Адаптивний одяг для поранених: щоб бійці почувалися захищеними

На початку липня боєць 47-ї ОМБр Валентин Гостєв зазнав важких травм, коли росіяни обстріляли їхні позиції. Для фіксації кісток хлопцеві прилаштували апарат Костюка.

Громіздка металева рамка не дозволяла надіти на Валентина ніякий одяг. Тож бійцеві довелося лежати голяка й почуватися через це доволі дискомфортно. Аж поки волонтери не подарували йому комплект адаптивного одягу.

«Передайте людям, які виробляють такий одяг, низький уклін від усіх поранених, — каже Валентин. — Футболка й шорти зшиті так, що я, лежачий, можу одягати їх самостійно й перевдягатися, коли треба, не чекаючи, що хтось прийде й перевдягне мене. Тепер завжди лежу чистий — дуже приємне відчуття, скажу я вам». 

Які найчастіші запити поранених щодо адаптивного одягу та як українським волонтерам удається їх задовольнити — у матеріалі hromadske.

Головне — зручність.

Адаптивний одяг уже давно використовується в країнах, де активно піклуються про потреби лежачих хворих і поранених.

«Ми, фактично, не придумували нічого нового, тільки пристосували відомі ідеї до наших потреб. Насправді все просто: замість швів у адаптивному одязі використовуються липучки, кнопки, зав’язки, застібки-блискавки. Один рух — і людина звільнилася від одягу або вдяглася», – каже Лариса Степанушко, співзасновниця благодійного фонду з Ірпеня «Україна-перезавантаження».

«Поки не мали адаптивного одягу, переодягати чоловіка було неможливо, — розповідає дружина пораненого бійця Марина. — У нього на передпліччі один апарат Ілізарова, на гомілці другий, кілька великих зашитих ран на тілі, катетер для сечі, усілякі відсмоктувачі стоять. Тижнями лежав без одягу, пелюшкою мусив прикриватися. А тепер я йому під спину протягую нижню пілку адаптивної футболки, під сідниці — пілку трусів, накриваю його верхніми пілками, швиденько зліплюю липучки — усе, переодяглися. Для нас липучки зручніші, бо коли нервуєш, кнопки чомусь ніяк не хочуть застібатися». 

Бійцеві Київської ТРО Богданові, у якого ампутована нога та є поранення руки, навпаки, зручніше в одязі на кнопках. Каже, липучки на трусах і шортах трохи дряпають тіло. Їх, на думку чоловіка, краще кріпити до штанів і флісових кофт.

«Я наловчився й кнопки й липучки однією рукою застібати-розстібати. Це дуже зручно, коли лежиш без памперса й маєш користуватися судном», — говорить Богдан. 

Боєць Вадим, який отримав мінно-вибухову травму та має на нозі апарат Ілізарова, вважає кнопки й липучки однаково зручними, от тільки щоб кнопки не втискалися в тіло, коли лежиш на боку, і щоб не доводилося прикладати силу, аби їх розстебнути.

А от що однозначно не подобається хлопцям і їхнім родичам — одяг на зав’язках («бо іноді такі вузли затягуються, що хоч зубами їх дери») і з «блискавками» («бо то язичок чомусь відламається, то блискавка розійдеться»).

Головне побажання поранених наразі, щоб одяг на літо був максимально легким, адже в спеку навіть марля додає дискомфорту.

«Найбільші потреби в адаптаційному одязі сьогодні мають стабілізаційні пункти, куди поранених бійців привозять безпосередньо з “нуля”, — говорить волонтерка Анна Сміян, яка збирає кошти на виготовлення адаптивного одягу, тримає зв’язок із постачальниками тканини та швейниками. — Там же з хлопців зрізають-знімають усю форму, щоб дістатися місця опіку чи поранення. Якщо не буде адаптивного одягу, бійця повезуть у госпіталь голяка й так він там лежатиме. Апарати фіксації кісток можуть не знімати іноді по пів року й більше. А оголеній людині важко почуватися гідно й комфортно. Волонтери обходять палати госпіталів і лікарень і допитуються, кому з бійців який адаптивний одяг потрібен». 

Здебільшого волонтери воліють працювати безпосередньо з пораненими або з їхніми родичами, а не з лікувальними установами.

«Даємо одяг особисто в руки хлопцям, — розповідає волонтерка Аліна Кіріченко, яка доставляє адаптивний одяг і приймає замовлення від поранених. — Бо як даси на госпіталь, то не знаєш, куди далі той одяг піде».

За словами волонтерів, іноді лікарі навіть не знають про існування адаптивного одягу, а дехто хоч і знає, чомусь притримує його невідомо для яких оказій.

«Я свого часу підійшла до адміністрації госпіталю, у якому лікувався мій друг, і запропонувала адаптивний одяг, — каже волонтерка Євгенія, яка опікується пораненими в столичних лікувальних закладах. — З’ясувалося, що госпіталь його має, але не роздає хлопцям, бо, мовляв, ніхто з них про нього не запитував». 

Після її розмови з адміністрацією, госпіталь став пропонувати пораненим адаптивний одяг зі своїх запасів.

Якість і вартість

Тканина для пошиття адаптивного одягу має бути бавовняна(ситець, бязь, фланель), щоб не парила й одночасно була міцною, а фурнітура — функціональна, щоб кнопки не ржавіли, не гнулися, щоб липучки не кололи й надійно липли.

«Нещодавно я передавала пораненим адаптивний одяг, який надіслали волонтери з Америки, — розповідає Аліна Кіріченко. — Він мав прекрасну якість — легесенький, просто не відчувається на тілі. Нам би ту американську бавовну». 

Якісна тканина, нитки та якісна фурнітура — дуже дороге задоволення. Аби купувати адаптивний одяг десь у Європі чи Америці, наші волонтери просто не мають відповідних коштів.

«Ми б не назбирали таких сум, — говорить волонтерка Анна Сміян. — За адаптивні штани треба заплатити від 40 до 55 євро, за адаптивну футболку — до 30 євро, комплект може коштувати і до 80 євро. Тоді як собівартість волонтерських виробів у рази дешевша».

В українських магазинах адаптивні труси, приміром, можуть коштувати від 250 грн, вартість футболок доходить до 600 грн.

«Періодично з’являються фірми, які правлять за комплект адаптивної білизни з футболки й штанів до 2000 грн, — говорить волонтерка Оксана Бондаренко, яка шиє адаптивний одяг. — Як на мене, не можна з поранених правити такі великі гроші».

У волонтерських колах біологиню Оксану Бондаренко вважають людиною, яка однією з перших в Україні почала шити адаптивний одяг для поранених — ще у 2014 році.

«Подруга, яка тоді відвідувала бійців у госпіталі, попросила мене “щось придумати”, бо роздягнута людина, ще й поранена, почувається незахищеною. І я придумала шити хлопцям одяг на липучках, за принципом памперсів. Приміряла труси й шорти на себе, підганяла так, щоб кріпити липучки в найзручнішому для самостійного вдягання місці», — розповідає Оксана.

Тканину, липучки, нитки жінка купує за власні кошти або їй їх приносять друзі.

Зазвичай же створення адаптивного одягу волонтери фінансують пожертвами або грантами. Наприклад, Благодійний фонд «Україна-перезавантаження» в березні виграв грант ГО «Українська волонтерська служба» на пошиття півтори тисячі одиниць адаптивного одягу. При цьому кошти витрачалися тільки на тканину й фурнітуру — швеї працювали безкоштовно, у вільний від основної роботи час. Вони довели собівартість трусів до 50 грн. Але шити їх у 3-4 рази довше, ніж звичайні.

І звісно ж, часто волонтери фонду шиють адаптивний одяг власним коштом.

«Буває, що я в секонд-хенді за власні гроші купую футболки, флісові кофти й штани, розпорюю їх по боках, вставляю трикотажні вставки, нашиваю липучки й віддаю в фонд або безпосередньо пораненим, які знаходять мене через інтернет», — розповідає волонтерка фонду Ольга Скидинець.

Український бренд жіночого одягу «Zosya Yanishevska» (м. Бердичів) шиє адаптивні штани на липучках на замовлення волонтерів і на кошти, зібрані ними.

«Два дні на тиждень на своєму обладнанні ми виконуємо волонтерські замовлення, — говорить співзасновниця бренду Ірина Калугіна. — Робота наших швачок оплачується з волонтерських коштів, адже безкоштовно майстрині не можуть працювати у свій робочий день, їм же потрібно заробляти на життя, і виробництву теж треба якось виживати». 

Так само працюють і на швейному підприємстві «Даруся» (м. Кагарлик). Там шиють адаптивні шорти, труси, штани та футболки. Можуть і до 400 одиниць на місяць.

«Ми б із задоволенням шили адаптивний одяг безкоштовно, — говорить засновниця підприємства Оксана Коломацька, — однак не маємо для цього коштів. Ми — мале підприємство, усього десять швачок. Нам потрібно якось триматися на плаву». 

І підприємці, і волонтери говорять в один голос, що якби держава звернула увагу на виробництво адаптивного одягу й забезпечувала швейників тканиною та фурнітурою, справи пішли б набагато жвавіше.

Узимку, коли йшли важкі бої за Бахмут, лікар тільки одного стабілізаційного пункту казав волонтерці Ані Сміян, що в день вони потребували до 20 адаптивних шортів. Зараз триває контрнаступ ЗСУ й важкі бої точаться не лише на Бахмутському напрямку.

Практично кожен бій на фронті означає збільшення потреб у адаптивному одязі. Приміром, минулого місяця Аня Сміян відправила пораненим 500 одиниць адаптивного одягу. Це тільки невелика частина замовлень, які зокрема вона має зараз від бійців