10 років після війни в Грузії: «Там сидить російський солдат і каже — сюди не можна!» (СПЕЦРЕПОРТАЖ)

08.08.2008. Того дня почалася війна між Грузією та Росією. За 5 діб невелика країна, яку розривали внутрішні національні протиріччя, остаточно втратила частину території. Між ними тепер колючий дріт.

За 10 років на перший погляд видається, що про неї майже нічого не нагадує. Зруйновані будівлі в Горі, які зазнали авіаударів, відбудували. Видимих атрибутів пам’яті тієї війни не залишилося.

Громадське вирушило до Грузії, щоб зрозуміти, як країна прожила ці 10 років і чи готова рухатися далі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖЖиття крізь колючий дріт:лінія розмежування з Південною Осетією

Якщо їхати з Горі прямо, нікуди не звертаючи, потрапляєш в Ергнеті — село в 30 кілометрах від міста. Узагалі ця дорога веде прямо до Цхінвалі — Цхінвал південно-осетинською, — але туди так просто не потрапиш. Спершу впираєшся в грузинський блокпост, а відтак — у південноосетинський. Між ними близько 100 метрів. Від Цхінвалі — столиці невизнаної Південної Осетії — до Ергнеті лише 15 хвилин пішки.

Цхінвалі, вид на місто зі сторони грузинського блокпоста в Ергнеті, Грузія, 3 серпня 2018 року. На задньому плані праворуч — пошкоджені внаслідок обстрілів у серпні 2008-го будинки Фото: Анна Цигима/Громадське

«Якось я підійшов сюди, майже до стіни дійшов», — каже грузинський журналіст «Радіо Свободи» Гога Апціаурі, доки стоїмо між грузинським і південносетинським блокпостами. На боці Південної Осетії починається стіна, за нею —прапор невизнаної республіки і паркан.

Гога показує на кущі вздовж дороги:

«Ось там російський солдат сидить, і одразу мені: «Сюди не можна йти! Сюди не можна!» — згадує він зустріч, яка сталася невдовзі після бойових дій. — Я одразу відійшов, я не провокую».

Росія заборонила в’їзд у Південну Осетію з боку Грузії. Уздовж лінії розмежування —колючий дріт, але не всюди, тому садами й городами можна пройти в Цхінвалі й назад. Пастухів з Ергнеті, які забредають на територію невизнаної республіки в пошуках худоби, що відбилася від отари, арештовують російські військові. Відтак виписують штраф близько 2000 рублів (32 долари). Буває і навпаки — осетини «нелегально» приходять на грузинську територію. Після повернення в Цхінвалі їх арештовують і теж штрафують. Гога розповідає, що осетини попадаються втричі частіше, ніж грузини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:(Не)визнані (СПЕЦПРОЕКТ)

Грузинський блокпост біля міста Ергнеті, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Кілька перших років після війни люди місяцями перебували в полоні, доки їх знаходили і визволяли родичі.

«Я знаю, якщо мене арештують на території Південної Осетії, не битимуть, — сміється Гога. — Тому що в Грузії є місія Євросоюзу, всі російські військові там теж стоять —вся відповідальність буде на них. Їх одразу ж звинуватять. Бити не будуть. Штраф заплачу й по всьому».

Блокпост невизнаної Південної Осетії, 3 серпня 2018 року. На флагштоку — прапор самопроголошеної республіки Фото: Анна Цигима/Громадське

Дім Лії Чілачідзе розташований майже на виїзді з Ергнеті. Вона чує, як у Цхінвалі звучать грузинські пісні й відбуваються навчання російських військових на полігоні.

«До мене післязавтра подруга має приїхати із Цхінвалі, — розповідає Лія, — Вона дзвонила днями й казала: «Як це так, щоб до тебе приїхати, я повинна їхати через Владикавказ, хоча мені тут пройти 15 хвилин?» Тільки через Росію офіційно можна, воєнною дорогою. Вісім годин! Хоч ось же ж він, Цхінвалі, ось будинки видно!»

