Вижити й вивчитись. Колишня міністерка освіти Анна Новосад про безпеку шкіл і навчання

Чому не дистанційка

Пані Анно, Україна має досвід дистанційного навчання дітей під час COVID-19. Чи є сенс і сьогодні перевести всіх школярів на дистанційку, щоб вони не скупчувались у школах під час обстрілів? З огляду на фінанси — це дешевше, аніж будувати укриття. І відповідальність за безпеку дітей тоді б повністю лежала на їхніх батьках.

Так, під час COVID-19 ми вже проходили через масове дистанційне навчання, а частина українських дітей фактично продовжує вчитися дистанційно вже п’ятий рік повномасштабної війни.

Але моя відповідь однозначна: перевести всіх дітей на дистанційку лише тому, що так дешевше, — не можна.

У 2025 році ми в savED опитали майже дві тисячі школярів. Серед підлітків, які навчаються офлайн, 57% казали, що мають багато друзів серед однокласників. Серед тих, хто вчиться виключно дистанційно, таких був 41%. Це дуже промовистий показник того, що школа дає дитині значно більше, ніж дистанційний урок із математики чи української мови.

Крім того, під час дистанційки виникають освітні втрати. Працюючи у прифронтових громадах, ми переконуємося, що освітня прогалина, яка виникла в дитини, наприклад, у п’ятому класі, нікуди не зникає сама собою. Вона переходить із дитиною у шостий, сьомий, восьмий клас — та ускладнює засвоєння наступних тем.

Тож питання «укриття чи дистанційка» я б узагалі не розглядала в площині «що дешевше». Адже дистанційне навчання теж має ціну. Просто вона дасться взнаки пізніше.

І перекладати відповідальність за безпеку дитини завдяки дистанційці виключно на батьків теж неправильно. Батьки відповідають за своїх дітей, але держава не може через це відмовитися від обов’язку створювати належні умови для їхньої освіти.

За даними Міносвіти, цього навчального року з 11 940 шкіл України понад 8000 працюватимуть очно, ще понад 2211 — у змішаному форматі, дистанційка — у 1306 закладах освіти. Формат обирали залежно від безпекової ситуації та наявності укриттів. 

Шкільне укриття сьогодні — це про можливість вижити чи й про навчальний процес? Які недоліки сьогодні характерні для укриттів?

Першочергово, звісно, укриття — це про безпеку. Без неї все інше просто не має сенсу. Проблеми укриттів, які ми бачимо під час роботи у школах, доволі типові: надмірна вологість, відсутність гідроізоляції, погана вентиляція, холод, недостатня кількість санвузлів, слабке освітлення, затікання через відсутність стічних труб на дахах тощо.

Водночас на п’ятому році повномасштабної війни самої лише безпеки вже недостатньо. Минулого навчального року в окремих прифронтових громадах тривоги тривали по чотири-вісім годин на добу, іноді й довше. Якщо дитина весь цей час просто сидить на лавці в коридорі підвалу, ми її фізично захистили, але навчальний день вона втратила.

Тому я б розділяла дві проблеми: наявність шкільного укриття за документами і його придатність до нормального навчального процесу.

Як організувати навчання під час постійних повітряних тривог, якщо школа не має укриття або має підвал, у якому можна хіба що пересидіти тривогу?

Між двома крайнощами — «збудувати підземну школу за десятки мільйонів» і «всіх відправити додому в Zoom» — є багато рішень. Кожна громада має визначитися, що фізично можна зробити зі своєю наявною інфраструктурою, щоб створити безпечний освітній простір.

Якщо укриття немає і безпекова ситуація не дозволяє дітям перебувати у школі, очного навчання там бути не може. Інша ситуація, коли у школі є підвальне приміщення, але воно не пристосоване для тривалого перебування дітей.

Саме з такими об’єктами savED працює вже понад три роки. Ми не обов’язково будуємо нове укриття. Часто ремонтуємо те, що вже є: робимо вентиляцію, опалення, санвузли, гідроізоляцію, освітлення, ставимо меблі та обладнання, проводимо інтернет. А для молодших дітей облаштовуємо місце, де можна гратися чи відпочити.

Тобто створюємо безпечний освітній простір, перебування в якому не обмежується лише проведенням уроків. Бо у шкільних укриттях має бути можливість продовжити урок, провести заняття задля надолуження освітніх втрат, відвідати гурток, майстеркласи, почитати чи просто поспілкуватися з іншими дітьми.

Саме так у прифронтових громадах працюють, наприклад, наші підземні освітні центри «Вулик». Зокрема, в Ізюмі на Харківщині такий простір фактично став місцем зустрічей не лише для дітей, а й для дорослих.

Бо коли в громаді мало безпечних місць, закривати добре облаштований освітній простір о другій годині дня тільки тому, що уроки закінчилися, — на мою думку, дивно. Звісно, якщо його використання після уроків дозволяють безпекові вимоги й сама школа може це організувати.

Укриття — не справа батьків

Хто має бути відповідальний за будівництво шкільних укриттів: місцева влада, Міносвіти, громада, батьки?

Формально засновником більшості шкіл є громада, тому значна частина відповідальності лежить на місцевій владі.

Однак тут виникає очевидна несправедливість. Найбільше укриттів потребують громади, які найбільше постраждали від війни. У них зруйнована інфраструктура, менше бізнесів, менше доходів місцевого бюджету, часто скорочується населення. Вимагати, щоб вони самі профінансували дорогі безпекові об’єкти, нереалістично.

Побудувати окрему підземну школу з нуля й відремонтувати хороший підвал під школою — абсолютно різні бюджети. На вартість впливають площа, кількість дітей, стан конструкцій, ґрунтові води, вентиляція, інженерні мережі тощо.

Нове будівництво може коштувати десятки мільйонів гривень, а подекуди й значно більше. Очевидно, що школа сама ці гроші не знайде.

Тому потрібна участь держави. Донорські кошти можуть посилювати бюджетний ресурс, але вони не в змозі замінити відповідну державну політику й фінансування.

Державний бюджет, місцеве співфінансування, міжнародні партнери, благодійні фонди можуть працювати разом. Насправді варто розуміти, що ті бюджетні гроші, які йдуть на укриття, ми отримуємо з-за кордону — від Європейського Союзу, Світового банку тощо. Бо сплачені нами податки держава скеровує на підтримку Сил оборони.

Ми в savED працюємо з міжнародними й українськими партнерами та завдяки цьому можемо заходити в конкретні громади й досить швидко ремонтувати підземні приміщення.

Водночас масштаб потреб значно більший, ніж можливості одного чи навіть десятка благодійних фондів. Тому державна субвенція на укриття потрібна й надалі — зараз ідеться не тільки про школи, а й про дитячі садочки.

І я б тут іще говорила про пріоритетність. Якщо є обмежений ресурс на спорудження шкільних укриттів, він передусім має іти туди, де відсутність укриття означає, що сотні дітей п’ятий рік залишаються без очного навчання.

Батьки в цій схемі точно не повинні збирати гроші на вентиляцію чи бетон. Водночас, коли школа говорить про наявність укриття як про свою перевагу над іншими навчальними закладами, батьки мають право знати, яким є це укриття, скільки дітей вміщує і чи можна там нормально вчитися, провести в ньому багато годин.

Що робити сільським громадам, чиї фінансові ресурси вкрай обмежені, а з благодійними коштами виникають проблеми?

Не завжди варто орієнтуватися лише на будівництво великого укриття, яке відразу вмістить усіх учнів. Для громади це може бути надто дорогим, складним або тривалим рішенням, тоді як потреба повернути дітям хоча б часткове очне навчання є нагальною вже зараз.

У такій ситуації варто оцінювати різні доступні варіанти. Наприклад, облаштований підвал школи може дозволити організувати змішане навчання позмінно. Якщо відповідного приміщення в самій школі немає, можна дивитися ширше: на підвали та інші будівлі комунальної власності поблизу, які потенційно можна адаптувати під укриття.

Іноді безпечний освітній простір узагалі не обов’язково має бути частиною шкільної будівлі. Якщо є придатне приміщення в іншому місці, його можна облаштувати так, щоб діти приходили туди не лише під час повітряної тривоги, а й на заняття.

Тобто пріоритетом має бути не обов’язково повернення всіх дітей саме в будівлю школи, а пошук реалістичного способу створити їм доступ до безпечного очного навчання.

Тому спочатку громада має здійснити технічну оцінку наявних приміщень, потім проаналізувати можливості свого бюджету, після цього — порушувати питання про державну субвенцію, місцеве співфінансування, міжнародних партнерів.

У savED ми саме так і працюємо: дивимося не лише на бажання громади отримати укриття, а й на сам об’єкт, кількість дітей тощо. Ми здебільшого працюємо з наявними приміщеннями саме тому, що так можна значно швидше повернути дітей до офлайн-навчання. Для мене головний критерій — не те, наскільки дорогий об’єкт, а скільком дітям і на який термін він повертає доступ до освіти.

