«10 років триває війна, а ми досі вчимо російський театральний метод». Актор і викладач про Курбаса й світовий досвід

Серпень 2023-го. Вранці у спекотній кімнаті збирається театральна трупа: мовчазні, повільні. Вмощуються на крісла, наливають каву й діляться враженнями минулої ночі.

«Я всю ніч просиділа у ванній, Артем побув зі мною трішки й пішов спати. Досі не можу звикнути до цього жаху», — розповідає Ніна, хореографка-постановниця.

«У бабусі повибивало всі вікна. Поки я збирався до вас, батько поїхав по фанеру», — спокійним буденним голосом каже актор Дмитро.

Фанера замість вікон — це перше, на що я звертаю увагу в Харкові. Вулиці рясно всіяні нею від центру до околиць. Тривоги тут мало не щогодини: і вдень і вночі. Прильоти — також цілком звична річ. Все це не заважає роботі кафе, ресторанів, крамничок і торговельних центрів. Хоча театри в місті ще заборонені.

Український незалежний театр «Нафта» налічує всього 50 посадкових місць — максимально допустиму кількість, що дає команді змогу відновити роботу раніше за інших колег.

На початку повномасштабного вторгнення члени трупи роз’їхались хто куди. Невдовзі майже всі повернулися додому. Дехто подорожує, грає в інших місцях, працює то тут, то там, — пояснює режисер Артем Вусик.

Позіхаючи, невиспані після нічних обстрілів актори один за одним перебираються в репетиційну залу. Присутність журналістів, здається, помітив лише один — Микола Набока. Він підходить до нас, вітається.

Команда збирається в коло, після обговорень беруться до роботи. Працюють над новою виставою «Щур». Це пластична комедія з невеликою кількістю реплік, де кожен рух і жест — надзвичайно важливі.

Дмитро відтворює в мікрофон звуки, супроводжуючи кожну сцену. Решта дошліфовує свої сцени. Кожну ретельно продумують: скажімо, чи варто, шукаючи рукою крісло позад себе, дивитися назад — чи краще обертатись обличчям до залу, а рука нехай нишпорить у невідомості. Пробують, змінюють, знову пробують. Роблять акцент на тому, що саме актор прагне передати в моменті. Двогодинна репетиція охоплює приблизно дві хвилини живої вистави.

Поки Ніна ставить хореографію, режисер Артем проводить нам екскурсію театром. У кімнатці-офісі зупиняється, бере в руки свіже видання книги Курбаса. Виявляється, це робота вже знайомого нам актора Миколи Набоки та харківського видавця Олександра Савчука.

Видавець раніше мені зазначив, що родина Миколи посприяла створенню письменницької резиденції в будинку «Слово». Директорка театру «Нафта» Тетяна Голубова розповідала, що Микола ще й організовував фестиваль українських традицій. Вирішую обов’язково познайомитися з Миколою ближче й про все це ґрунтовно розпитати. Вдається лиш через кілька тижнів, у Львові.

Вересень. У дворі львівської кав’ярні Микола нагадує мені радше місцевого студента — у сорочці, з наплічником, розмовляє похапцем. Зрештою виявляється, що я маю рацію, але трохи згодом.

Дізнаюся, що Микола — син харківського бізнесмена, разом із родиною він бере активну участь у культурному житті свого міста. Перед повномасштабним вторгненням його родина три роки поспіль організовувала власний фестиваль «Хліб — Високопілля».

На придбаній ними земельній ділянці неподалік від міста з року в рік засівають пшеницю, а на жнива запрошують друзів і «друзів друзів». Разом жнуть, мелють борошно й печуть хліб — від колоска до хлібини, як це сторіччями робили наші предки.

Жнива супроводжують співом та грою на автентичних інструментах. Під час фестивалю проводять лекції та майстер-класи — це була масштабна культурно-мистецька подія на сотні людей. Програмним директором був Микола.

Завдяки фестивалю хлопець із родиною познайомилися з працівниками харківського Літературного музею. Подальша дружба підштовхнула до створення мистецьких резиденцій у будинку «Слово» та у колишній квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра».

Власним коштом Микола з батьком Андрієм купують квартири, роблять реконструкцію — і вже невдовзі ці історичні пам’ятки стають повноцінними культурними осередками й резиденціями для українських та іноземних митців.

До резиденцій та фестивалів Микола долучався, коли приїздив на канікули — сім років поспіль він навчався за кордоном. Спершу чотири роки вивчав економіку в Англії, потім вирішив спробувати себе в акторстві — з підтримкою батьків вирушив на рік до Ірландії.

Невдовзі хлопець зрозумів, що класична театральна школа й довгі діалоги не для нього — йому кортить висловлюватись в інший спосіб. Тож Микола вирушає до альтернативної театральної школи Жака Лекока в Парижі. Цей досвід він вважає визначальним для свого життя та світогляду. Два роки він навчається французькою, мову доводиться вивчити за лічені тижні до початку занять.

«Найважливіше, що виніс зі школи Лекока — що все можливо. Не тому, що я здатен на все. Передусім, тому що немає художніх законів, які диктують, що треба робити і як.

Важливіше, чи спрацює твоя ідея. Коли мене студенти запитують “а що, так можна? а так? а це?”, я відповідаю фразою, яку казали мені в Парижі: “Можна все, крім казна-що”».

Міжнародна школа Лекока відома своїм інноваційним підходом: замість навчання успадкованого готового методу пропонують постійні дослідження, які ґрунтуються на цінностях. Школа має на меті створення театру нового зразка за допомогою імпровізації. Студентів вчать віднаходити власну театральну мову, спираючись на гру актора.

З Парижа Микола повертається влітку 2021-го, за пів року до повномасштабного вторгнення. З ним в Україну їдуть друзі — випускники Лекока. Разом вони проводять майстер-класи на фестивалі «Хліб — Високопілля», знайомляться з українською культурою.

Британець Джонатан Бен-Шауль лишається на резиденції у квартирі Шевельова. Джонатан знімає короткометражну стрічку про харківську архітектуру, у якому Микола став одним з акторів. Цей фільм подорожував міжнародними фестивалями, а у 2024 році його виклали у вільний доступ на YouTube.

Мистецтво руху, яке Микола із Джонатаном вивчали в Парижі, тепер передають досвід студентам Харківської школи архітектури, де майбутніх архітекторів навчають не лише власне проєктування та будівництва, а й відчувати тіло та простір.

«У цьому навчанні важливо не лише рухатись, а дивитися та бачити рух, бути більш чутливим до світу. Так ти краще взаємодієш із простором як митець, отримуєш ширший діапазон можливостей, більше інструментів.

Ми по-новому можемо бачити, відчувати, спостерігати. І відповідно перетворювати цей досвід у нову форму — хай то буде текст, рух чи малюнок. Це вже не має значення».

Сьогодні Микола продовжує викладати вже у Львові, куди перебрався разом із дівчиною на початку 2022 року. Через велику війну Харківська школа архітектури також переїхала до Львова. Микола працює з ХША вже понад 3 роки поспіль.

Студенти розповідають, що спершу часто було зовсім незрозуміло, навіщо їм вчитись рухатись і як це пов’язано з їхньою професією. Та згодом вони усвідомили зв’язок.

Один з учнів каже: «Миколо, ти змінив моє життя — я зараз інакше дивлюсь на все. Просто хотів подякувати. Минув час, і я тепер розумію для чого ми це робили».

Микола також зізнається: «Були моменти, коли я сам сумнівався, їм це потрібно? Бачив, що вони бунтують, не розуміють. Проте виявилося, що просто потрібен був час. 

З акторами набагато простіше: вони за замовчуванням готові на такі експерименти. А у студентів-архітекторів був певний фізичний бар’єр — для них деякі завдання дивакуваті, незрозумілі. 

Тож для того, щоб увійти в роботу потрібно було з цим попрацювати: як із пластиліном, що застиг. Повернути їм контакт із тілом, показати, що рука — не тільки для того, щоб писати. Вона ж формує простір — має площини, вертикалі, горизонталі».

Викладати хлопець почав ще з перших місяців навчання акторської майстерності — повертався додому на канікули та шукав можливості ділитися новими знаннями.

«Мене захоплювали 5 вправ — я об'єднував їх у тренінг і просто ділився цими маленькими захопленнями. “Дивіться, як це круто! Так, так, я теж це відчув!” — хотілось поділитись цим магічним станом».

Жовтень. Рушаю з Миколою на заняття зі студентами театрального факультету Львівського університету імені Івана Франка.

Тут Микола викладає в репетиційній залі, а з початку осені ще й навчається на магістратурі. Досвід навчання в Україні гостро контрастує зі школою Лекока у Парижі.

«Мене обурює підхід деяких викладачів. Ми вчимось за підручниками 1980-х років! Я маю друзів, які вже оперують незалежними театрами, і сам фактично скоро це робитиму — це буде гіпервідповідальність, а освіта тут не дає мені належних інструментів».

Навесні 2024-го Микола з командою планують відкриття власного театрально-мистецького центру у Львові. Ще тривають фінальні ремонтні роботи. У театрі буде простір для навчання, лекцій, майстер-класів. Звісно ж, і невеличка театральна сцена з глядацькою залою, гардеробною та всім необхідним. Вже почали перемовини про майстер-класи від дружніх іноземних викладачів.

«Вирішив поділитися з людьми своїм досвідом, адже їм це потрібно — є і попит, і відгуки. Побачив, що поруч є команда людей, які готові зі мною йти. Відчуваю їхню підтримку

Хочу залучити вистави, які мені подобаються. Наприклад, “Щура” привезти до Львова. Тепер буде така можливість. З Харківською школою архітектури у нас постійно проблеми з пошуком приміщення для руху, а тепер воно з’явиться».

Листопад. Зустрічаюся з Миколою вже вчетверте.

У січні 2021 року Микола вперше почув про книгу Курбаса, дуже рідкісне старе видання. У львівській театральній спільноті всі про неї чули, але ніхто не мав, щоб позичити, почитати.

Знайти вдалося через деякий час у бібліотеці Українського католицького університету — єдиний примірник. Після ознайомлення з книгою, хлопець замислив план. Уже наступної зустрічі з командою резиденції «Слово» він завзято переконує видавця Олександра Савчука, що книга — справжній скарб і потребує негайного перевидання.

«Курбас почав винаходити нову театральну методологію — це єдиний такий прецедент в історії України!

Майже кожна велика країна має власну методологію, якою пишається. Саме вона формує театральну ідентичність: у Польщі це Гротовський, Кантор; у росії це Станіславський, Васильєв і Мейєргольд; у США є Майзнер; у Франції — Лекок і так далі. 

Така методологія народжувалася і в Курбаса — “Як ми робимо речі”. Він мав на меті — створити доформовану, досконалу театральну організацію, яка б не просто ставила вистави, а створювала покоління театральних митців і мисткинь, які мислять певними категоріями. Вони мусили бути професійно підковані, освічені, не байдужі та політично свідомі. Українці й українки, які мали б викристалізовану культурну ідентичність. Ці речі були для нього важливі».

Микола Набока переконує Олександра Савчука перевидати книгу: знаходять фінансування, розв'язують юридичні питання і вже замовляють папір. А потім — 24 лютого 2022-го. Роботу над книгою відновили лише кілька місяців потому.

Микола разом із дизайнеркою Діною Чмуж фантазують, як розповісти українцям про існування такої цінної книги. Команда вигадує двотижневу інтерактивну виставку-презентацію у Львові в культурно-мистецькому центрі «Дзиґа». Привернути увагу до видання «Філософії театру» Леся Курбаса допомогла чудова команда із 14 людей. Другий наклад уже майже розпроданий, а це близько 1000 примірників.

«Курбаса знищують “совєти”. Знищують його систему, він не встигає її доформувати. А вже напрацьоване — в архів у Москву. Словом, це все для нас недоступне. 

Тому сьогодні ми стикаємось із проблемою, що в українському театрі немає своєї методології. У нас є Станіславський, є племінник Антона Чехова, Михайло — він, правда, вже у США свій метод доопрацював. Це і є база, якої навчають акторів в українських вишах. Десять років триває війна, а ми досі вчимо російську театральну методологію».

Сьогодні Микола продовжує працювати із текстами Курбаса. Зі студентами вони досліджують та намагаються відтворити те, про що писав Курбас.

Вересень. Повертаюся в часі допрем’єри вистави «Щур» у Харкові.

По-святковому вбрані містяни у театрі «Нафта». Невеличка зала переливається яскравими фарбами нарядів, що за 30 км від кордону з ворогом створює дещо сюрреалістичне відчуття. Люди святкують життя. Це саме те, чого прагнула акторська трупа — аби життя харків’ян хоч трошки нагадувало те, яким було «до».

Почалася вистава. Зі словами: «Непогана схованка, Вікторе!» я зрозуміла, що так тут і почуваюсь — як у сховку. Напруга остаточно полишила обличчя глядачів, усмішки мерехтіли яскравіше від прожекторів. Нагадував про реальність тільки художник за лаштунками, який розписував військові трофеї для аукціону.

Магічні мелодії, невимушені рухи, кумедні костюми — все це творило магію єдиного на другому році повномасштабної війни активного театру в Харкові.

Вистава закінчується бурхливими оплесками, що швидко перетікають у благодійний розіграш військових трофеїв. Поки публіка бере активну участь в аукціоні, актори мостяться на глядацькі місця в останньому ряду. Уже через пів години переможці аукціону забирають трофейну російську зброю, прикрашену емблемою вистави — щуром у плащі.

Розходитися не поспішають — обмінюються враженнями в коридорах та на сходах.

У тісному коридорчику з тьмяним синім освітленням стоять троє чоловіків. Старший у вишитій сорочці — це тато Миколи. Він час від часу розправляє плечі, широко всміхається і разом із сином уважно стежить за оповідачем. Високий молодий чоловік у блакитному атласному костюмі — видавець Олександр Савчук, він жваво коментує режисуру та гру акторів, костюми та музику.

Оминаючи їх, спускаюсь сходами на перший поверх, де в колишньому приміщенні кафе, нині порожній кімнаті, влаштували невеличку вечірку. З паперовими стаканчиками харківська молодь має привід погомоніти хоча б до комендантської години.

Авторка тексту та фото: Альона Малашина