8 тисяч доларів — і ти на волі. Як жителька окупованого села на Мелітопольщині викупила себе з полону

«Я віддала йому 8 тисяч доларів, щоб мене відпустили. І він сказав, що вони тепер — моя криша», — таку розмову з окупантами згадує Олена, жителька одного з окупованих росіянами українських сіл.

Добу жінку тримали в одній із хат селища, у якому вона мешкала. Намагалися дізнатися про її зв’язок із ЗСУ. Зокрема, про її сина, який служить в українському війську.

Приблизно 20 років Олена працювала в сільській бібліотеці. Щойно почалася повномасштабна війна, її син пішов до ЗСУ. Жінка залишилася вдома із чоловіком, донькою і невісткою. Бібліотеку замкнула, а частину книжок з української літератури та історії, зокрема про Голодомор та новішу літературу про початок російсько-української війни, заховала в себе вдома.

Село С. невелике, тому до середини весни воно не цікавило росіян. На тому напрямку росіяни зосередилися на Мелітополі та більших населених пунктах. Але у квітні 2022 року до них заїхала велика колона російської військової техніки.

«Їх дуже багато зайшло. Вони влаштовували перевірку документів у всьому селі. Заїжджав на вулицю великий "урал", на "уралі" сидів кулеметник і наставляв кулемет на той дім, який був під оглядом (за вказівкою кулеметника росіяни заходили з обшуком у певні будинки — ред.)», — розповідає Олена те, що бачила.

Того дня росіяни перевірили в неї документи та не з’являлися на її подвір’ї до серпня 2022 року — пішли в інші села. І хоч росіян у селі не було, охочі очолити окупаційну адміністрацію серед односельців знайшлися.

У травні 2022 року чоловік, який до великої війни працював двірником у дитячому садочку, став виконувати обов’язки «директора» місцевої школи і почав схиляти вчителів до співпраці з росіянами. Згодом «директоркою» стала його донька. Вона теж залякувала вчителів і батьків із дітьми.

«Вона приходила до моєї сестри, яка була завучем школи до окупації, і погрожувала тим, що “розмова може бути іншою”, жорсткішою, якщо вона не хоче працювати в російській школі», — розповідає Олена.

Ані Олена, ані її рідні на співпрацю з росіянами не пішли. Жінка доглядала за будинком сусідів, які виїхали з окупації, і зайвий раз нікуди з дому не виходила та ні з ким не розмовляла. Було страшно і невідомо, хто і які позиції має в селі після приходу росіян.

Якоїсь миті росіяни почали затримувати людей, яких підозрювали в тому, що вони здають позиції окупантів українським військовим. Затримували й за доноси місцевих жителів. Через такий донос від когось із односельчан Олену викликали до окупаційної адміністрації.

«На тебе чотири доноси. Олено, в мене не було з тобою конфліктів, у нас добрі взаємини. Але тебе попереджаю, що якщо дійде до ФСБ, то вже допомогти ніхто не зможе», — такою пригадує Олена розмову із чоловіком, який став працювати в охороні порядку при окупаційній владі.

У селі знали про те, що син Олени в ЗСУ. Про її активну проукраїнську позицію — теж. Жінка підозрювала, що розповісти про неї окупантам міг хтось із місцевих з особистих причин. Тож, коли 22 жовтня 2022 року до неї додому прийшли четверо окупантів, це не було несподівано.

«Вони представились як розвідгрупа. Прийшли і відразу питання: хто здає наші позиції, хто складає списки колаборантів, а де твій син. Я не знала на якому етапі вони знають правду про сина, тому сказала, що він служить. І тут вони кажуть: “Ти здаєш наші позиції”. І мене затримали», — розповідає жінка.

Олену завели в один із будинків, де проживали окупанти, і там допитували. Перевіряли телефон і намагалися відновити видалені файли. Коли ж їм не вдалося, сказали чекати на фахівця. Тоді жінка вирішила з ними говорити і запитувати, на яких умовах її можуть випустити та не перевіряти телефон.

Зайшла розмова про гроші. Вони згадали про 400 тисяч рублів. Олена сказала, що не має можливості дістати рублі, тому запропонувала долари. В еквіваленті вона повинна була знайти 8 тисяч доларів до вечора наступного дня. Олені сказали, що її відпустять о 5-й годині ранку.

«За ту ніч я скинула два кілограми. То на кілька хвилин провалювалась у сон, то прокидалась. Бо навколо озброєні [військові], і хто знає, що в їхніх головах. Я говорила з ними, щоб та ніч швидше пройшла. Один із них був зовсім молодий, без бороди, на відміну від інших трьох. І він каже: “Прохлопали ми свою війну, коли в нас у Чечні була”», — пригадує жінка ніч у полоні.

О 5-й годині Олену не відпустили. Лише о 10-й ранку. Відправили разом із нею одного з окупантів, аби той чекав у неї вдома, поки вона знайде гроші. Олені із чоловіком вдалося позичити необхідну суму в односельців. І того самого дня гроші віддали «кадирівцям». Жінку відпустили, сказавши на прощання, що «тепер вони — її криша», але жодних контактів не залишили.

Син Олени зміг зв’язатися з нею телефоном і сказав, щоб вона негайно виїжджала. Він зібрав гроші у своєму батальйоні, аби вона віддала позичені 8 тисяч доларів. Олена знайшла перевізника, і на початку листопада виїхала через росію до Польщі. Планувала там заробити грошей, аби віддати синові борг.

«Це була моя перша поїздка за кордон ось у таких умовах. Там я пробула п’ять місяців. Працювала на розкладці товару в магазинах, потім — касиркою, не знаючи мови, бо їм не вистачало людей. Спочатку жила у квартирі з іншими дівчатами, а потім змогла орендувати собі кімнату в студентському гуртожитку. Доводилося працювати по 10 годин. Якось я втратила свідомість. Коли я дізналася від сина, що борг відробляти не треба, то вирішила повернутися», — каже Олена.

Із березня вона живе в Запоріжжі. Працює начальницею відділу культури у своїй же ОТГ, яка продовжує роботу на підконтрольній українському уряду території.

Родичі, які залишилися в окупації, розповідають Олені, що зараз там змушують отримувати російські паспорти.

«Якщо є українські паспорти, а немає російських, погрожують, що заберуть, вивезуть. Пишуть якісь списки. Чоловік каже, що доки не тиснуть на нього дуже, доти буде без паспорта», — говорить жінка.