«Автомат — як моя дитина». Як дівчата з українським корінням воюють в ізраїльській армії

Олена і Діана — сестри, які мають українське коріння та громадянство Ізраїлю. Олені — 31 рік, Діані — 18. Зараз обидві в ізраїльській армії. Олена — на півдні країни, під прицілом ХАМАСу. Діана — на півночі, де проти ізраїльтян воює ліванська Хезболла.

Коли Олену після школи призвали до ізраїльської армії, її ніжинська прабабуся Анюта, яка медсестрою пройшла Другу світову, казала дівчині: «На війні страшно, подивися, які в мене рубці від поранень досі залишилися, не дай Боже доведеться тобі воювати». Але довелося.

«На мені військова форма, зі мною автомат — у магазині й на вулиці я вже воєнна ціль для палестинських арабів. Коли з дому їду на базу, дуже нервую. Ізраїльські араби живуть серед нас, вони мої співгромадяни: звідки я знаю, чи не вирішать вони виступити проти нас, піддавшись пропаганді ХАМАСу? Це може статися на будь-якій заправці, або й зараз, коли я розмовляю з тобою», — говорить Олена.

Періодично сестри мають можливість зі своїх військових частин приїхати додому — у місто в центрі Ізраїлю, де живуть їхні батьки. У такий вихідний нам і вдалося поговорити.

Олена: «Зараз на півдні Ізраїлю я почуваюся безпечніше, ніж тоді в Харкові»

«Подивися, ось моя форма, ось моя армійська валізка, а це автомат — він як моя дитина, я не можу ні на хвилину його залишити: навіть у душ і туалет маю ходити з ним, такий порядок», — Олена показує мені телефоном свою кімнату вдома, де після кількох тижнів війни може розслабитися в пухнастому халатику і з заспокійливою цигаркою в руках.

Олена — бувала військова, адже курс молодого бійця пройшла ще у 2011 році. Згодом отримала спеціальність армійського інструктора з фізичної підготовки.

«Найважче було підтверджувати свою кваліфікацію у спеціальному поході. Це коли тебе раптово будять о 4-й ранку і дають 5 хвилин, щоб зібратися. Ти в касці, броніку, з автоматом і БК до нього, із запасом води та їжі. Ти одна з чотирьох дівчат, що несуть ноші, на яких лежить п’ята дівчина — умовно поранена. І ти маєш пройти з цим усім 10 кілометрів. Або на світанку пробігти по піску 3 кілометри до моря, тут же віджатися 76 разів і 86 разів покачати прес (так вимагає статут) і зразу 3 кілометри від моря вгору по піску бігом. Це випробування. А іноді після таких пробіжок доводиться ще й стріляти в ціль із трьох позицій — і треба не помазати», — розповідає Олена.

Десять років після строкової служби вона була резервісткою. Під час щорічних зборів отримала нову військову професію — стала фахівчинею з роботи з військовослужбовцями, які отримали важку психологічну травму.

Олена легко розуміє стан людей, що пережили страх або панічні атаки: 24 лютого 2022 року вони з чоловіком були в Харкові — Михайло працював в одній з іноземних компаній, що мала відділення в цьому місті.

«Я в Харкові жахливо перелякалася: невідомо, де бомбосховища, не було спеціальних телефонних додатків, які сповіщають, куди летить ракета і скільки часу ти маєш, аби добігти до укриття. Навіть спочатку сирен не було. Тебе обстрілюють ракетами й снарядами, а ти не знаєш, як врятуватися. Я виросла з довірою до ізраїльської армії, а довіри до армії української у мене тоді ще не було. Зараз на півдні Ізраїлю я почуваюся безпечніше, ніж тоді в Харкові».

За словами Олени, їм із чоловіком у перші дні війни в Україні дуже допоміг армійський досвід виживання (Михайло теж резервіст ізраїльської армії).

«Ми, приміром, знали, як працювати з картами, як тримати зв’язок, як пересуватися на машині під обстрілами, як застосувати автомат, якби виникла така необхідність, а багато людей у Харкові були абсолютно безпомічні».

З Харкова їм вдалося виїхати в Київ, далі — через Карпати в Угорщину. Підвищений тиск, істерики, панічні атаки — їх Олена переживала ще багато місяців після повернення з України. Здавалося, що вона в Києві, потрапила під обстріл і ніяк не може знайти укриття.

Минулого року з нею працювали ізраїльські психологи, на тренінгах для резервістів вона була «піддослідним кроликом», на якому вчили працювати з важкою психологічною травмою. Тепер вона вже сама як медичний психолог працює з військовослужбовцями.

«На моєму прикладі вони переконуються, що з важкого психологічного стану можна вийти й знову почати їсти, спати, жити». 

Діана: «Я встигла кинути в армійську валізку свою улюблену м’яку іграшку»

Цього року Діана лише закінчила школу. У серпні її призвали в армію. ХАМАС напав, коли дівчина ще навіть не встигла закінчити курс молодого бійця.

«7 жовтня якраз був вихідний, шабат, я до батьків приїхала. Мені подзвонили, що треба повертатися на базу, а я шокована. Ці дзвінки, обстріли, сповіщення про вбитих, про заручників. Я дуже боялася потрапити до рук ХАМАСу. Мама нервувала й не хотіла мене пускати, я теж плакала, але пояснювала їй, що не можу залишитися, я ж уже склала присягу».

Діана навіть в армії боялася зброї. А тепер служба дівчини полягає в тому, щоб перевіряти справність автоматів і пістолетів, ремонтувати їх. Для перевірки зброї дівчина виїздить на бойові позиції. За останні три тижні, приміром, мала п’ять виїздів, двічі потрапляла під танкові обстріли.

«Дорослі бійці мусять мене слухати, якщо я роблю їм зауваження щодо стану їхньої зброї, мусять за моїм наказом усувати виявлені недоліки. Вони самі хочуть, аби я перевірила їхні автомати, щоб ті не підвели їх у бою. Адже з початком війни зброю іноді видавали так швидко, що не було часу її перевіряти. Я молода бійчиня, але не маю права на недбалість, мушу бути ретельною, бо відповідаю за справність зброї й на мене покладаються люди на бойових позиціях».

«Діано, ти почуваєшся вже зовсім дорослою?» — запитую я.

«Ні, мені від усього якось дивно і страшно. Я встигла кинути в армійську валізку свою улюблену м’яку іграшку. Вона і зараз зі мною, ось», — Діана показує мені маленького білого ведмедика. На його животику написано «I love you».

Про користь психологів і відпустки

«Це ж треба: бабуся Аня була на війні медсестрою і я на своїй війні теж майже медик! Армія зробила мене більш зібраною, більш відповідальною. Як не дивно, але саме армія визначила для мене спеціальність, яка мені дуже подобається. Навіть якщо я народжу десять дітей, я зможу і далі за нею служити, не буде ніяких обмежень. Це класно», — говорить Олена.

7 жовтня їй як резервістці подзвонили з певного, обумовленого заздалегідь номера, назвали її код. Так вона зразу зрозуміла, що це не випадковий дзвінок, і що наказ треба виконати. Уже наступного дня Олена з’явилася на збірний пункт, отримала спорядження, зброю, підписала необхідні документи, дісталася до своєї частини. Усе чітко.

«Я першою спілкуюся з бійцями, які потрапляють у наш польовий госпіталь і мають важкий психологічний стан, контузію, страждають від больового шоку. Працюю з ними увесь час їхнього перебування в госпіталі. Часто це діти 18-19 років. Їх треба для початку дуже уважно вислухати, проявити максимум емпатії — тільки тоді можна справді допомогти. 

Їх дуже мучить, приміром, власна розгубленість, почуття провини за те, що вони живі, а товариші загинули. Ми з колегами визначаємо бійців, котрі через психологічний стан уже не можуть бути ефективними на полі бою, допомагаємо їм обрати іншу військову професію. 

Ми працюємо за певними методиками. Так от, методики вимагають надавати психологічну допомогу людині в перші 72 години після отримання нею важкого стресу. Бо тільки в цей проміжок часу допомога буде ефективною. Відтак у ці 72 години я повинна себе максимально мобілізувати, щоб інтенсивно працювати з потерпілим військовослужбовцем. 

Я не завжди знаходжу потрібні слова, іноді припиняю розмову і йду поплакати. Добре, що мені в кінці робочого дня теж передбачено звертатися до психолога, інакше я дуже швидко вигоріла б. Щоб мати ресурс віддавати, треба перебувати у спокійному емоційному стані», — зауважує Олена.

Відновлювати ресурс допомагають і регулярні поїздки додому на вихідні. Діана приїздить раз на три тижні, Олена — за можливості, іноді й раз на два тижні.

«Я себе вдома підзаряджаю, як батарейку в телефоні. Повертаюся в частину, то мені там говорять: “О, як очі заблищали, зразу видно, що з дому”», — сміється Олена.

«Їздити додому обов’язково треба. Ти приїхала, обійняла маму, тата, друзів. Полежала на дивані у своїй кімнаті, прийняла ванну, зробила маску, подивилася улюблений фільм, поїла маминого плову — і за два дні можеш поновити свої сили», — докидає Діана.

Дівчата говорять, що відпочинок допомагає ефективніше виконувати свої військові обов’язки, тому відпочивати треба і на війні. Намагатися робити те, що любиш: теж накласти на обличчя маску, крем, просто спокійно полежати — і дарма, що на базі в казармі їх по шість дівчат у кімнаті.

Про особисте

Хлопець Діани теж в ізраїльській армії. Оленин Михайло чекає мобілізації. Сестри не складають ніяких планів на майбутнє. Війна покаже. Але Олена не виключає, що по закінченню війни в Ізраїлі вона приїде в Україну і надаватиме психологічну допомогу українським бійцям — українську вона пам’ятає ще зі свого ніжинського дитинства.

Ми розмовляємо з дівчатами в п’ятницю. У неділю їм треба вже бути у своїх частинах. Завтра, в шабат, трохи погуляють по місту. Якщо вийдуть у формі, зустрічні, як це поширено в Ізраїлі, будуть вигукувати їм: «Бережіть себе». І це буде приємно навіть Діані, котра ніколи не хотіла стати військовою.