«Захищаючи Україну, ви боретесь за всіх закатованих і скривджених» — вдова лідера чеченського визвольного руху

Алла Дудаєва — вдова першого президента Республіки Ічкерія Джохара Дудаєва, якого вбили 26 років тому. Під час Другої російсько-чеченської війни вона була змушена залишити батьківщину й відтоді живе за кордоном. Художниця та письменниця, авторка книжки про свого чоловіка «Мільйон перший».

Ми поговорили з пані Дудаєвою про війни, які розв'язує росія в різних країнах, і про її жорстокі, нелюдські методи впливу на противника, про мужність громадянського суспільства та роль жіночого руху під час боротьби за свободу, а також про те, що спільного між українським і чеченським народами й чому перемога України у війні проти росії так багато важить для світу.

В одному з недавніх інтерв'ю ви порівняли український і чеченський народи, які схожі у прагненні боротися за свою країну, об'єднувати зусилля. Що спільного між нашими народами — і що особливо важливо помічати сьогодні?

23 лютого 1944 року чеченський народ насильно повантажили у товарні вагони й виселили в холодні степи Казахстану, де від холоду та голоду загинула половина народу. У 1932-1933 роках в Україні штучно організували Голодомор, від якого загинули — за різними джерелами — від 8 до 12 мільйонів людей. Це були страшні роки в історії чеченського та українського народів.

У повномасштабному наступі російської армії на територію чеченського народу в грудні 1994 року й на землі України 24 лютого 2022 року ми теж бачимо паралелі. «Свобода або смерть» — під таким гаслом тривала Перша російсько-чеченська війна.

Джохар Дудаєв, як і Володимир Зеленський, майже щовечора виступав перед своїм народом і підіймав його дух. Джохару, як і Зеленському, пропонували покинути батьківщину, але про це не могло бути й мови! Загальне духовне піднесення та єднання чеченського й українського народів перед повномасштабною агресією кремля вселяло впевненість у перемозі. Готовність померти, захищаючи свободу своєї країни, об'єднувала і не давала приводу для смутку.

У 1996 році чеченський народ вразив увесь світ своєю перемогою над 300-тисячною російською армією, величезною імперією зла та насильства. Під загрозою повного знищення російських військ у Грозному цей народ чисельністю не більше ніж мільйон змусив піти з ним на мирні переговори 143-мільйонну росію. Ця разюча перемога показала всім окупованим країнам, що будь-який народ, борючись на своїй землі, за свою батьківщину, здатний перемогти. Українці зараз теж готові померти, але не здатися ворогові.

Велика любов до батьківщини породжує таке душевне піднесення, на відміну від російського народу, відправленого безславно гинути на чужій землі. Чеченці билися зброєю, яку забирали у ворога, їм ніхто не допомагав. А західні політики говорили «про невтручання у внутрішні справи росії». Тоді прозвучали слова Джохара: «Настане час, коли Європа стане внутрішньою справою росії!» Його слова справдилися, зараз цей час настав. Захід прокинувся від багаторічної сплячки й нарешті усвідомив, якого монстра він виростив. Україну підтримує весь світ, і вона приречена на перемогу!

Розкажіть про громадянський і зокрема жіночий рух у Чечні. Чи можна його розглядати як цілісне явище? Які його історичні передумови та участь у розвитку Чеченської республіки?

Жіночий рух виник під час Першої російсько-чеченської війни у формі мітингів протесту, боротьби за мир та визнання незалежності Ічкерії. У Грозному — безстроковий мітинг. Десятки тисяч людей — старі, жінки та діти — за будь-якої погоди стоять на снігу. Біля обвугленого, розбомбленого президентського палацу, на рештках фасаду якого висить портрет президента Джохара Дудаєва та зелений державний прапор нескореної Ічкерії, розкинулося наметове містечко. Його назвали Дукі-Юрт на честь дитячого імені Джохара — мабуть тому, що це була вся Чечня в мініатюрі.

На наметових вулицях прибиті фанерки з назвами великих сіл і маленьких селищ, прибувають автобуси з усієї республіки. На підталому снігу, сидячи на колінах, худенька літня жінка обома руками тримає, притискаючи до грудей, портрет Джохара Дудаєва. На блідому до синяви обличчі обведені чорними колами сумні очі... Цей кадр обійшов усі екрани телевізорів.

На жаль, під час Другої російсько-чеченської війни такого руху вже не було. Чеченський народ був звинувачений у злочинах, яких не вчиняв. Для розпалювання ненависті у росіян за наказом путіна вночі підірвали будинки у Москві та Волгодонську.

Під тяжкістю уявної провини чеченський народ знищували з нечуваною жорстокістю. У селах проводили зачистки, затримували й відправляли до Москви вісімнадцятирічних чеченських юнаків. Вони просто зникали. На запитання батьків командири військових частин відмовчувалися або радили дати грошей — нібито вищим начальникам. Гроші брали навіть за трупи молодих людей, викуплені з концентраційно-фільтраційних таборів.

Під час війни в ​​Чечні російські солдати жорстоко знущалися з жінок. Ми зараз бачимо в Україні ті ж методи щодо українського народу — десятки жінок зґвалтували й убили в Бучі, Ірпені, в інших містах. Розкажіть про трагедію чеченських жінок під час і після воєн.

Це заборонена тема. Історично склалося так, що за чеченськими звичаями і традиціями, під час знайомства й на зустрічах — обов'язково при свідках — юнакові заборонено навіть торкнутися до руки дівчини. І ось у такому делікатному середовищі російські солдати раптом вчиняють відкрите зґвалтування. Це величезна ганьба для чоловіків з усього роду дівчини.

У мирний час за законами кревної помсти за вбивство чоловіки вбивають чоловіка, а за жінку мають убити двох чоловіків! Але під час війни найстрашніше — це розголос, і жертва намагається приховати злочин. Вона їде, щоб захистити чоловіків свого роду. Але це в дуже рідкісних випадках, а більшість зґвалтованих жінок і дівчат накладають на себе руки, адже така ганьба страшніша за смерть. І таких випадків, від яких кров холоне у жилах, дуже багато.

Під час «зачисток» відвозили на бронетранспортерах і чеченських юнаків, а потім возили дорогами, прив'язаних за руки дротом, доки вони не вмирали зі здертою шкірою. Збереглося багато таких фотографій, де на тлі — усміхнені російські «герої».

У фільтраційних таборах російські солдати катували і ґвалтували всіх підряд, а якщо не домовлялися про викуп, закатованих в'язнів убивали. Для упізнання родичам залишали тільки голови — це була торгівля трупами!

Тому навіть через багато років увесь Кавказ був на похороні Юсупа Темерханова. Він помер у російській в'язниці, але помстився полковнику Буданову за зґвалтування та смерть сімнадцятирічної дівчини Ельзи Кунгаєвої. Юсуп не був знайомий із цією дівчиною, він просто хотів, щоб росіяни знали, що на Кавказі ще не перевелися справжні чоловіки.

Чи вдалося під час чеченських війн фіксувати злочини проти людяності, зокрема проти жінок і дітей?

Одним із найвідоміших злочинів була подія в Урус-Мартані. Протягом двох років військовий комендант Урус-Мартановського району Гейдар Гаджієв тероризував місцеве населення. Про його жорстокість ходили легенди. Люди не могли спати ночами, чекаючи нічної облави. Сотні молодих чоловіків, яких він захоплював без будь-якої провини, стратили й покалічили. Він саджав у підвали навіть жінок і особисто бив їх. Жодні скарги та звернення до всього світу не допомагали. російське керівництво влаштовували його способи поводження з населенням. Після кожного злочину він лише отримував нагороди від свого керівництва.

Айзі Газуєвій було лише 19 років. За командою Гаджієва розстріляли її старого свекра й забрали чоловіка. 27 листопада 2001 року Айза прийшла до комендатури дізнатися, за що затримали її чоловіка. Генерал Гаджієв, нецензурно ображаючи, прогнав Айзу за допомогою охорони.

Але 28 листопада російські військові за наказом Гаджієва силоміць привели до нього вагітну Айзу. Озвірілий Гаджієв накинувся на дівчину, схопив за волосся, вимагаючи зізнатися, що її чоловік — ваххабіт.

Айза сказала: «Ви мене хоч убийте, але мій чоловік не має жодного стосунку до ваххабітів». Тоді всесильний генерал, кілька разів ударивши Айзу, за волосся потягнув її до сусіднього кабінету. Там на підлозі лежав її чоловік Аліхан, увесь посинілий, з понівеченим обличчям. Айза не впізнала його відразу. Вона заридала, благаючи відпустити Аліхана. У відповідь Гаджієв схопив ніж і розпоров живіт Аліхану. Схопив Айзу за волосся й умочив обличчям у його розпороті нутрощі. Потім на очах вагітної дружини Аліхан довго й болісно помирав. І тоді Айза ухвалила рішення.

Через певний час, обв'язавшись вибухівкою, вона прийшла на площу перед військовою комендатурою і чекала, поки з'явиться вбивця. Зрештою він вийшов із будівлі. До нього кинулися десятки жінок із запитаннями про долю своїх синів та чоловіків. Айза підійшла до жінок і чеченською мовою попросила їх швидко піти, вона сказала їм: «Сьогодні йому прийшов кінець. Більше він не буде знущатися з нас». Схопивши коменданта обома руками за камуфляжну куртку, вона лише запитала його: «Ти пам'ятаєш мого чоловіка, ти пам'ятаєш мене?» І міцно притиснула до себе. Пролунав потужний вибух.

Чи були спроби застосувати міжнародні правозахисні механізми для покарання тих, хто скоїв військові злочини? Чи був контакт із міжнародним жіночим рухом?

На жаль, правда про те, що відбувалося в Ічкерії, приховувалась, і якщо знаходився такий мужній журналіст, то його знищували — і не просто так, а показово! Так убили Ганну Політковську в під'їзді власного будинку — п'ятьма пострілами впритул. 7 жовтня, шістнадцять років тому, рамзан кадиров зробив такий подарунок на день народження путіна. Ганна не боялася писати й говорити жорстоку правду про порушення прав людини в гарячих точках. Про те, як зникають люди, як їх убивають і катують у підвалах кадирова. І закликала росіян до совісті. Після її репортажів багато хто не міг заснути. А тепер після вторгнення в Україну їхнє сумління вже ніхто не будить.

15 липня 2009 року на території Інгушетії викрали й убили двома пострілами правозахисницю Наталію Естемірову, яка працювала з правозахисним центром «Меморіал». Вона писала про територію беззаконня, якою була і залишається Чеченська республіка, про тисячі загиблих і викрадених, яких не можуть знайти їхні родичі. Про тортури й позасудові страти невинних людей. Дочка Наталії Естемірової, Лана звинувачує у її вбивстві путіна, кадирова та систему, створену під їхнім керівництвом у країні.

Це були відомі жінки. А скільки вбили інших, нікому не відомих, захисниць заарештованих чеченців? Однією з них була Зура Бітієва. Після ув'язнення з вісімнадцятирічним сином у таборі «Чорнокозове» вона почорніла й перетворилася на стару жінку. Її та сина з табору викупили рідні, але вона продовжувала виступати проти незаконних затримань, доки не прийшли до них у будинок і не розстріляли її разом із сином та чоловіком.

Під час Першої російсько-чеченської війни Борису Єльцину десятками мільярдів доларів допомагав його великий друг Білл Клінтон. У 1995 році він разом із дружиною Гілларі приїжджав до Москви. Назад їхали через Київ. Я тоді була проїздом у Києві й написала листа Гілларі Клінтон. Його їй передали українські депутати разом із моєю першою книжкою «На зламі століть».

Я написала: «Шановна леді Гілларі Клінтон! Величезна росія розпочала війну проти чеченського народу. Під російськими бомбами гинуть безневинні люди, жінки, старі й діти. Зараз, коли чеченські та російські чоловіки помирають у боротьбі, чи зможуть жінки об'єднати свої зусилля, щоб зупинити знищення двох народів? Ми можемо дуже багато зробити, щоб урятувати від загибелі десятки тисяч людей».

Відповіді від Гілларі Клінтон я так і не дочекалася. А потім багато чого змінилося. Президентом став колишній підполковник КДБ путін, який знищив паростки демократії в росії. Убиті чи отруєні всі, хто виступав проти путіна, зокрема Валерія Новодворська та Борис Нємцов. Нещодавно закрили правозахисний центр «Меморіал». Уряд росії за рішеннями ЄСПЛ відмовився виплачувати невеликі гроші тим, хто постраждав унаслідок військових дій в Ічкерії.

Для чеченського народу одним із найважливіших місць, які нагадують про жорстокість росіян, став меморіал жертвам депортації 1944 року. Як працюють такі символічні місця пам'яті?

На жаль, зараз на чеченській землі 160 тисяч російських окупантів. Чеченський народ змушений змиритися й ходити проспектом путіна — колишнім проспектом Свободи! Але настане час, і чеченський народ обов'язково звільниться. І це визволення вже не за горами.

У народній пам'яті залишився меморіал трагедії чеченського народу 1944 року — жертвам депортації в Казахстан. Будівництво меморіалу викликало в республіці велике пожвавлення. Деякі навіть поїхали до Казахстану, щоб перевезти чурти і прах рідних.

Багато хто хотів узяти участь у створенні цієї унікальної пам'ятки, шукав і видовбував із бруківки надгробки, якими росіяни мостили дороги. А в селах розбирали стіни корівників, витягуючи навіть уламки чуртів. І, акуратно відмивши багаторічну пилюку, вже білосніжними, їх урочисто привозили і ставили на невеликій площі, де вони й стояли рівними білими рядами.

Джохар вечорами шелестів білими аркушами й усе малював і малював (ескіз меморіалу — ред.), влаштувавшись удома десь на куточку столу. Мене він навіть близько не підпускав: «Це я маю зробити сам, це мій обов'язок». Йому не вдалося виконати останній заповіт свого батька — перевезти його прах на батьківщину. Тому він виконував єдине й останнє бажання багатьох інших людей.

На майдані зупинялися перехожі. Деякі люди похилого віку ще знали арабську мову, і читаючи напівстерті написи на чуртах, навіть згадували людей, які колись лежали під ними. Цілі надгробки поставили по діагоналі, заповнивши білими стрункими рядами весь невеликий майданчик. Між ними посадили зелену шовковисту траву й виклали білими плитками проходи, а в центрі зібрали всі уламки чуртів. І з них, наче з-під землі, виходила величезна біла кам'яна рука, що міцно стискала кинджал, спрямований у небо. Навпроти — стіна зі словами-клятвою: «Не забудемо, не пробачимо, не залишимо».

Дивне відчуття виникало у кожного, хто прогулювався білими доріжками повз чурти. Начебто й справді ожили забуті предки і стали стрункими білими рядами воїнів, оберігаючи нашу спільну свободу. Цей меморіал ніби загрожував помститися російським окупантам.

Кілька разів вони намагалися знести його, але збирався чеченський народ і не давав це зробити. Тоді його перенесли з центру на околицю Грозного. І все-таки він — це пам'ять про предків, про історичний опір чеченського народу, про його вікову мрію та звичайне привітання: «Приходь вільним!»

У боротьбі проти війни в ​​Чечні дуже важливим був рух солдатських матерів. Розкажіть про цей феномен.

23 лютого 1995 року в Москві відбувся Всеросійський з'їзд солдатських матерів. Вони закликали уряд росії зупинити війну в Ічкерії та повернути їм синів. На з'їзді виступив знаменитий на весь світ японський буддист Терасава Дзюнсей, якого в Японії називають «Той, що вийшов з дому». Він покинув свій будинок у двадцять років і почав мандрувати гарячими точками планети, очолюючи Марші миру. У своєму виступі Терасава Дзюнсей закликав Комітет солдатських матерів організувати такий марш і піти до Ічкерії.

Солдатські матері розпочали свій Марш миру 8 березня 1995 року від кремлівської стіни, від могили Невідомого солдата — і пішли до Грозного. Чеченський уряд запросив російських солдатських матерів забрати своїх синів, молодих призовників, які потрапили в полон. 250 матерів прийшли до столиці Інгушетії, міста Назрань, а потім розійшлися по всій Ічкерії. Вони познайомилися з чеченськими командирами, які без жодного викупу віддавали їм полонених російських солдатів.

І в той самий час у російських фільтраційних таборах, яких було понад п'ятдесят, в'язнів катували, ґвалтували та вбивали, а родичам продавали навіть трупи закатованих чеченців. І наскільки вищою була мораль чеченців, яких у росії називали неосвіченими варварами!

Що б ви побажали українському народу, зокрема українським жінкам, у цей темний час перед перемогою України?

Я милуюсь українськими жінками у військовій формі та чудових вишиванках. Вони прекрасні в будь-якому одязі й викликають лише захоплення. Свою працю та любов до національного українського одягу вони дарують усім, хто одягає їхні вишиванки! У них оживають українські квіти й сама природа України, здається, обіймає за плечі своїх дітей.

Я захоплююся українськими волонтерами та їхньою постійною допомогою тим, хто бореться за свободу рідної України! Я бачу самовідданість українських чоловіків і жінок, їхнє непередаване кохання! Я не перестаю захоплюватися українським народом, який зберіг свої звичаї і традиції.

Від щирого серця я бажаю вам перемоги над величезною російською імперією зла та насильства. Перемоги всім, хто зараз захищає свою улюблену батьківщину, своїх дітей та сім'ю. Адже захищаючи Україну, ви б'єтеся за всіх, хто загинув раніше на полях битв. За всіх принижених, закатованих і скривджених. Ваша перемога буде й нашою перемогою! Нехай допоможе вам Всевишній.

Авторка: Ірина Дробович