Це були дівчата, які не хотіли йти на кухню. Керівниця Жіночої сотні Майдану — про Революцію і про себе

Анна Коваленко, колишня керівниця 39 Жіночої сотні Самооборони Майдану, часто приправляє сміхом нашу розмову, і тоді в неї на щоках з’являються зовсім дитячі ямочки. Але в цієї жінки з ямочками — нагородний пістолет за участь у Революції гідності. Вона прийшла на Майдан 22-річною юнкою. І хтозна, чи залишилася б, якби хлопці вміли будувати барикади. Але вона зробила їм зауваження — і за кілька днів уже брала участь у нарадах сотників Майдану.
Анна розказала hromadske про свій Майдан, про те, чому Революція не породила майданівських політичних лідерів, про те, як розуміли одне одного люди з барикад і зі сцени Майдану. І про те, як Майдан став для неї потужним стартом у громадське й політичне життя.
Із журналісток — у керівниці Майдану
Пані Анно, хто ви на момент початку Революції гідності?
Я перед Майданом була заступницею директора видавничого дому «Антиквар». Захистила магістерську роботу в Університеті театру, кіно і телебачення, брала участь в організації мистецьких виставок. Я відчувала суспільну відповідальність, тому працювала журналісткою. Фактично тоді відбувалася, така, знаєте, деокупація української культури. Мені здавалося, що дуже класно говорити про культуру й бути залученою в якийсь культурний движ, це частина мого становлення як особистості та українки. У мене було хороше й цікаве, дуже насичене життя.

А як ви потрапили на Майдан?
Мені зателефонував знайомий актор, він віз прапори на Майдан. Запросив із собою — подивитися, як там класно. І я поїхала з ним.
Я тоді працювала на радіо «Ера», і коли в редакції дізналися, що я на Майдані, сказали робити звідти матеріали. І я заїжджала на Майдан годині о дев’ятій вечора, працювала десь до шостої ранку і що пів години я виходила в ефір з новинами. Мені було цікаво — я тусувалась і водночас робила роботу.
І якось я почала казати майданівцям, як краще треба будувати барикади, бо я ж у воєнних реконструкціях брала участь. А вони мені: якщо ти така розумна, то йди в Будинок профспілок, там збираються сотники, і розкажи їм, як будувати барикади.
Я пішла, познайомилася з сотником 11 сотні. І він такий: «О, класно, що ти шариш, давай ти будеш моїм заступником». — «Ну, давай». І от уже я заступниця командира сотні, у мене хлопці в підлеглих, у мене є атрибути влади — телефон із номерами всіх сотників Майдану, рація.

І чим конкретно ви займалися як заступниця командира сотні?
Ми зустрічались із сотниками щовечора, обговорювали безпекові питання, організовували чергування на блокпостах, патрулювання по периметру, планували та проводили мітинги.
Спочатку я ще могла поєднувати журналістську роботу з обовʼязками заступниці командира сотні, а потім, коли почались якісь провокації, уже зосередилася тільки на сотні.
З якими провокаціями доводилося розбиратися?
Насправді воно все було набагато кривавіше, ніж це описують медіа. Наприклад, звідкись принесли людину, яка помирає, поклали біля «Глобуса». І ти приходиш, викликаєш «швидку», просиш людей відійти. Більше нічого ти з ним не зробиш. Або по рації приходить повідомлення, що висить людина на новорічній ялинці. Або — що групу жінок (які, напевно, були з якогось психоневрологічного закладу) організовано привезли й відпустили в натовп, щоб створити напругу, і їх треба було знайти й вивести за периметр. Або — що працюють кишенькові злодії, чи хтось підрізає людей на барикадах. Бувало, просто між собою наші ж хлопці сваряться, травмують один одного, і треба з ними розібратися.
До речі, багато провокаторів були жінками, і наша жіноча сотня дуже добре з ними справлялася, бо чоловіки нічого з ними не могли зробити.
Дівчата стоять — і хлопці не відходять
Як виникла ідея Жіночої сотні Самооборони Майдану? І чому саме ви її очолили?
Була вечірня нарада сотників, і хлопці почали жалітися, що приходять жінки в сотні та послаблюють дисципліну в підрозділах, бо не хочуть різати бутерброди на кухні, куди їх відправляють, і що треба щось робити, може створити для них щось окреме. І я, одна дівчина серед керівників сотень, сиджу за столом і це все слухаю. І всі такі до мене: «Ну, Аню, якщо така ситуація, то ти й організуєш жінок». Андрій Парубій сказав, що якщо до ранку я назбираю сто жінок, то у мене буде окрема сотня.
Я написала оголошення на вході до Будинку профспілок, і до ранку в мене було десь півтори сотні жінок. Це був початок лютого 2014 року.

У вашої сотні була окрема барикада?
Окремої барикади ми не мали — натомість виконували різні завдання на кількох барикадах. Наприклад, розбиралися з підозрілими жінками на Майдані, брали участь у походах на Генпрокуратуру і Верховну Раду, у мітингах, протистоянні із силовиками. І ми були серед тих, хто відступав останній, бо на нас орієнтувалися чоловічі сотні: якщо жінки не тікають, то й чоловіки не тікають. Дівчата моніторили ситуацію за межами Майдану, ходили дивитися, де перебувають силовики та скільки їх — жінки в «беркутівців» не викликали підозри. Якоїсь миті ми почали проводити для учасників Майдану курси медичної допомоги, бо серед нас були медики. Ми зносили поранених — спочатку в Будинок профспілок, потім у Будинок офіцерів.

Як ви змогли розміститися в Будинку офіцерів?
Ми почали зносити туди поранених, а службовці з Будинку офіцерів до нас: «Що ви тут робите, заберіть їх звідси швидше, тут не ховайтеся». Тобто коли «Беркут» починав зачищати вулиці, і люди хотіли заховатися, Будинок офіцерів такий наглухо зачинений був.
І вже після того як згорів Будинок профспілок, я пам’ятаю, була нарада з Андрієм Парубієм в Українському домі. І він сказав, що периметр Майдану треба розширити до урядового кварталу, і наша сотня закривала периметр біля Верховної Ради. Логічно, що нам треба було десь базуватися, а поруч був Будинок офіцерів. Ми попросили офіцерів Будинку покинути приміщення. І частково вони покинули. Ми взяли тільки дві кімнати, поставили свою охорону й усе. Була дівчача кімната і хлопчача кімната.
Ой, не знаю, чи варто про це говорити, але я вам розкажу. Усім, хто базувався в Будинку офіцерів, треба було повернутися до початку комендантської години, бо ворота й двері зачинялися. А хлопці не завжди встигали, і тоді лізли через паркан і територію китайського посольства. І якось прийшов військовий аташе посольства і каже: «А можна зробити так, щоб не залазити на суверенну територію Китаю?». Я кажу: «Можна».
А коли Жіночу сотню розпустили?
Розпуску як такого не було. Після завершення Майдану ми створили ГО «39-та Жіноча сотня» — і хто хотів бути в ГО, пішли туди. Киянки залишилися в Києві, інші дівчата роз’їхалися по своїх регіонах. Такі ГО створили й у регіонах — ми різні юридичні особи, але співпрацюємо.
Загроза кривавого розгону
Чи ви вірили, що може бути кровопролитний розгін Майдану? Приміром, із застосуванням бронетехніки?
Ми чекали цього. Ми не фотографувалися на блокпостах, не робили селфі біля ялинки. Саме з таким розрахунком, що будуть розганяти, що будуть і БТРи, що доведеться якось подбати про безпеку. Мені було реально страшно. Було страшно, і я почала багато їсти. За час Майдану, напевне, плюс 10 кілограмів набрала. Ну і так ти там, наприклад, організовуєш щось, у тебе є список. І ти відразу, коли складаєш список, думаєш, як ти його будеш знищувати. Я, наприклад свої телефони двічі в бочках спалювала, пам’ятаю, що перший раз, коли очікували штурм Будинку профспілок, щоб просто не було таких ось доказів проти мене. Я думала, що перефарбую волосся, пострижуся, візьму новий паспорт, скажу, що старий загубила, одружуся. У мене було багато планів щодо безпеки на випадок розгону Майдану. Ми, командний склад Майдану, очікували, що він (президент Янукович — авт.) таки це зробить.