Дім, якого немає

Село Гугутіанткарі, 15 кілометрів від Ергнеті. Поліцейські на блокпості з грузинського боку пригощають яблуками, горіхами та ожиною — вони ростуть тут на кожному кроці. Фруктові дерева й виноград закривають залишки зруйнованих будинків. 8 серпня 2008 року село почали обстрілювати з боку Південної Осетії. За кілька днів увійшли осетинські та російські військові. Ті будинки, що пережили обстріли, спалили.

Попереджувальна табличка на лінії розмежування між Грузією і територію невизнаної Південної Осетії, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеГрузинські поліцейські біля блокпоста в селищі Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

У Кетеван велика родина — чотири доньки, син, чоловік і багато онуків. За її будинком до війни починалося село Дісеві (Дісеу осетинською) — його майже повністю зруйнували. Прямо через дім Кетеван нині пролягає лінія розмежування між Грузією і невизнаною Південною Осетією. Біля нього — паркан з колючим дротом і табличка, на якій написано, що це — територія Південної Осетії. Дісеві, старе грузинське село, теж опинилося з іншого боку лінії розмежування.

Територія самопроголошеної Південної Осетії за колючим дротом біля грузинського блокпоста в селищі Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеСелянин веде худобу на пасовисько близьке до лінії розмежування, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року. Інколи тварини «перетинають» межу. Пастухів з Ергнеті, які забрідають за «прикордонний» дріт у пошуках отари на територію невизнаної республіки, заарештовують російські військові й виписують штрафи Фото: Анна Цигима/Громадське

«Ми вивезли дітей одразу, щойно закінчилася війна, — розповідає Кетеван. — Потім, 12 серпня, поїхали. Хоча чоловік не хотів. Він з односельцями ходив ночувати в сади — там можна було сховатися. Одного разу до них прийшли четверо осетинів з автоматами. Почали бити прикладами. Потім наказали пройти повз будинки і лягти на землю. Облили їх бензином, взяли сірник, підпалили і кинули в інший бік. Вони так зробили три або чотири рази. Побили ще раз і відпустили».

Будинок сім'ї Кетеван, зруйнований та згорілий внаслідок обстрілів у 2008-му, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Кетеван з родиною поїхала 12 серпня, коли в село ввійшли російські військові. Конфліктів між ними та місцевими не було — нікого не били та не ображали, каже Кетеван, але дивитися на те, як росіяни ходять селом, удаючи із себе переможців, їй було боляче. Сім’я переїхала до містечка переселенців під Тбілісі. У жовтні 2008 року російські військові вийшли з Горійського району, і Кетеван повернулася. Її дім спалили, родина оселилася в колишній початковій школі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кондоліза Райс про дії США через 10 років після війни в Грузії

У кімнатці розміром 20 квадратних метрів туляться дев’ятеро людей. Молодша донька Кетеван колише дитину у візку. Середня показує — ось чотири ліжка, а тут, на підлозі, стелять матраци. На кухні немає світла, тому влітку готують на вулиці.

Кетеван із середньою донькою та онуком на подвір'ї — сім'я повернулася з містечка для переселенців і оселилася в будівлі колишньої початкової сільської школи, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеУмови життя не найліпші, але разом сім'я справляється, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеУлітку готують прямо на вулиці, електрики в приміщенні, яке править родині за кухню, немає. На фото — середня донька Кетеван, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

«Ми поїхали, чоловік почав погано почуватися», — пояснює Кетеван, чому вони впродовж років живуть у таких умовах. Від уряду отримали разову виплату (15 тисяч доларів), на ці гроші купили одній із дочок квартиру. А самі залишилися.

Кетеван (ліворуч) з чоловіком, доньками й онуками, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеОнуки Кетеван граються на подвір'ї, селище Гугутіанткарі, неподалік Ергнеті, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

У 2008 році в Грузії було 274 тисячі переселенців. Для країни з населенням 4 мільйони людей цифра здавалася катастрофічною. Утім, до цієї, вже другої хвилі переселенців грузинська влада була готовою набагато ліпше, ніж до першої, у 90-ті, під час збройних конфліктів між грузинами, абхазами й осетинами. Принаймні так стверджує Джана Джавахішвілі. Вона працює з переселенцями 25 років.

«Візьмемо, приміром, село Цкнеті, неподалік Тбілісі, — розповідає Джана. — Там мешкало 3 тисячі людей, а стало вдвічі більше. А це 90-ті роки: немає електрики, харчів, страшенна інфляція. І потім починається відчуження. У науці період, коли переселенці лише з’являються, називається «медовий місяць». Усі хочуть їм допомогти, надходять міжнародні кошти. А потім про них забувають».

Психологиня Джана Джавахішвілі працює з переселенцями вже 25 років, Тбілісі, Грузія, 5 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

У 2008 році для переселенців діяли разові й постійні виплати (щомісячна соціальна допомога — ред.), і відкривалися містечка всією країною. Помешкання отримали 36 тисяч біженців. Але Джана все одно критикує уряд. Вона пояснює — програми підтримки бізнесу майже не працюють на державному рівні, а разових виплат недостатньо. За десять років становище переселенців залишається важким, а допомагали їм, на думку Джани, «без душі»:

«Ось ви бачили ці містечка для переселенців? Вони ж побудовані в рядок. Мов казарми. Грузинські села завжди будувалися навколо центру, місця, де збираються люди. Будинки повернуті один до одного. А в цих містечках ні. Люди не можуть там жити, їм важко. Вони втрачають відчуття громади».

Чоловік у містечку неподалік Горі, збудованому спеціально для переселенців із невизнаних Абхазії та Південної Осетії, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеЖінки біля крамниці в містечку неподалік Горі, збудованому спеціально для переселенців із невизнаних Абхазії та Південної Осетії, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Випробування націоналізмом

90-ті роки для Грузії стали важким випробуванням. Громадянська війна, збройні зіткнення між грузинами та абхазами, грузинами й південноосетинцями. Абхазія в 1993 році формально стала незалежною державою, не визнаною більшістю країн світу. Південна Осетія після закінчення бойових дій у 1992 році теж оголосила себе незалежною. Її активно підтримувала Росія — в республіці ухвалили конституцію, туди ввійшли миротворчі місії ОБСЄ та РФ.

«У 90-х ми зробили чимало помилок, — розповідає Паата Закареішвілі, колишній міністр примирення Грузії. Південноосетинським і абхазьким конфліктам Паата займається 25 років. —Тоді в Грузії був дуже розвинений націоналізм. Людей це відлякувало. Наприклад, працює в Грузії вчителька. Її звільняють, тому що вона осетинка. Так і пишуть: «Звільнити, тому що національність осетинська». І це в ліпшому випадку. А в гіршому — виселяють з дому. Це були жахливі помилки».

«Раніше було таке, що осетинів називали криміналом, — погоджується з колишнім міністром журналіст Гога Апціаурі. — Але ж це неправильно, в криміналу є своє прізвище й ім’я, навіщо так називати цілу націю?»

У 1992 році, після зміщення першого президента Грузії Звіада Гамсахурдії, влада в країні де-факто перейшла до Едуарда Шеварнадзе. За рік він почав домовлятися з Росією та Південною Осетією про припинення бойових дій. Коли за два роки Шеварнадзе офіційно став президентом, між Грузією та Південною Осетією (за участі ОБСЄ та Росії) почалися мирні перемовини. Уклали «Меморандум про заходи щодо гарантування безпеки й зміцнення взаємної довіри».

Колишній міністр з примирення Грузії Паата Закареішвілі, Тбілісі, Грузія, 5 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Конфлікт заморозили. Паата Закареішвілі каже, що за Шеварнадзе не відбувалося нічого — не було ескалації, але й жодних рішень не ухвалювали. Головна редакторка Jam News Маргарита Ахвледіані стверджує, щоконтакти все ж налагоджувалися. Біженці з Південної Осетії поверталися додому. У Цхінвалі працював грузинський бізнес, у Грузії — південноосетинський. Між Цхінвалі й Тбілісі курсували маршрутки, на території Південної Осетії можна було розрахуватися грузинськими ларі й розмовляти грузинською мовою.

Водночас процвітала контрабанда і торгівля людьми, на території Південної Осетії утримувалися полонені. Коли у 2003-му до влади прийшов Міхеіл Саакашвілі, боротьба з контрабандою стала офіційним приводом для введення грузинських силовиків у зону конфлікту.

Це сталося 31 травня 2004 року. До серпня там тривали перестрілки між грузинською та південноосетинською сторонами, відносини між Грузією та Росією були напруженими, і конфлікт мало не перейшов у фазу активних бойових дій. У листопаді того року уряд Грузії та невизнаної Південної Осетії домовилися про демілітаризацію.

«Після 2004 року всі контакти фактично припинилися. У 2008-му це просто остаточно добили. Ні про яке відновлення довіри і примирення мова не йшла», — каже Маргарита.

Головна редакторка видання JamNews Маргарита Ахвледіані в редакції у Тбілісі, Грузія, 2 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

«Саакашвілі прийшов після Шеварнадзе і вичистив усю радянську номенклатуру. Це добре, це правильно, і я вітаю такий крок, —міркує Паата Закареішвілі. —Але вичистили заодно й усіх людей, які мали контакти з тією стороною».

І Маргарита, і Паата вважають, що провина Саакашвілі і його «Національного руху» в загостренні конфлікту 2004 року — однозначна. Зрештою, до нової війни в 2008 року риторика грузинського президента була примирливою: він підкреслював, що головне завдання — не допустити воєнних дій. Та все ж, у регіоні продовжувалися обстріли, теракти і викрадення людей.

Південна Осетія все наполегливіше зверталася до Росії за захистом і навіть заговорила про входження до складу РФ. У серпні 2008 року конфлікт перейшов у гостру фазу. Південна Осетія і Грузія звинуватили одна одну в провокаціях. А 8 серпня територію Грузії почали обстрілювати російські військові, які офіційно виступили на боці Південної Осетії. За п’ять днів Грузія та Південна Осетія перетворилися на дві воюючі одна з одною сторони.

Журналіст грузинського офісу «Радіо Свобода» Гога Апціаурі, Горі, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Зрадницька війна

Батько Ратібув професійним військовим і загинув під час збройного конфлікту між Грузією і Південною Осетією в 1991-1992 роках. Раті теж вирішив обрати шлях військового. У 2008 році він служив в армії за контрактом. 5 серпня 2008 року його підрозділ перекинули ближче до Цхінвалі.

«Прийшли російські військові, — розповідає Раті. — Ми бачили їх іще раніше, вони з нами привіталися. Ми думали, вони стоять як миротворці. А потім пішли танки, БТР-и».

Бої за Цхінвалі почалися 7 серпня 2008 року. Підрозділ Ратівідвели 10 серпня. Під час перестрілки з російськими військовими загинуло семеро людей з підрозділу.

«Було дуже боляче, ми не очікували такого розвитку подій, — каже Раті. — Росіяни казали, що ми братський народ, а виявилося навпаки».

Грузинський військовий Ратій у 2008 проходив службу за контрактом і брав участь у боях за Цхінвалі, Тбілісі, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Раті, як і багато молоді в Грузії, не говорить російською. Але спілкуватися важко не лише через мовний бар’єр — він узагалі неохоче згадує ті події. Для нього війна стала програшем і зрадою з боку російської армії.

Побіжно Ратізгадує про посттравматичний синдром, який був у нього кілька місяців після війни. Декому з товаришів по службі було ще важче — з ними працювали психологи. Ратірозповідає, як це було: до нього приходили й питали, хто з підрозділу потребує допомоги. Але, як пояснює Джана Джавахішвілі, міністерство оборони в Грузії — найбільш закрита установа, про програму реабілітації військових ніхто не розповідав. А волонтери здебільшого працювали з переселенцями.

Після війни Ратібув в Афганістані у складі грузинської миротворчої місії. У 2014 році дехто з товаришів по службі вирушив воювати на Донбас на боці українських військових. Ратіпояснює: багато грузинів особливо поріднилися з українцями після анексії Криму і бойових дій за участі Росії.

У грузинських містах, які опинилися в зоні бойових дій у серпні 2008 року, донині багато що нагадує про той період. На стінах будинків — сліди від обстрілів, Горі, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Шляхи до примирення ​

З 2004 року в Грузії діє міністерство, яке займається питаннями примирення. За 14 років воно тричі міняло назву. До 2008 року це було Міністерство врегулювання конфліктів, з 2008 по 2014 — Міністерство з питань реінтеграції. У 2014 відомство перейменували в Міністерство з питань примирення та громадянського рівноправ’я.

Головна редакторка Jam News Маргарита Ахвледіані називає це важливим кроком.

«Розумієте, як це звучало? Міністерство реінтеграції. Дуже категорично і без врахування інтересів тієї сторони. Перейменування стало певним компромісом. Тому що миритися — це не реінтегруватися».

Зараз міністерство очолює Кетеван Ціхелашвілі. Вона дружить з Лією Челачідзе, яка створює музей війни в Ергнеті. Ближче до 8 серпня в будинку Лії збираються чиновники, цьогоріч навіть приїхала виконувачка обов’язків посла США в Грузії Елізабет Рут. Кетеван і Лія обіймаються при зустрічі, міністр пояснює послу — це Лія, вона створює музей війни.

Зліва направо: засновниця музею війни Лія Чілачідзе, міністерка з питань примирення Кетеван Ціхелашвілі та в.о. посла США в Грузії Елізабет Рут під час зустрічі в музеї, Ергнеті, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Цхінвалі починається одразу за будинком Лії. Вона сама родом звідти, там похований її чоловік. Дім Лії згорів під час бойових дій у 2008 році. Відбудувавши його, вона вирішила зробити в підвалі музей, присвячений війни. В ньому —фотографії того періоду, осколки снарядів, покинуті речі. Лія каже, що люди продовжують приносити нові артефакти. Вірить, що колись колючий дріт, який розділяє грузинів і осетинів, теж перекочує до її музею.

«Грузини й осетини — це найближчі один для одного народи, які завжди знайдуть спільну мову, — переконує Лія. — Росія тому закриває кордони, щоб не дати змоги грузинам і осетинам зустрічатися».

Експонати музею війни — знайдені особисті речі та посуд після обстрілів у серпні 2008 року, Ергнеті, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Грузинське Міністерство примирення кілька місяців тому представило програму «Крок до кращого майбутнього». Кетеван Ціхелашвілі каже, що в ній закладені певні нейтральні механізми: вони допомагають знайти компроміс між Грузією, яка вважає Абхазію й Південну Осетію своєю територією, і невизнаними республіками, які відстоюють право на незалежність.

Південноосетини і абхази в Гурхії можуть отримувати безкоштовне лікування і освіту. Раніше для того, щоб приїхати з окупованої території і потрапити на прийом до лікаря, потрібно було отримувати грузинський паспорт. Тепер, за словами Кетеван, Ціхелашвілі, людям присвоюють індивідуальний електронний номер, який не означає отримання громадянства, але ідентифікує тих, хто звернувся за меддопомогою. За останній рік таких людей побільшало в кілька разів.

Ще одна спроба грузинського уряду покращити стосунки з окупованими територіями —програма розвитку бізнесу в Абхазії. Згідно із задумом влади, товар, який там виробляється, можна буде реалізувати в Грузії. Але й тут все не так гладко. Причина —у назвах населених пунктів.

Наприклад, абхази називають свою столицю Сухум, а грузини —Сохумі. Територія Південної Осетії для грузинів —Самачабло. І ці назви стають каменем спотикання.

Міністерка з питань примирення Кетеван Цихелашвілі (праворуч) виступає під час зустрічі в музеї війни, Ергнеті, Грузія, 3 серпня 2018 року. На фото ліворуч — засновниця музею Лія Чілачідзе, в центру — в.о. посла США в Грузії Елізабет Рут Фото: Анна Цигима/ГромадськеЖителі Ергнеті, які особисто пережили обстріли, або повернулись після війни у рідні домівки під час зустрічі в музеї війни, Ергнеті, Грузія, 3 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

«Люди за це проливали кров, — каже Маргарита Ахвледіані. — І ось представляють цю торгову програму. Показують приклад аджіки, яку виробляють в Абхазії. Місто виробництва — Сохумі. Ну хіба це не дитячий садок? Ну піди ти на компроміс, ну тобі що складно написати Сухум? Хтось має бути сильнішим. І сильнішою має бути Грузія, тому що Грузія — самостійна держава, вона декларує шлях до Європи. І це Грузія хоче повернути собі території». ​

Паата Закареішвілі, який розробляв частину ініціатив, упроваджених зараз урядом, критикує наступницю. Головна проблема, стверджує колишній міністр, у тому, що всі кроки, яких вживає Грузія, не обговорюються з іншою стороною.

«Як ми робимо? Ми представляємо програму, але представляємо її де? У Відні, в Брюселі, — міркує Паата. — А потім вже людям в Грузії кидаємо з барського плеча. Ми не говоримо з ними, ми не знаємо, чого вони хочуть. Усі ці програми, направлені на примирення, це хороші, правильні ініціативи — ухвалюються для Заходу. Щоб показати — дивіться, яка Грузія хороша».

Але думка про прямі переговори з невизнаними урядами в Грузії непопулярна, це визнають і Паата, і Маргарита. Дехто підтримує ідею блокади окупованих територій. Інші — як наприклад, воєнний Раті— вважають, що Грузія повинна розвиватися, і тоді Південна Осетія і Абхазія самі захочуть повернутися. Воювати, звісно, не хоче ніхто. Але якщо війна почнеться — Ратікаже, що піде на неї. Він вважає це своїм обов’язком.

Вид на місто Горі зі стіни горійської фортеці, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

«Ми хочемо миру»

У селі Плаві на кордоні з невизнаною Південною Осетією немає колючого дроту — лише табличка з попередженням. Поліцейські на грузинському блокпості обіцяють «забезпечити охорону» і кажуть, що не можна підходити ближче, ніж на 200-300 метрів.

На полі на території Грузії немає зеленої трави — всю її з’їла худоба, яка тепер може пастися лише тут. На території невизнаної Південної Осетії, неподалік, навпаки — буйна рослинність. Перед полем — старовинне грузинське кладовище. Так вийшло, що після війни у 2008 році частина його залишилася на окупованій території.

Грузинське кладовище в селищі Плаві, Грузія, 4 серпня 2018 року. На дальньому плані — частина цвинтаря, що залишилася на території невизнаної Осетії Фото: Анна Цигима/ГромадськеВид на південноосетинську частину цвинтаря в селищі Плаві, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Лія живе в Плаві все життя. Раніше тут спокійно сусідили грузини і осетини. Але після конфліктів у 90-ті осетини пішли із села — на ту територію. Утім, це не заважало місцевим ходити сюди й туди.

Батько Лії, її двоюрідні брати і дядя поховані на тій частині кладовища, що опинилася тепер у невизнаній республіці. Від 2008 року Лія жодного разу не була на їхніх могилах. Для грузинів, які мають особливе ставлення до пам’яті пращурів, це болючий удар.

«Ви знаєте ж, яка в нас традиція на Великдень? — питає один із поліцейських. — Ми кладемо яйце на могилу наших предків. І грузинам дуже болить, коли вони не можуть це зробити».

Поліцейський на блокпості біля кладовища в селищі Плаві, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеГрузинський цвинтар у селищі Плаві, Грузія, 4 серпня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

У Плаві не було бойових дій у 2008 році. Але війна зруйнувала життя багатьох родин. І так майже в усій Грузії. За десять років люди намагаються навчитися пробачати.

Після роботи Гога веде нас у ресторан у Горі, пригощає хінкалі та білим вином, яке виробляють лише в цьому регіоні. До них подають джонджолі — це мариновані білі квіти, чимось схожі на квітки акації. Гога каже, що через джонджолі людей часто затримують на лінії розмежування — вони забрідають на заборонену територію, де на них очікує патруль.

— Гого, як ви вважаєте, грузини та осетини готові помиритися одне з одним?

— Примирення вже пішло. На людському рівні почали спілкуватися. Сьогодні є інтернет, соціальні мережі, ми з них можемо дізнатися багато про життя одне одного. Це було неможливо у 2009-му, 2010 роках. Коли бомбили Горі, тут було багато росіян, багато осетинів. У жодного з них навіть волосина з голови не впала. Найбільше тими днями загинуло мирних жителів. Не військових, не чиновників. Це були мирні жителі. Тому ця війна нікому не потрібна.

Читайте також цей матеріал російською мовою

/За підтримки Медіамережі