26‌ ‌вересня‌ ‌в‌ ‌межах‌ ‌Одеського‌ ‌кінофестивалю‌ ‌з’явився‌ ‌шанс‌ ‌подивитися‌ ‌онлайн‌ ‌фільм‌ ‌Валентина‌ ‌Васяновича‌ ‌«Атлантида»,‌ ‌який Україна вирішила номінувати на «Оскар» у 2021 році. ‌І‌ ‌це‌ ‌можна‌ ‌назвати‌ ‌однією‌ ‌з‌ ‌кінематографічних‌ ‌подій‌ ‌року.‌ 

Тепер зрозуміло, чому «Атлантида» стала лауреатом минулорічного Венеційського кінофестивалю. Оригінальна за формою і шокуюча за суттю, вона прямим текстом розповідає про зниклу землю з усіма її жителями.

Взагалі ця земля називається «Донбас», але це ім’я в кіно вже використав Сергій Лозниця, його фільм показали на Каннському фестивалі. Венеція не мала права нехтувати тематичним продовженням, що так вражаюче точно і метафорично сильно показує історичний відтинок, демонструє жах нашого часу. Жах, який тягнеться з минулого, ще від духовно-матеріального спустошення Радянського Союзу, у майбутнє. Адже події в «Атлантиді» відбуваються в 2025 році, після перемоги України в російсько-українській війні.

Багаторівневий, благодатний для інтерпретацій, алюзій та роздумів фільм Васяновича так само суто кінематографічний, як і цілковито політичний. Його мистецька побудова зумовлює критичну хвилю, а її, навзаєм, накриває хвиля дискурсу соціально-державницької риторики.

Саме в «Атлантиді» найбільш чітко дано відповідь на запитання, кому ж треба завдячувати створенням «Племені». Бо те, як побудовані мізансцени, як подано конфлікт у кадрі, внутрішньокадрова драматургія — це все родом із «Племені». Або, якщо точніше, саме «Плем’я» побудоване на такому баченні, на такій специфіці ока та психології, і вони — від Васяновича, а не Слабошпицького.

Звісно, після «Рівня чорного» можна сказати, що Васянович повторюється — в «Атлантиді» така сама операторсько-постановочна техніка і структура, як і в його попередньому фільмі. Формально це практично брат-близнюк «Рівня чорного» (за винятком кількох сцен, де камера не стоїть стовпом, а рухається в «ручному» режимі). Та сенс інший. Тому «Рівень...» — як проба пера, така собі Ліліт, а «Атлантида» — повноцінна одухотворена істота, Єва, з лона якої постав весь рід людський. І рід цей у фільмі, як і заповідав біблійний Бог, живе в муках і бруді, пожинає гріховні плоди дій Каїна, проходить знищення, як після Содома й Гоморри, і врешті, на старості Авраама, виринає з народженням Ісаака. І народження, думається, закладено у передфінальних сценах фільму як надія.

Таким собі Адамом-Ноєм-Авраамом виступає головний герой, солдат без імені, уособлення людини, яка після закінчення війни поневіряється територією, не здатна її залишити. Жінка з міжнародної місії, чия машина посеред закинутого заводу підірвалася на міні і яку він врятував, каже йому за якийсь час: «Після війни ви отримали зовсім непридатну для життя територію... Затоплені шахти, зруйновані заводи, вони отруїли тут усе. Це неможливо змінити... Вам треба очистити воду та землю. Для цього потрібні десятки, а то й сотні років... Єдиний розумний вихід — виїхати звідси». «Стільки років війни, щоб поїхати?» — риторично запитує він у відповідь.

Він дужий тілом, вправно стріляє з двох рук і, притискаючи до ноги розпечену праску, може не кричати від болю. Але посттравматичний синдром конем не об’їдеш, а завод, закритий через банкрутство, не відновиш, і єдиною роботою, зрештою, залишається возити 200-х, яких викопують із землі, часом у муміфікованому стані, з нашивками і ЗСУ, і РФ, і «ополчення».

Це та ще робота — їздити замінованими полями, допомагаючи патологоанатомам препарувати трупи. Тут Васянович «забуває» камеру на місці, двічі залишаючи глядача спостерігати процедури з підкреслено нейтральним голосом лікарів, що перебирають кістки, описують рівень пошкодження тіла українського військового, очевидно після тортур, детально обговорюють одяг і речі інших загиблих. Це нагадує документальні стрічки часів Другої світової, коли німецькі військові викопували трупи закатованих Радянською владою українців на Західній Україні, або, вже після війни, коли радянські військові викопували масові поховання вбитих у Бабиному Яру... Це процедура смерті і водночас доказ для прокуратури, це епілог війни.

У цьому холодному, постійно дощовому просторі з багнюкою і тліном будівель можна зробити тільки щось абсурдне, щось екстраординарне, як-от влаштувати лазню в гігантському екскаваторному ковші — туди герой наливає воду з цистерни і запалює під ним багаття. Або кохатися в машині, де поруч мішки з трупами. Лише така може бути тут любов.

Це патологія? Можливо. Але іншого нема. Тільки любов посеред чуми. Тільки такий шматочок людського, краплина любові як метафора життя на Донбасі, спустошеного російською війною, сепаратистами й ополченцями, фейковими новинами і пропагандою, закликами «услиштє Донбас» і «Путін, приди».

Герой сам місцевий, і його відвідини спустошеної кимось і для чогось квартири показують його біль і вкорінення. «Від себе не втечеш», — каже він волонтерці, і залишається жити з нею в зоні, в голому будинку, без води й електроенергії. «Мені тут подобається — тихо-спокійно, і ніхто не заважає». І це чи не навмисно перехрещується з фільмом Тарковського «Сталкер», де герой вирішує перебратися в зону, залишену людьми територію, спустошену (можливо) інопланетянами.

Що робити воїнам після війни, що робити людям, яких вигнали з домівок? «Обережно, — чуємо на початку, — там уже майже не залишилося цивільних». Донбас як зона воєнних дій постраждав тотально, може навіть більше, ніж будь-яка інша територія війни у світі. Бо тут майже сто років тому Голодомором винищили генофонд, тепер створили полчища духовних зомбі. Донбас став духовним Чорнобилем, де є і свій Бабин Яр, і залишки своїх «содомівгомор», нема тільки Нюрнбергу, нема суду, й Божого також. Поки що.

Але життя, незважаючи ні на що, триває. Навіть у «Дорозі» Джона Гілкоута триває життя, випалене ядерною війною до основи. Доки є діти або їх можливість, життя триває. Васянович, сам автор сценарію, вкладає таку надію у вуста героя, будуючи парадокс життя: «Побачив одну смерть, другу, третю, сам ледь не загинув... і зрозумів, що треба жити далі».

У психологічному сенсі — це точний приклад існування кожної людини, яка втрачає роботу, сім’ю, кохану людину і, в певному розумінні, після цього мусить померти, щоб, як фенікс, відродитися. Без цього нема продовження, нема дороги як шляху до ідеалу, потрібного кожному — чи це дитина, чи суспільство, чи відновлений завод.

Саме цим закінчує Васянович свою «Атлантиду», тільки, на противагу початку фільму, на похмуру гору заводу вже дивляться двоє, можливо, натякаючи таким чином, що і Атлантида може піднятися, коли є з ким піднімати.

Поділитись: