«На той час парламент в Україні — це найбільший у Європі бізнес-клуб» — ексдепутат і військовий Єгор Фірсов

«Перший день війни: я в ах*рі від того, що я не військовий. Воювати хочу, але не вмію… На початку служби я отримував п*зди. Але те, що в тебе немає досвіду, може бути твоєю перевагою», — каже колишній народний депутат Єгор Фірсов. У 2022 році він пішов до війська й пройшов шлях від солдата до головного сержанта.

Як він адаптувався в армії та чим займається? Як змінилася українська армія після 2022-го? Чи соромно йому за своє депутатство? А також — де він писав книгу «В окопах Нью-Йорка» та коли насправді буде довгоочікувана кава в Маріуполі чи Криму?

Про це Єгор Фірсов розповів військовослужбовцю і ведучому hromadske Сергію Гнезділову в «++ подкасті».

Як Фірсов став депутатом

Війна максимально витискає спогади, особливо прив’язку до емоцій. Був 2012 рік. Янукович при владі, партія «Удар» Віталія Кличка розгортає свою діяльність, і я очолюю її в Донецькій області. Так я потрапив до списку партії «Удар». Не пройшов одразу, але 2014-го список почав рухатися, коли депутати почали обіймати свої посади, і так я став наймолодшим депутатом.

Крім того, у Донецьку я очолював Автомайдан. Це не Автомайдан київський, де 200 машин їхали. Автомайдан у Донецьку — це чотири з половиною автівки. Автівок найманих політичних провокаторів було значно більше. Але той факт, що Автомайдан у Донецьку існує і є якісь сміливі люди, які зараз із вимогами поїдуть до маєтку Януковича, — це була, звичайно, новина всеукраїнська.

Донеччина того часу — це такий класичний Радянський Союз, де була одна партія — «Партія регіонів». І все було підв’язано під неї — бізнес, навчання, решта. І якщо ти не вписуєшся в цю конфігурацію, у тебе будуть проблеми.

Ми тоді були молоді. Мені було 20 із чимось років. Черчилль казав, що по-справжньому сміливим може бути той, кому нічого втрачати. Ось нам тоді нічого було втрачати. Були студентами, билися просто за краще майбутнє своєї країни.

Про Верховну Раду

За що-що, але за політичне минуле мені не соромно. Я втратив мандат. Вперше за всю історію українського парламентаризму двох депутатів позбавили мандатів. Але якби повернутися туди, я б по-іншому не зробив. 

У парламенті на той час молодій людині було дуже-дуже важко, тому що тебе ніхто не сприймає, ти світоглядно інший. На той час парламент України — це найбільший у Європі бізнес-клуб, де всі «труть», у всіх різні корпорації, квоти, «відкати», хтось сидить на тендерах, призначають міністрів і так далі.

І коли ти не вписуєшся в цю систему, починаєш порушувати будь-які правильні питання, тебе взагалі не чують. А коли робиш це голосно, з тобою навіть перестають розмовляти, спілкуватись, бо ти — чужорідне тіло в цій системі. І я дуже радий, що не став частиною цієї системи, як оцей свіжий огірок, який у банці із солоними огірками.

Я на той час почав порушувати низку питань дуже критичних, показувати пальцем на тих, хто займається корупцією. І вийшло так, як вийшло. Мене позбавили мандата, сказали «до побачення».

Хоча ні, навіть «до побачення» не сказали. Я прийшов, моя картка не працює. Я з боєм прорвався у Верховну Раду, виступив, сказав, що я про них думаю. Отак все і закінчилось.

Я дуже сподівався, що світоглядних депутатів ставатиме більше. Але не стало.

У 2020 році я став головою Державної екологічної інспекції, хоч і ненадовго. За інспекцію мені теж не соромно. Вперше за всю історію її існування інспекція почала робити те, що мала робити. Ми приходили до великих корпорацій, металургійного заводу в Маріуполі, якого зараз, на жаль, уже немає, до теплогенерацій, і почали їх штрафувати на мільйони гривень.

Металургійний комбінат Ілліча вперше в історії заплатив до бюджету України понад 10 мільйонів гривень. Це малесенька частинка того, що вони мали на той час зробити. Але до цього вони отримували штрафи на сотні або тисячі гривень. І це взагалі було неспівмірно з тим, якої шкоди вони завдавали.

Були величезні баталії. Мені спалили автомобіль за мою діяльність. Я не пов’язую це саме із заводом, були й інші історії — з незаконною вирубкою лісу, незаконним видобутком бурштину.

Про своє звільнення я дізнався з медіа. Намагався зв'язатися з урядовцями, які були вище, мені ніхто нічого не пояснив. І так воно теж усе закінчилось.

«А чим я гірший?»

