Про легітимність президента та правову державу під час війни

Перші вибори незалежної України — грудень 1991 року. Главою держави обрано Леоніда Кравчука. Тоді в Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли відповідні зміни — з'явився розділ, завдяки якому разом із референдумом щодо проголошення незалежності було проведено й вибори президента. 

Наступні вибори мали відбутися в 1995-му. Але їх провели на рік раніше, у 1994-му. Що трапилося? Чи були на це підстави в Конституції? Ні, положень про це не було. Унаслідок політичної кризи, а якщо казати прямо — внаслідок відносин між тодішнім головою парламенту Іваном Плющем і президентом Кравчуком. Пройде багато часу, коли зрештою стане зрозуміло, що загострення у відносинах цих двох посадовців перетворилося на, по суті, масштабну політичну кампанію. Спершу на виборах до Верховної Ради, а потім — і на пост глави держави.

До речі, тоді саме Іван Плющ наполягав, аби ці вибори провели одночасно. Однак спершу навесні відбулися вибори парламенту, а вже під осінь — вибори президента.

На вибори 1994-го пішов і сам Плющ, але президентом тоді обрали Леоніда Кучму, який до 1993-го був прем’єр-міністром. Дехто стверджує, що Кучма пробув президентом два терміни. Це не так — фактично він пробув більш ніж два терміни, проте й не три.

За його першої каденції спочатку ще була чинною Конституція УРСР, потім — Конституційний договір, а зрештою й сучасна Конституція України — з 1996 року. Тому, якщо бути чесним і рахувати за нинішньою Конституцією, то це на понад рік більше, ніж два терміни. Обраний у 1994 році президент Кучма пробуде президентом до 1999 року, а потім його вдруге оберуть на цю посаду. 

У 2004 році розпочалася одна з найцікавіших і найдивніших історій президентських виборів в Україні. Аж у 2005 році главою держави став Віктор Ющенко. Цьому передувала драматична й карколомна ситуація. Пам'ятаєте, після передбачених законом двох турів відбувся «третій тур» через рішення Верховного суду? А ще період повноважень президента Ющенка за Конституцією зміниться. Парламент міняв строк каденції ще за Леоніда Кучми, однак зараз я не хочу торкатися підводних каменів, які й досі вповні не окреслені.

Хіба із часом стане зрозуміло, що готувалося — і чому Конституційний Суд України тоді ухвалив рішення, що не слід рахувати два повноваження президента Леоніда Кучми. Він мав право балотуватися і на третій термін?

Що ж, у 2005 році на пост президента заступає Віктор Ющенко. У 2010-му його каденція завершується, президентом обирають Віктора Януковича. Як усі добре пам'ятають, він не пробуде до кінця строку своїх повноважень через Революцію гідності. 

Парламент через втечу Віктора Януковича вимушений ухвалити постанову, якою поклав виконання обов’язків президента на голову Верховної Ради, як того вимагає Конституція. Обов'язки президента виконує Олександр Турчинов.

Конституція чітко визначає термін проведення виборів, тож у статусі «в.о.» Турчинов пробув недовго, хоч і в ключовий для України час. Зокрема, саме він як голова держави оголосив про введення режиму Антитерористичної операції та проведення позачергових виборів. Ще раз хочу підкреслити, що це не був правовий режим воєнного стану — тому тоді вибори були можливі.

На тих виборах переміг Петро Порошенко. І от наприкінці його каденції виникає прецедент введення воєнного стану. У 2018 році, після агресії росії в Азовському морі та захоплення українських військових кораблів разом з екіпажем, Порошенко пропонує ввести правовий режим воєнного стану.

Ситуація напружена, політична верхівка прекрасно розуміє. Нагадаю: під час воєнного стану вибори не призначають, а вони ж мають статися вже невдовзі! Чи хотів президент Порошенко саме такого сценарію? Невідомо, бо Верховна Рада тоді виступила проти.

Так, спроба Петра Олексійовича запровадити повноцінний воєнний стан нічим не завершується. Натомість його все ж ввели на 60 діб, але не на всій території України — лише в регіонах, що мають вихід до моря, а також межують з рф і невизнаним «Придністров’ям».

Коли ж цей період закінчується, проголосили операцію Об'єднаних сил — ООС, яка фактично замінила собою АТО. Щось на зразок російської «спеціальної воєнної операції» — юридично це теж не правовий режим воєнного стану. 

Тому президентські вибори знову відбуваються. Коли ж головою держави стає Володимир Зеленський, продовжується операція Об'єднаних сил. 

Лише 24 лютого 2022 року наш верховний головнокомандувач підпише указ про введення воєнного стану — і відправить цей указ до парламенту, який ВР терміново схвалить.

На сьогодні можна чітко сказати, що правовий режим воєнного стану ввели не для того, щоб не проводити вибори. Водночас війна їх унеможливлює. 

Шоста стаття Конституції визначає джерелом влади український народ. А розділ про вибори та референдум робить право абсолютним. Ба більше, Конституція проголошує верховенство саме права, а не закону. У такий спосіб, якщо ми маємо бажання і необхідність голосувати, то ніхто не може заперечити проти цього. Однак в умовах війни неможливо це забезпечити — держава не проведе вибори ані на окупованих територіях, ані на лінії фронту, ані у прифронтових містах і селах, ані в «сірій зоні». Не кажучи ще й про складність із голосуванням численних біженців, емігрантів, внутрішньопереміщених осіб. Це все громадяни України, які мають мати право взяти участь у виборах. Зараз, коли діє правовий режим воєнного стану, проведення виборів юридично неможливе.

