Авдіївка: Не буде заводу – не буде міста

«Я навіть не знав, що потрапило в мій дім. Я сидів вдома у ванній. Там і спав. Світла не було. Ми в 7:00 ранку встали і пішли оглядати місто (...) Я навіть не відчув, що в мій будинок попало», - розповідає Андрій.

Йому 17 і він живе в Авдіївці. У тій самій, з багатоповерхівок якої видно донецький аеропорт.

«Я не скажу, що я виживаю. У мене гроші є поки що. Виживають бабусі, яким нема за що їсти, коти і собаки ... Зараз є ті, хто не отримує пенсію. Тобто, гуманітарка їм реально допомагає», - каже хлопчина.

Кілька разів Андрій виїжджав з Авдіївки - прилаштував матір і сестру, вивіз бабусю з дідусем. Але сам повернувся додому. Правда, зі своєї квартири перебрався в гуртожиток коксохімічного заводу – там все ще є мінімальні умови для життя, на відміну від більшої частини міста.

У будинках немає ні опалення, ні газу. Взимку бувало так холодно, що в трубах замерзала вода.

«Не буде заводу – не буде міста. Усі так кажуть, бо півміста там працює і завод забезпечує всім, напевно, місто – світло, тепло, вода. Мені здається, якщо він стане – то все», - міркує Андрій.

/ Богдан Кінащук