, роблять так, щоб ми, наприклад, пів туру об’їздили одне узбережжя, а потім наступну частину — об’їздили друге. І це дуже зручно. Ти сам собі формуєш свій графік, сам вирішуєш, коли їхати. 

Звичайно, останні чотири роки поїздки з України… От попередній тур, я спеціально порахував, 52 години ми рухалися з Києва до міста десь у Каліфорнії. Не дуже багато приємного, це виснажливо. 

Н.Г.: Часом ти прокидаєшся й не розумієш, де ти. У мене буквально днями вдома це було. Мене серед ночі дитина розбудила. Прийшов мені на ліжко й кричить: «Мама!». Я прокидаюсь така, і не можу зрозуміти, де я. Дитина, зрозуміло. А де я? Взагалі така прострація.

Нехай уже, коли ти на гастролях, коли щодня змінюєш готелі, і не можеш зрозуміти, де ти. Але вдома? Це, звісно, у мене вперше такий прикол.

Але добре, що в нас є така можливість, що ми можемо подорожувати. 

 Про творчість і сексуальну енергію 

Н.Г.: Творчість — це сублімація сексуальної енергії? Ух ти! Щось у тому є. Щось є. Немає нашої зараз Іринки, вона б про це більше сказала. Їй би сподобалась ця теза. 

М.Г.: Ну, є така думка, але ми її не можемо ніяк перевірити. Тобто я знаю про це існування, але наскільки… Це треба провести якісь досліди, а не хочеться.

О.Ц.: Як ми створюємо пісні? Останнім часом, звичайно, процес складніший, особливо беручи до уваги те, що ми живемо в різних містах і в різних країнах. Але все одно намагаємося десь виділити якісь дні, тиждень у турі, залишаємо час для репетицій.

Дуже важливо, щоб ми створювали разом. Але ми дуже гнучкі. От, наприклад, у Марка був такий період, що він створював вдома, сидів і записував мелодії. А потім приходить: «О, дівчата, дивіться, я ось тут придумав таку партію». І награє. І ми вже по ходу розуміємо, у що вона може вийти, що доєднати. Потім пісня може з’явитися. Або не з’явитися. 

Про процес «дахабрації»

Н.Г.: Процес «дахабрації» — це творчий процес.

О.Ц.: Звичайно, нас четверо і в кожного, можливо, це по-своєму відбувається, але це процес такий «дахабрації». Хтось себе, можливо, відчуває місіонером, хтось роздає якісь енергетичні посили, цукерки. 

Однозначно, це інший вимір. Це сто відсотків. Тому що ти можеш бути до концерту настільки втомлений, ну немає сил просто. «Я не хочу, я не хочу на сцену! Все, немає сил». 

Але коли ти переступаєш момент цей з-за куліси, виходиш з-за неї і бачиш глядача, і він такий «Ааааа!». І де та енергія береться — я не знаю. Тобто, зрозуміло, звідки. Від людей. І в нас у цьому — це такий процес «дахабрації». 

Ми приймаємо й, відповідно, віддаємо. Хоч іноді буває, що нічого ми не приймаємо, але намагаємося віддавати. 

М.Г.: Як це сприймає публіка? Для когось це якісь транси. Люди входять у якісь супердивні переживання, відчуття. Для когось це так само терапія. Є люди, які кажуть: «Мене це лікує, я обов’язково приходжу, я отримую заряд енергії і якоїсь сили».

Але в нас немає якоїсь концепції, що ми хочемо. Останнім часом наша ідея, концепція, яку ми самі собі придумали й намагаємося її притримувати, це те, що ми б хотіли, щоб наша музика, наші концерти давали людям надію. Це зараз наш основний посил. Тому що нам здається, що світ настільки безнадійний, що щось має тримати людей.

І, певна річ, що ми не тільки розважаємо публіку. Ми даємо якийсь ґрунт для роздумів, для рефлексій, для якогось пошуку, можливо. Але все-таки, зрештою, ми хочемо, щоб люди йшли піднесені з нашого концерту. І тому ми так вибудовуємо драматургію пісень, щоб люди мали під кінець гарний, піднесений настрій. І їм було з великим задоволенням далі вже брати участь в аукціонах. І легше витрачати гроші на гарні справи.

Про президента Трампа

Н.Г.: На нас ходить же така публіка як демократи. Вони просто шоковані від тієї ситуації, яка відбувається в США. Приходять після [чинного президента США Дональда] Трампа, взагалі плачуть у нас, перепрошують, що в них таке. Просто отакі дядьки плачуть такими слізьми. 

М.Г.: Коли обрали Трампа, у нас у березні мав бути тур. І ми вперше відчули таке — як їхати в цю Америку тепер? Це ж людина, яка відверто тоді демонструвала свою антиукраїнську позицію і пропутінську, скажімо так. Так мені здавалося принаймні. 

Дехто в Україні вважав, що ні, зараз Трамп приведе все до ладу, як він і обіцяв, за один день владнає всі проблеми. А для нас реально було питання: як це їхати, що тепер говорити.

Ми завжди їм дякували за підтримку, підтримка Америки була значна. Це нормально. Зараз ми дякуємо просто людям, не дякуємо державі. Тому що майже ніякої підтримки немає, окрім розвідданих та ще якихось моментів. Далі вони просто нам вже все продають. 

Але, зрештою, є можливість все одно нести наші ідеї, нести наші меседжі, інформацію, емоції. І солідарність ми все одно відчуваємо. І так само, зрештою, ті кошти, які ми збираємо, вони теж говорять самі за себе. 

Але люди, які приходять до нас, вони абсолютно в повній прострації і шокові, і вони не можуть досі прийти до тями. Реально таке відчуття. «Як це може бути? З Канадою посваритися?». І вони абсолютно розгублені. 

Велике сподівання у них на листопад. На проміжні вибори. Побачимо.

Про альбом «Птах»

М.Г.: У нас є велика кількість композицій, які ми з якихось причин не записали, які не ввійшли до попередніх альбомів. Є композиції, які зроблені 15-17 років тому. Вони ввійшли сюди.

О.Ц.: Вони виконувалися на концертах, але ми не могли їх записати так, щоб нам сподобався кінцевий результат. Але, слава Богу, ми його видали. 

М.Г.: Також ми туди включили пісні, які були написані після 2022 року. Є певні наші рефлексії на ці події, які ми всі переживаємо. Він такий вийшов доволі строкатий і різноманітний. Але водночас ми сподіваємося, що він, так само як і наші концерти, буде давати людям надію. 

Про спільні проєкти

М.Г.: Це завжди складно. Коли ми репетируємо, творимо вчотирьох, це одна річ. Ми всі одне одного знаємо. Ми знаємо наш рівень виконання, як ми можемо це зробити. Тому що все-таки, скільки б ми років не грали, ми себе не вважаємо суперінструменталістами. Ми придумали такий жанр, де більше драматургії. Недаремно ж народилися в театрі. Ми цим користуємося.

Спільні проєкти — це завжди більше напруги, набагато більше. Хоч би з яким ти музикантом працював — хорошими, класними людьми, — завжди є ця складність. Тому що тобі все одно треба взаємодіяти, шукати. Для мене особисто це завжди виклик більше. 

О.Ц.: Ну й для хорошого проєкту спільного потрібно більше часу. Щоб це був процес. А не так: «От твоя пісня, моя пісня, поєднаймо ж їх. Це для мене найгірший проєкт спільний. 

Н.Г.: Ну от у нас був такий проєкт «Хмелева Project», з білоруським гуртом PortMone, їх троє музикантів. Ми виїхали в артполе, агенція організувала нам артрезиденцію. І ми в селі Хмелева мали тиждень, щоб створити спільний доробок. Тобто це не просто так, що ми сиділи й творили. А коли нам була наснага — чи вранці після кави це зробити, чи ввечері на заході сонця. Ти вийшов, подихав свіжим повітрям, погуляв, надихнувся — у когось нова ідея, ну ж бо! Тобто, звісно, це задоволення, коли так відбувається творчість. А не схематично. 

Про народні пісні й життя пращурів

О.Ц.: На жаль, зараз часу для експедицій немає, щоб свіжий матеріал зробити. Переважно ми користуємося попереднім доробком і тим, що з дитячого колективу, зі студентського колективу, що ми збирали в експедиціях, наші викладачі, наші колеги. Цим матеріалом ми користуємося. 

М.Г.: Використали дві пісні, які я записав від своєї бабусі. Мені пощастило з бабусею Санею, вона багато співала. 

Н.Г.: Важкувато, мені здається, взяти на себе оце життя, яким жили твої пращури, коли ти вже маєш ці всі гаджети, живеш у місті. Напевно, це треба поїхати в село й бути самітником, взагалі відключитися від зовнішнього світу. І то, це ж уже втрачена ця традиція, коли люди в селі жили обрядами, весіллями, веснянками, колядками… 

М.Г.: Відчути, як мислили наші пращури навіть сто років тому, не кажучи вже про тисячу років тому, — неможливо. Ми можемо що завгодно фантазувати, уявляти, входити у якісь спеціальні стани для цього. Але, безумовно, це недосяжна річ.

Але все одно ти використовуєш ці пісні, яким точно більш як тисячу років. Вони мають дохристиянські символи. Ми бачимо, що вони 100% із того часу. Мене це дуже наснажує, коли я розумію, що ми використовуємо пісні, які до нас дійшли через дуже багато поколінь. Через дуже багато людей. Це унікально. Це дивовижні речі. І цей момент тебе, звичайно, зворушує. І воно справді дає силу.