Перший день війни. Я в ах*рі від того, що я не військовий. Я займався чим завгодно, але військової справи не знав. І були якісь люди, які давали мені знак. Я відкриваю стрічку, а там Казарін у військовій формі, Шабунін та інші. Тобто публічні люди, які також не були військовими, але вони приєдналися до Збройних сил. Якщо вони йшли у Збройні сили, то я чим гірший?

Не те щоб мене це змусило до такого самого кроку, але це був знак. Мені здається, що цей весь вал проактивних людей, еліти, він був як якийсь ланцюг: один пішов, підтягнув іншого, інший подивився й оце все пішло так гуртом.

Люди вчилися просто на ходу. І зараз нас війна змушує відкривати підручники за 7 клас і вчити, як розповсюджуються радіохвилі, як вони функціонують тощо.

Я колись розмовляв із міністром оборони ще в часи свого депутатства. Так скромно прийшов, кажу: «Я цього не знаю, в мене немає досвіду». А він каже: «Хлопче, те, що в тебе немає досвіду, може бути твоєю перевагою».

Я тоді не дуже глибоко оцінив цю думку. Зараз я вважаю, що це справді так. Те, що я був чистим аркушем і не пішов шляхом доктрин радянських книжок, дуже допомогло.

Я на початку служби міцно отримував п*зди. Умовно, ми приїхали під Бахмут з однією функцією. Посиділи під мінометним обстрілом. Дуже гучно, дуже страшно в перші дні. І ти розумієш, що твоє перебування там фактично нічого не змінило. Тоді ми почали вигадувати якісь карколомні історії.

Якось я зібрав хлопців. У Покровську це було. Кажу: «Слухайте, щось треба вигадувати. Ми не можемо так далі існувати». Артем запропонував купити китайського електронного собаку, що біжить, наче живий. Нашпигувати його вибухівкою, зробити на кшталт наземного дрона, і щоб він прийшов на позиції ворожі й розірвався. І отак ми почали вигадувати щось і прийшли до теми дронів.

Про дрони

Понад рік тому я вперше побачив дрон, який може нести вибухівку. Я дуже загорівся цим, тому що повірив, що саме це може змінити хід війни. Коли я вперше взяв цей дрон, приїхав до себе в підрозділ, то — тут треба віддати належне — комбриг мене підтримав і сказав: «Що тобі потрібно? Вперед, давай, щоб ця штука летіла й прилетіла у ворожий бліндаж».

Тоді багато хто не вірив, що це реально. А зараз мені телефонують і кажуть: «Єгоре, допоможи, треба налаштувати ось там частоти, як облетіти ворожі РЕБи, навчити людей». Було важко, але зараз ми літаємо, б’ємо багато техніки, багато піхоти, і я дуже задоволений, що так склалося. 

Ця війна дуже багато змінила. От ми буквально нещодавно були на позиціях. Троє нас було. І ми згадали, як раніше працював розвідник. Йому треба було кудись пробратись у «сіру зону», взяти якийсь бінокль, олівець, папірчик, усе розкреслити, повернутися, розказати зі своїх слів командуванню, що він бачив і так далі. Зараз цього вже немає.

І ми про це говоримо, а один хлопець, який на Matrice літає, каже: «Та ну! Та коли це було? За часів Другої світової війни?». А насправді ця історія ще зовсім недавно була.

Про книгу «В окопах Нью-Йорка»

Я з початку війни, коли приєднався до Збройних сил, думав, чим можу бути корисним. І вирішив, що треба писати статті.

Багато людей не розуміють, що таке сучасна війна. Для них це або штурм із гвинтівкою, або сидиш на позиції. Я почав про це писати на західну аудиторію. Діставав телефон, писав у нотатках, що відбувалося за день.

Я пишу й чітко розумію — оцей текст точно поставлять на New York Times. Тому що він живий, я викладаю туди всього себе. Так і сталося: друкований New York Times, перша шпальта. Це був мій перший текст з Авдіївки.

Потім пішло: Washington Post, Politico, знову New York Times. А потім я вирішив зробити це українською мовою і викласти у збірці. Назвав її «В окопах Нью-Йорка». Звичайно, я не писав усе це просто в окопах Нью-Йорка.

Якось я зустрівся з Казаріним, коли був у відпустці в Києві. І він каже: «Я вважаю, що всередині нас живе мавпа. І коли є якийсь стрес, мавпа ця оживає». Він каже, що намагається приглушити свою мавпу, повернути себе до людини й починати писати. А я зрозумів, що коли я людина, я не можу писати. Я маю повернутись до мавпи й писати за цими всіма інстинктами.

Загалом ось так сформувалася книжка. Я переклав її, роздрукував, і ось зараз уже майже 3000 примірників розпродані.

Чи готовий повернутися в політику

Відверто скажу — взагалі не думаю про це. Плани мої — це виключно на завтра. Є якісь моменти на тиждень наперед, на два. Що буде далі, я не знаю.

Я не песиміст, але зараз я не бачу, що війна закінчиться через місяць-два. Я починав службу в Авдіївці у травні позаминулого року. Тоді Авдіївка була дуже гарячою, і мені здавалося, що я потрапив у таке пекло. Потім стало зрозуміло, що тодішня Авдіївка була просто курортом.

Минуло два роки, ситуація значно погіршилась. Я просто для себе усвідомлюю, що ця війна — це війна на виснаження. Настрій гірший, енергії менше, ресурсів менше. Мотивації навіть менше. Але задача просто триматись — це також задача.

Я не хочу фантазувати, чи я буду балотуватися кудись. Для цього треба дожити, добути, вистраждати це все. Чи є в мене бажання відсторонитися від політики? Відверто кажучи, є. У мене немає якихось амбіцій стати депутатом утретє чи щось очолити. Хочеться пожити для себе.

Не буду лукавити, війна також втомлює. Спочатку це було неспання вночі, купа енергії, ніби ти пігулок яких наївся. Тебе розпирає адреналін, якась навіть ейфорія. В мене принаймні так було. Зараз важче. Тому про майбутнє говорити важко.

«Ми можемо бути найтехнологічнішою армією у світі»

Часто командири не розуміють ролі БпЛА, хоча я б сказав, що це взагалі основа. Що робить ворог — коригування вогню, точне ураження тощо — це все БпЛА.

Десятки тисяч людей, які опанували важку науку: що таке телеметрія, тріангуляція, радіохвилі, частоти й так далі. Вони раніше не знали про це, можливо, зовсім нічого. Зараз у них дуже високий рівень. Вони можуть узяти дрон, перепаяти його, вставити туди іншу камеру, все це налаштувати. Знання, звичайно, колосальні.

Багато людей в цьому плані дуже-дуже виросли. Саме тим, хто зріс, треба давати соціальні ліфти, забирати їх до штабів, спеціальних лабораторій, підтягувати до навчань, щоб вони масштабували. Ми можемо бути найтехнологічнішою армією у світі. Навіть іще більш технологічною, ніж Ізраїль, тому що в них супротивник набагато слабший.

У нас зараз відбуваються карколомні зміни, яких люди, я переконаний, навіть не усвідомлюють. Сотні підприємців виготовляють дрони різних типів і різної складності. Я переконаний, що ці дрони будуть використовувати в інших війнах.

Про мобілізацію та залученість до війська 

У нас можуть виникнути величезні проблеми. Наприклад, приїздить службовець, який роками служив на передку, і бачить сусідів. Перший сусід відкосив від армії, добудував собі будинок, другий поверх. Інший, однокласник Петро, працював у якійсь адміністрації, вже їздить на Audi. І цей хлопець, який прийшов з армії, починає розуміти, що поки він сидів в окопі й сподівався, що там ідуть реформи, нічого в країні не змінилося.

Дуже хибна думка, що прийдуть хлопці й наведуть порядок. Хлопці втомлені, і їм треба відпочити. Але хлопці будуть дуже злі, якщо побачать, що до цього порядку ніхто не наводив. Це може призвести до соціальних конфліктів.

Владі треба вийти й сказати: «Друзі, залученими до війни мають бути всі й, можливо, воювати також доведеться всім — у той чи інший спосіб. Скільки триватиме ця війна — незрозуміло. Будь ласка, отримайте свою військо-облікову спеціальність».

В армії всі спеціальності дуже важливі. Ми шукаємо собі і діловода, якого не можемо знайти, і техніка, який навіть, можливо, ворога не побачить в очі, а буде сидіти паяти дрони. І пресофіцера. Хто вміє ремонтувати машини, будувати захисні споруди — потрібні всі.

Всім треба зараз учитися, зокрема й жінкам. Іншого варіанта в нас немає. Або ми програємо й у нас буде набагато більше полонених і вбитих. І не факт, що навіть буде країна Україна. Або ми продовжуємо битися, налаштовуючи себе на те, що це — війна на виснаження, що післязавтра не буде кави в Криму, не буде кави в Маріуполі.

В чому феномен Ізраїлю? В тому, що всі дотичні до оборони. Часто в соцмережах можна побачити: «Війна закінчиться тоді, коли родичі, діти депутатів підуть на війну». Звичайно, це фігня, але частинка правди є.

Якщо всі діти депутатів будуть у війську, війна завтра не закінчиться. Але спілкуватися владі з людьми буде набагато легше. Зараз є певна прірва, вона навіть стала більшою. Люди не розуміють, як ведеться війна і що відбувається. А коли б всі розуміли одне одного у військовій справі, то це б значно покращило ситуацію на фронті.