Як на Майдані відчувалася присутність російських силовиків?
Дівчата із сотні, які патрулювали Майдан, чули російську мову, — не український її варіант, а з характерним аканням. Документи різні російські знаходили — росіяни справді губили посвідчення під час активних дій, наприклад на вулиці Грушевського.
На Майдані — Революція. Зовсім поруч, у Маріїнському парку — контрреволюція, Антимайдан. Як у вашій свідомості це поєднувалося?
Ну насправді, оцей дисонанс присутній усі роки після Майдану.
І, до речі, я з Майдану теж іноді ходила в Маріїнський — поговорити з людьми. Там теж були люди. Вони не були душею за Януковича, не приховували, що їх організовували й привезли. Іноді казали, що вони проти розвалу країни, що ми (Майдан — авт.) — роз’єднуємо. Деякі могли говорити, що за Януковича, але коли питаєшся далі про Януковича, нічого не могли про нього сказати. І треті були — що ми з росією один народ. Таке теж було.

Які ситуації на Майдані ви досі пам’ятаєте?
Я пам’ятаю, коли почалося російське вторгнення 2014 року, Андрій Парубій сказав на нараді, що росіяни, коли влаштовували антимайдани на Донеччині, знайшли людей, які зовні та за психотипом нагадували наших сотників із Майдану. І що є там людина, яка дуже схожа на мене. І я зрозуміла, наскільки технологічно росіяни організовують такі речі. І те, що мені може здаватися випадковістю, насправді може бути частиною чогось іншого, більш серйозного.
Ще одна цікава історія повʼязана з тим, як після Майдану МВС вручило нам нагородні пістолети. Мені не хотіли давати нагородний пістолет, бо ніхто з МВС не розбирався, що я там робила на Майдані. Але були сотники, які розбирались, бо вони мене бачили щоночі. Кілька сотників, а потім була просто ланцюгова реакція, сказали, що якщо їй не дадуть пістолет, то й нам нічого не треба. І тоді мені дали.
Ага, люди, які стояли проти вас увесь Майдан десь у Маріїнському парку, нагородили вас пістолетом за участь у Майдані. Майже смішно.
Ну, чесно, не смішно. Я багато про це думала, зокрема про міліціонерів: які вони — свої чи не свої? Це ж усе люди, інших немає. І були речі, які вони могли робити гірше (стосовно Майдану — авт.), а вони не робили.
Ті, хто був за Януковича, відкриті русофіли, російські агенти, втекли. Залишились або російські сплячі агенти або патріоти, які пробували робити щось корисне.
Гадаю, були люди зі стрижнем, які могли сказати ні Януковичу. Я не виключаю, що були ті, хто боявся й намагався уникнути якоїсь відповідальності. Загалом один із наслідків Майдану, які зараз ми теж бачимо, — що стосовно вуличних протестів силові відомства якось не хочуть встрявати, мовляв, усе саме собою розсмокчеться.
Чому Майдан не взяв владу
Як думаєте, чому протестний потенціал Майдану не оформився в політичну силу? Чому лідери Майдану не стали новими політичними лідерами?
Я, наприклад, вважала, що Андрій Парубій мав би створити свою якусь політичну силу. І я йому про це казала багато разів. А він так і не наважився. Мене це здивувало, що йому не вистачило волі для реалізації якихось очевидних речей.
Ми, сотники, на сцену Майдану, може, раз чи два вийшли, у якісь такі дуже темні моменти Революції. А згадайте політичних лідерів, які постійно були на сцені: Тягнибок, Кличко, Порошенко, Яценюк тощо. Це все люди, які мали власні політичні сили.