Але чи доцільно створювати окремі укриття для школярів у малих громадах?

Не думаю, що тут можна встановити єдине правило для всіх. Важливо дати доступ до якісної освіти всім дітям, незалежно від того, у якому населеному пункті вони живуть і навчаються. Для сільських громад це особливо важливо, адже освітні можливості там часто значно вужчі, ніж у містах.

Цей розрив фіксують і результати PISA: цикл за циклом учні із сільської місцевості демонструють нижчі результати, ніж їхні однолітки з міст. Тому можливість організувати безпечне очне або змішане навчання в невеликій громаді — це не лише питання укриття. Це ще й спосіб не поглиблювати вже наявну освітню нерівність.

У маленькій громаді може бути недоцільно будувати велике укриття під кожною школою. Натомість один якісний підземний освітній простір може обслуговувати кілька закладів, якщо є можливість безпечно підвозити дітей.

У Великодолинській громаді на Одещині, наприклад, діти приїжджають до підземної школи із чотирьох різних шкіл. Там вони не лише перечікують тривоги. Для учнів 5–9 класів працюють програми з математики, української та англійської мов, історії, STEAM-заняття. Власне, це і є різниця між підвалом та освітнім простором.

Тому треба рахувати кількість дітей, відстані, логістику, тривалість підвезення й безпекові ризики. У маленьких громадах інколи саме спільне використання інфраструктури дозволяє створити значно кращі умови для безпечного навчання.

Навіщо укриття після війни?

Чому спорудження шкільних укриттів на п’ятому році війни все ще залишається проблемою? Владі різних рівнів шкода «заривати» гроші в землю?

Я б не пояснювала це лише тим, що комусь шкода грошей.

По-перше, це дуже дорогі об’єкти. По-друге, потреба величезна. Україна має тисячі шкіл, і кожна будівля має свої технічні особливості. Десь можна відремонтувати підвал, десь потрібне нове будівництво.

І ще кілька років тому багато хто сприймав ці інвестиції як тимчасову необхідність. Мовляв, війна закінчиться і навіщо нам потім стільки підземних приміщень. Зараз, думаю, вже очевидно, що це хибний підхід.

З іншого боку, гроші справді треба витрачати розумно. Простір варто відразу проєктувати так, щоб він міг працювати для дітей і громади значно ширше, ніж просто укриття. Щоб його можна було використовувати як частину школи й після війни.

Там можуть бути лабораторії, бібліотеки, гуртки, спортивні чи молодіжні простори. У багатьох укриттях, які savED облаштовує зараз, це вже відбувається.

Приміром, у селищі Молодіжне Одеської області ми одразу створювали укриття таким, щоб після перемоги воно залишилося громаді як повноцінний позашкільний простір для дозвілля дорослих і дітей.

Вкладення в такі приміщення розв’язує відразу дві задачі: зараз дає дітям можливість безпечно навчатися, а в майбутньому створює для Молодіжного, у нашому випадку, постійну освітню інфраструктуру, якою громада зможе користуватись і після війни.

Тобто питання майбутнього використання шкільного укриття варто ставити ще на етапі його проєктування. Тоді гроші справді не будуть «зариті в землю».

Водночас частина укриттів уже побудована або облаштована, але як місце, де можна тільки безпечно перечекати повітряну тривогу. Щоб використовувати їх як повноцінні освітні простори, часто потрібне суттєве дооснащення. 

Тобто окремий напрям роботи зараз — не лише створення нових укриттів, а й переосмислення та дооблаштування тих приміщень, які вже є, щоб у них можна було нормально навчатися та організовувати дозвілля.

За яким принципом ваш фонд відбирає школи для будівництва чи ремонту укриттів?

Для нас перше питання — не стан підвалу, а ситуація в дітей громади.

Скільки часу вони вже навчаються дистанційно? Скільки дітей зможуть користуватися цим простором? Чи поверне його ремонт очне навчання для них? Чи є технічна можливість зробити приміщення безпечним? Яка ситуація з логістикою?

У прифронтових регіонах, які ми досліджували минулого року, майже половина учнів навчалася виключно онлайн. Для частини дітей це вже п’ятий рік без нормальної школи. Саме такі громади для нас у пріоритеті.

Для мене результат — не самі лише відремонтовані квадратні метри. Результат — коли дитина, яка кілька років бачила клас лише на екрані, знову має куди прийти вранці, сісти поруч з однокласниками й продовжити урок навіть під час тривоги.