Тепер щодо розмов, буцімто Конституція щось не регулює чи що там є норма про неодмінно 5-річний строк повноважень президента. Так, там вказано про 5 років — і це загальна норма. Про це навіть є рішення Конституційного Суду. Але в Основному законі є спеціальні норми, які регулюють випадки, як наш сьогодні.

Конституція говорить про стан війни та про правий режим воєнного стану. Норми Конституції є нормами політико-правовими — своєрідними компромісними позиціями. Тому треба абсолютно чітко сказати, що спеціальні норми Конституції вказують, що в умовах війни чинний президент виконує обов'язки до вступу на посаду наступного президента.

А його можна обирати тільки після того, коли правовий режим воєнного стану закінчиться без його подовження. Тобто будуть забезпечені належні умови для проведення виборів. Відповідно, після цих виборів їхній переможець стане на пост президента України. Ось як розв'язується ця проблема.

До речі, у Конституції окремо вказано й те, як має діяти парламент. Норми складені так, аби в руках президента не виникло спокуси підпорядкувати собі всю владну вертикаль і перетворити її на тоталітарну систему. Тому і парламент, і президент мають окремі механізми регулювання в умовах правого режиму воєнного стану.

А ще слід чітко розуміти: Конституція — це політико-правовий компроміс, який ухвалювали у свій час. Тож, як і будь-який документ, вона потребує постійної роботи. Коли виникають проблеми — треба звертатися до Конституційного Суду, який би роз'яснив ті чи ті позиції в екстремальних умовах або умовах, де виникає суспільна дискусія. Або непорозуміння в системі органів виконавчої чи законодавчої влади.

Наразі ми можемо мати політичні претензії до Володимира Зеленського. Ми можемо і маємо повне право його критикувати, як і я не один раз робив. Але в Україні є Конституція, яка врегульовує засадничі державні принципи та процеси.

То що ж робити з тим величезним об'ємом претензій до президента, до його команди, до очільників у регіонах, до керівництва міст, сіл, селищ, до представницьких органів? Війна не зупиняє можливість внесення змін до законодавства і врахування поточної ситуації для того, щоб оновлювати насамперед систему органів виконавчої влади.

Зміна кадрів — адекватний крок і з погляду реалій, і з погляду закону. Конституція дає таку можливість. Вона не зупиняє законотворчий процес, а це один зі способів оновлення й оживлення системи — виконавчої влади, центральної влади, влади на місцях. Тому не варто говорити, що інструменту немає, це неправда. Адже, зокрема, війна змінює політичну ситуацію. 

Якщо згадати 2014 рік і фактичний початок нашої війни, відтоді наші закони зазнали карколомних змін. Так з'явилися військово-цивільні адміністрації — і законодавці мають відстежувати діяльність цих органів місцевого самоврядування. Вони мають аналізувати виконання Конституції цими органами, додержання системи балансу й противаг в органах влади, забезпечення публічного контролю громадян України за державними ресурсами.

Це дає можливість здійснювати кадрові перестановки, Однак навіть у цьому питанні має бути система — не хаос, не довірені наближені, а система. Нині в Україні знищено систему кадрового резерву, його немає. Це відбулося ще в період президентства Януковича.

Це не означає, що кадрів немає. Немає саме системи. Якщо по-господарськи ставитися до кадрів і належним чином виконувати закони України, фахівці підтягнуться. Безумовно це вимагає активної політичної дії.

Найцікавіше, що в тому ж Ізраїлі ми постійно бачимо, як збирається їхній «кабінет війни», до якого входять керівники всіх фракцій парламенту. А коли востаннє президент України зустрічався з керівниками фракцій? Чи йому нічого їм сказати?

Ви скажете, що там є проросійські сили — що їх підозрюють у роботі проти України. Добре, то не запрошуйте представників тих фракцій, але запросіть решту. Має ж якось дихати наша політична система, бо саме вона мусить виходити на зв'язок із суспільством. 

Безумовно, виключення багатьох політичних інструментів із життя країни завдає нам шкоди. Яку б проблему ми не розглядали — скрізь побачимо відсутність політичного механізму її розв’язання. 

Ще раз повернімося до прикладу Ізраїлю. До прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу є колосальні претензії — а втім, він спілкується з представниками опозиційних фракцій, із журналістами. У державі існують відкриті й закриті механізми комунікації з медіа. Публічно говорять військові, генералітет. Я вже не кажу про механізм формування і владою, і опозицією, спільного уряду, спільних органів у сфері безпеки.

Політичні механізми мають працювати. Має працювати законодавчий орган. Має працювати конституційна комісія. Так, не можна вносити зміни до Конституції, але напрацьовувати, аналізувати систему діяльності органів влади ця комісія зобов'язана. Необхідно вже зараз готувати матеріал для побудови майбутнього. Його неможливо видобути за декілька тижнів або місяців — це тривалий процес.

А поки що для нас найважливіше — навчитися жити за Конституцією, за законом. Правова культура настільки ж важлива, як і дисципліна в армії. Відсутність правової культури, ігнорування законів і нормативно-правових актів — завжди небезпека для держави. Це завжди додаткові кризи й протистояння, які під час війни можуть мати катастрофічні наслідки. 

Починаючи з діяльності президента як гаранта додержання прав і свобод громадян та завершуючи органами місцевого самоврядування, які супроводжують кожного з нас від народження й до смерті — надаючи послуги найрізноманітнішого рівня. Правова культура суспільства — запорука цивілізованості.

Жити згідно з правом — набагато важливіше, ніж мати ординську систему управління: де одна людина і закон; і суд; і той, хто карає; і той, хто милує. Так, деколи таке ручне управління може бути ефективним, але це короткостроковий ефект, який зрештою призводить до деградації. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора. Цей текст — розшифровка влогу Романа Безсмертного на YouTube.