Був, приміром, політичний лідер, який зі сцени казав, що нам треба триматися, а потім приходив до нас і розказував, що Янукович же сильний, нам його не перемогти, то бажано якось розійтися. І ми розуміли, що з ними нічого не буде, бо там політичні різні розклади.
Ви відчували, що тодішні політичні лідери не хотіли, аби майданівський рух оформився в окрему політичну силу?
Так. Вони про це говорили. На парламентських виборах 2014 року вони запрошували до себе у списки окремих майданівців.
Ви тоді, у 2014 році, теж балотувалися в народні депутати. Навіщо?
Я побачила, що не створюється майданівська партія, що залишалися ці лідери, які підтримували «закони 16 січня». Водночас я розуміла, що достатньо активна, ефективно працюю з Міністерством оборони, і я подумала, що я можу бути обрана. Я домовилась про підтримку від різних політичних партій, але вирішила залишитись незалежним кандидатом. Тож я пішла на вибори як позапартійна самовисуванка в Чернігові. Моїм противником була людина, що голосувала за ті скандальні «закони 16 січня», Владислав Атрошенко.
І ви йому програли…
Я судилась із ЦВК, щоб мені дозволили зареєструватися кандидатом на вибори. Через затримку в реєстрації моя передвиборча кампанія тривала лише десять днів. Я програла Атрошенку, але фактично виграла, бо завдяки участі у виборах мені тоді запропонували посаду заступника міністра в Міністерстві інформаційної політики. Я згодом там залишилась радницею міністра, і це була дуже важлива робота — ми намагалися, зокрема, боротися з російською пропагандою.
Зі «Слугами», але не «слуга»
Одразу після Майдану ви стали радницею міністра оборони. Що ви, 23-річна дівчина з освітою театрознавця, могли йому порадити? І як ви потрапили на цю посаду?
У 2014 році я була радницею трьох міністрів оборони. Усе почалося з Будинку офіцерів, у якому ми базувались. Уже тривала російська агресія, до мене з Міноборони прийшли люди, які обережно розпитували, що відбувається в Будинку офіцерів, чи не пора його звільнити, бо ж війна. Я відповіла, що ми комплектуємо добровольчі підрозділи. І ці люди з Міноборони запропонували горизонтальну взаємодію — бо добровольців треба було взути, одягнути, нагодувати. Ну і так я стала радницею з питань, що стосувалися потреб фронту, інформаційної політики тощо.
А потім я пішла з посади радниці, бо працювала над створенням політичної партії з Валентином Наливайченком, яка починалася з громадської організації.
Чому ви, людина, яка вийшла з Майдану, у 2019-му стали народною депутаткою від партії «Слуга народу», пішли працювати заступницею керівника Офісу президента Зеленського, який був таким далеким від Майдану зі своїм «Кварталом» і так двозначно в часи Майдану про нього жартував?
Ну, по-перше, ніхто не любить, коли ти про тих людей, з якими раніше працював, кажеш якісь погані речі.
А ви не про цих людей, а про себе скажіть.
Чому я пішла? Тому що я хотіла брати участь у виборах, тому що Парубій не створив своєї політичної сили. Тому що я бачила, як організовує свою роботу Петро Порошенко, і не могла його підтримати.
Чого я пішла у «Слуги»… Я хотіла свою партію. У мене весь час була ідея, що мені треба створити жіночу партію. Мені здавалося, що здорове суспільство розвивається, зокрема, завдяки тому, що жінки в країні відчувають свою силу. У Міноборони я займалась адвокацією і працювала в робочих групах, щоб відкрили бойові посади для жінок тощо.
Словом, мені захотілося йти в політику зі своїм проєктом, я шукала гроші на цей рух, спілкувалася щодо цього з багатьма бізнесменами. Всі вони радили мені, що краще приєднатися до якоїсь політичної сили. За якийсь час зателефонував Дмитро Разумков і запросив на співбесіду, де був Сергій Шефір також. І мені запропонували в майбутньому парламенті очолити Комітет з нацбезпеки і оборони.
А в мене до того часу були вже реальні напрацювання щодо безпеки та оборони з українськими й міжнародними експертами. У мене була програма, як це має бути. У мене за плечима початок війни, робота в таких структурах, як Міністерство оборони, Держспецзв’язок, потім Міністерство інформації, у мене Комітет нацбезпеки і оборони, я там теж була радницею. Я здобула справді системні знання й практичний досвід у цій сфері.
Тобто настав час зробити наступний крок, а ні Порошенко, ні Тимошенко до себе не кликали?
Так, і мені хотілося практичної реалізації моїх напрацювань. І я пройшла до Верховної Ради за списком «Слуги Народу», але я не стала членом партії. Тобто я не прийшла із «що бажаєте?», я прийшла з конкретним планом. Але згодом мені сказали в партії, що хочуть, щоб Комітетом керувала якась знайома президентові людина. А мені вони можуть запропонувати або бути заступницею керівника РНБО, або заступницею керівника Офісу президента. Я вибрала Офіс. І туди я прийшла зі своїм планом роботи стосовно військової справи та безпеки, я погодила його з президентом. Але вийшло, що в нас з окремими представниками команди президента було різне бачення закінчення війни.
Верховна Рада, Офіс президента, потім ви — заступниця міністра розвитку громад та територій, а далі стаєте очільницею Чернігівської ОДА. І це все впродовж двох років. Це кадрове невігластво чи це ваш пошук себе?
Ні, це дуже логічно все було. Я майже рік пропрацювала в Офісі й займалася багатьма конкретними справами: готувала альтернативні пропозиції на реформи, які пропонувала президентська команда. Підготувала пакет стратегічних документів відповідно до Закону «Про національну безпеку України».
У Міністерстві розвитку громад та територій України я розробляла стратегію регіонального розвитку з урахуванням безпекової ситуації.
Навіщо вам було очолювати ОДА на шостому місяці вагітності?
Ну, вагітність не була для мене чимось таким, на чому треба концентруватися. І у мене була домовленість з Офісом президента, що у зв’язку з пологами мене не буде на роботі максимум тиждень чи десять днів. У Чернігові я сконцентрувалася на економічній програмі для регіону.
У Чернігові було жорстко. Але насправді всі, хто мені, вагітній, якось погрожував, — усім доля віддячила.
Це просто так збіглося, що вашого чоловіка, головнокомандувача ЗСУ Руслана Хомчака звільнили з посади 27 липня 2021 року, а наступного дня уряд погодив ваше звільнення з посади очільниці Чернігівської ОДА?
Мабуть, збіг (сміється — авт.), так склались обставини. Я не люблю шукати приховані сенси в кадрових рішеннях. Я люблю свого чоловіка — але це окрема історія.
Сьогодні і завтра
Якби ви зараз були радницею міністра оборони, на які проблеми в ЗСУ ви порадили б йому звернути увагу?
Іноді в мене є можливість давати поради Міністерству оборони. Приміром, нещодавно я рекомендувала МО системно підійти до оборонного планування відповідно до Закону «Про національну безпеку». Бо коли ти не орієнтуєшся, що в тебе є, що ти виробляєш усередині країни, які технології тобі потрібні, щоб бити ворога наступні 5, 10, 15 років, — ти не можеш цього й спланувати. Відповідно, ти не можеш, зокрема, відкривати чи закривати експорт певної готової продукції. Це означає, що твої підприємства не можуть масштабуватися, що в тебе не може бути стабільних і довгострокових відносин із партнерами тощо. Це дуже конкретні, дуже пов’язані речі.
А ще я порадила б відмовитись, зокрема, від ейджизму у Збройних силах. Я маю на увазі, що досвід генералів, яким за 50 років і які починали служити ще в радянських структурах, чомусь вважається недоречним. Це просто неадекватний підхід. Треба розуміти, де цей досвід можна використати з користю.
Або я радила б більше уваги приділяти вивченню та впровадженню досвіду нинішніх фронтових операцій, бо зараз про це багато говорять, але мало що впроваджують. Організаційні, технічні, логістичні рішення конкретних операцій. Просто ніхто не ставить собі за мету якісно цей досвід використати.
- Анна Коваленко наразі часто бере участь у різноманітних гуманітарних заходах і модерує їхЗ особистого архіву Анни Коваленко
- Анна Коваленко наразі часто бере участь у різноманітних гуманітарних заходах і модерує їхЗ особистого архіву Анни Коваленко
Ви плануєте повертатися на державну службу чи брати участь у наступних парламентських виборах?
Як людина, яка знає, наскільки це важлива й потрібна робота, можу сказати, що так, я готова повернутися на держслужбу. Але я знаю, що й зараз роблю багато хороших речей. [Нині] я працюю стратегічним радником по Україні в кількох великих міжнародних гуманітарних організаціях, які дуже підтримують Україну. Також надаю політичні консультації з питань національної безпеки та оборони. І я бачу результати своєї роботи. Це приносить мені справжнє задоволення.
До того ж провести вибори під час війни технічно неможливо — з безпекових міркувань, також не готова відповідна законодавча база. Тому думки про вибори дуже далекі.
Якими саме гуманітарними питаннями ви займаєтеся?
Сьогодні я — старша радниця зі зв’язків із владою і військовими в Україні іноземної неурядової організації Prosper Global, радниця директора представництва організації «Лікарі без кордонів», стратегічна радниця по Україні таких організацій, як Hala Systems і Next Level Initiative.
Приміром, в останні тижні я була серед тих, хто зустрічав олешківців у Чернігівській області на кордоні з Білоруссю. Їздила на Миколаївщину й Херсонщину, обговорювала з тамтешньою адміністрацією та громадськими організаціями, як допомогти людям, які живуть фактично в кілзонах. Я модерувала панель «Партнерство з органами влади заради відновлення». Займаюсь зараз підготовкою до зими в контексті проєктів, повʼязаних із допомогою тим, хто допомагає, — ДСНС. Щойно повернулась із відрядження до Вашингтона, планую наступне до Лондона.
- Анна Коваленко в деокупованому ХерсоніЗ особистого архіву Анни Коваленко
- Анна Коваленко зустрічає на Чернігівщині евакуйованих з ОлешокЗ особистого архіву Анни Коваленко
Дуже активне життя. Чим у ньому ви завдячуєте своєю участю в Майдані?
Багато чим. Я, наприклад, винесла з Майдану, що один в полі — не воїн. Що не можна відкладати й втрачати якісь шанси, бо це може бути руйнівним.
Я теж зрозуміла, що якщо ти готуєш якусь революцію і хочеш змінювати якусь систему, у тебе має бути все готове, щоб будь-якої миті взяти владу та адекватно її розгортати. Мають бути люди, які розбираються, а не просто твої якісь ті корефанчики.
Потім я зрозуміла, що немає нічого вічного — навіть те, що здавалося таким непохитним, фундаментальним, може мати кінець.
І знаєте, я по-іншому до мітингів стала ставитись. Я пам’ятаю, коли в Офісі президента мене залишили за старшу, всі поїхали в Нормандію, і почався мітинг під Офісом президента, і мені телефонували політичні фігури, які казали, що заберіть людей, треба їх розігнати з-під Офісу, я відповідала, що залиште цих людей у спокої. Вони мітингують, вони переживають, що ви там вирішите в Нормандії. Відтоді я інакше ставлюся до організації будь-яких мітингів і протестів. Я зрозуміла, що мітинг — це частина діалогу з владою, я відчула емоцію вулиці.
Мені б хотілося, щоб усі наступні українські президенти — я сподіваюся, що вони приходитимуть до влади завдяки демократичним інструментам, — пам’ятали, що протести й революції — це теж один із демократичних інструментів. Але справжня сила демократичної влади полягає не в тому щоб утримувати суспільство від протесту, а в тому, щоб чути його до того, як люди будуть змушені виходити на вулиці.
Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.
- Поділитися:








