УКРАЇНА

П'ять історій про міжрелігійне спілкування

24 квітня, 2017 18:13
УКРАЇНА/П'ять історій про міжрелігійне спілкування
Зберегти
Вигляд
lead
В неділю християни святкують найдавніше релігійне свято – Великдень, яке символізує Воскресіння Ісуса Христа. Громадське зібрало історії служителів різних християнських конфесій в Україні про те, як взаємодія людей різних віросповідань може допомагати в житті і приносити користь.

«Головне – цінувати одне одного та поважати вибір іншого»

 Роман Коляда – диякон Української православної церкви Київського патріархату. Піаніст-імпровізатор, поет, журналіст. Служить у Свято-Юріївському храмі Києва

«Один з перших моїх концертів з фортепіанною авторською музикою  відбувся у православному храмі у Полтаві за фінансового сприяння агностика, підтримки апаратурою пастора-харизмата і, зрозуміло, з благословення настоятеля, православного священика Олександра Дедюхіна.

Нещодавно я необережно обмовився на Фейсбуці, що маю не найкращий настрій, трохи, знаєте, згустилися хмари під кінець Великого Посту. І раптом в приватні повідомлення падає лист від знайомого, який сповідує юдаїзм, і він буквально кількома фразами мене підбадьорює так, як не завжди виходить у братів-християн.

Чого мене ці випадки навчають? Передовсім того, що люди, які вірують щиро і усвідомлено, кожний у своєму віровченні, найчастіше знайдуть спосіб порозумітися, навіть у найскладніших ситуаціях. Це вчить мене усвідомленню своїх меж, поваги до меж, особистих і світоглядних, представників інших конфесій.

Нещодавно був присутній на римо-католицькій месі у Каунасі. Вона була присвячена молитві за Україну. Згідно з догматичними приписами я не міг брати участь у Месі. Але я був присутній як гість, і на знак поваги до храму, який я представляв, тамтешнє духовенство вбралося у червоні літургійні ризи. Це надзвичайно зворушує, і показує, що за бажання  можна знайти місточки для порозуміння навіть там, де здавалося б їх не може бути. Головне – цінувати одне одного, поважати вибір іншого, ті аргументи чи життєві обставини, через які він обрав саме той чи інший шлях богопізнання.

Звісно, для всякого компромісу є межа. Є речі, де компроміси взагалі неможливі. Але якщо люди спілкуються не щоб пригнобити чи зманіпулювати одне іншим, а щоб досягти разом чогось великого попри всі розбіжності – можливо значно більше, ніж можна собі уявити. Бо «що неможливо для людей, те можливо для Бога». А тому де двоє чи троє збираються в ім’я Його – і це щиро – там можливі справжні чудеса порозуміння».

«Шукаючи спільного, ми можемо встановити мир, якого так прагне ціла людськість і ціла природа»

 Отець Олександр Чумаков – священик Української Греко-Католицької церкви, селезіянин, засновник одеського дитячого притулку «Світлий дім». З 1972 — у дисидентському русі. Як отець формувався в підпіллі

«Це було у другій половині 1970-х, коли я вже ходив до костелу, був неохрещений і охрестився за власним вибором в католицькій церкві. В той час молодший від мене, тепер відомий раввін Шая Гіссер тоді почав ходити до синагоги, як повинно було бути з нормальною єврейською дитиною.

Тоді над єврейськими хлопцями і дівчатами, які пробували вивчати юдаїку, знущалися і переслідували не менше, ніж нас, католиків і православних. Щоб вивчати іврит, вони, під виглядом відпочинку, виїжджали з Одеси із трьома-чотирма наметами. Вночі, люди в спортивному одязі приходили, щоб перешкодити таким зборам: вони руйнували намети, били їх ногами, ламаючи ребра.  

Не менш було переслідувань щодо нас. Тоді КДБ обшукувало релігійну літературу, яка приходила до католиків від біблійського видавництва «Життя з Богом». Вони також переслідували можливість проникнення сіоністської літератури, де б розповідалося як побудована синагога, як жити згідно з єврейськими традиціями. Обшуки в нас і євреїв відбувалися у різний час. І коли вони починалися, мій друзяка Шая Гіссер крадькома ніс мені сумки з книжками з юдаїки, щоб я їх заховав. Читаючи їх, я навчився можливості аналізувати тексти священного письма і знання багатьох моментів про єврейські свята, що потім дуже допомогло у вивченні бібліїстики і традиційного Завіту.

А коли починалися обшуки в дисидентів, баптистів і підходили до католиків, то я у свою чергу забирав біблійську літературу і переховував її в Шая Гіссера і його друзів. Завдяки цьому вони теж цікавилися літературою і Шай здобув неабиякі знання в християнському богослов’ї, що дозволяє йому дуже компетентно вести богословські діалоги з представниками християнського богослов’я.

Був ще один друг – співзасновник Української Гельсінської Групи Петро Вінс, який так само брав героїчну участь в утвердженні християнства. Він був баптистом, а його батьки були причетні до підпільних друкарень. Я допомагав розповсюджувати і переховувати його журнали і книжки. Він неодноразово потрапляв до КГБіських катівень, йому не раз ламали носа, він пробував оголосити голодування, його пробували годувати через ніс. І саме в баптистів ми не те, щоб вчилися, але іноді брали за приклад те героїчне стояння і спротив тоталітарному режиму щодо віри.

Правдиву душевну миротворчість ми можемо стверджувати не перетягуванням один одного з віри в віру, а прийняттям один одного в усій величі, до якої нас прийняв Господь».

«Іноді ми маємо виходити за територію внутрішньо-церковного комфорту, з кола одновірців, щоб послухати і зрозуміти інакшого»

 Священик Георгій Коваленко – ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості. Очолював просвітницько-інформаційний відділ Української православної церкви Московського Патріархату, засновник православного інтернет-сайту orthodoxy.org.ua.

«Років 7 тому мене запросили до участі в телевізійній програмі «Світло». Це був досвід особистого спілкування і обговорення актуальних для суспільства проблем представниками різних релігій і конфесій за одним столом. Поруч і віч-на-віч один проти одного сіли християни різних конфесій, юдеї і мусульмани, а також світські люди різного світогляду.

З'ясувалося, що незважаючи на приналежність до різних церков і традицій, в багатьох питаннях ми погоджуємося один з одним або є цікавими один одному. І коли ми глибоко занурені кожен у свою традицію, то нам цікаво не сперечатися, а слухати один одного.

2 роки тому ми з однодумцями створили новий просвітницький проект – Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості. В основі закладено ідею Відкритого Православ’я, яке не закривається від світу і людей, а є відкритим до діалогу з суспільством, з представниками інших конфесій і релігій.

А цього року вийшов наш новий телевізійний проект «Таємний код віри», де ми наочно демонструємо відкритість до спілкування з представниками різних вірувань і світоглядів на непрості теми. Команда проекту складається з людей, які належать до різних релігій і церков.

Саме це бажання бути разом і разом щось створювати і має бути в основі сучасного розуміння єдності релігійної спільноти. Об’єднувати усіх в одну організаційну структуру чи вимагати від усіх сповідувати одну релігію чи мислити однаково – це шлях в тоталітарне минуле».

«Люди, які не подорожують за межі своєї культури, часто уявляють собі решту світу подібну до того, де вони живуть»

 Ігор Іванишин 10 років є пастором протестантської церкви «Христове спілкування» у Львові. Проживав у США, де в місті Фрутленд, штат Північна Кароліна, закінчив Біблійний інститут, і здобув ступінь магістра з християнського консультування в Luther Rice College&Seminary, штат Джорджія

«З 1990-х у нас в церкві є пара Володя і Олена Лосєві, які почали організовувати сімейні табори, вечори для пар, де були навчання про різні аспекти стосунків. Завершувалась програма романтичною вечерею, де люди підштовхували один одного зізнаватись у коханні. Це були шлюбні науки, науки для одружених пар, які прагнули зберегти яскравість у стосунках, сповнити їх романтики і розуміння.

Вони познайомилися зі студентською парою, які також почали відвідувати сімейні табори, конференції. Спочатку як учасники і слухачі, а потім самі почали проводити лекції. Вони — віруючі греко-католицької церкви і їм це служіння дуже сподобалося. Наталя та Роман вирішили, що в УГКЦ є велика потреба в таких заняттях і почали у своїй громаді застосовувати досвід наук, які пройшли в протестантській церкві. Багато людей відчували в цьому потребу.

З часом це поширилося на інші греко-католицькі церкви, а згодом вийшло за межі міста і розповсюдилося всією західною Україною, матеріали програм затвердила УГКЦ. Наталя та Роман виростили вже 40 пар у своїй церкві. Але все почалося з дружби між людьми двох різних конфесій.

Також, при нашій церкві діє проект Fusion - аматорський поп-рок хор, де діти розвивають свої таланти і служать, використовуючи музику. Часто до нас приходять діти з інших церков і від них не вимагається відвідувати нашу церкву чи переймати християнські віровчення. Ми намагаємось навчити їх загальних християнських цінностей, але жодних вимог чи переманювання. 

Ми часто керуємося стереотипами і упередженнями. Люди, які не подорожують за межі своєї культури, часто уявляють собі решту світу подібною до того, де вони живуть. Для пересічного українця слово церква асоціюється з храмом, в якого на стінах розписи і ікони, християни для них — це або католики або православні, священослужитель — це священик чи монах в рясі. І коли вони дивляться на протестантів, які збираються в орендованому актовому залі без ікон, а пастор одягнений по світському, то для них це вже не християнство, не церква і не священослужителі.

«Якщо більше знатимеш своє, то більше шануватимеш чуже»

 Отець Микола Мишовський, священик римо-католицької церкви протягом 14 років, головний редактор сайту католицького суспільно-релігійного часопису CREDO. Закінчив Вищу духовну семінарію Святого Духа в місті Городок Хмельницької області, навчався в Любліні, Польща

«Я сам походжу з Шаргорода, що на Вінничині. Це містечко, де є досить велика католицька громада і, на відміну від решти України, мені не доводилося почувати себе меншиною.

Натомість у дитинстві я мав тісне спілкування зі своїми сусідами — це були і протестанти, баптисти і православні. Я думаю, це спілкування протягом шкільних років, юнацтва було важливим для мене особисто, бо можна було дізнатися про те, що було важливим для тих людей. В протестантів можна було навчитися серйозного підходу до співу, шани до колядок, до спільного проведення часу, читання Біблії.

У православній вдалося зацікавитись іконою, літургією, співом. Саме моє дитинство дало можливість познайомитись з іншими стилями християнства, в якому я виріс.

Шанобливе ставлення до інших конфесій, до інших релігій, звісно, потрібне, але це зовсім не означає, що немає ніякої різниці що все однаково. Ні, різниця є, — в когось до чогось більше душа лежить, хтось в чомусь більше відкривається.

Якщо говорити про Україну, то тут більша проблема в тому, що люди мало знають конфесію до якої належать і, напевно, в цьому є велика проблема. Якщо більше знатимеш своє, то більше шануватимеш чуже. Я думаю, що це є запорукою шанобливого ставлення до інших людей».

Підписуйтесь на наш канал в Telegram

Пов`язані новини