«Батько був у комі, ми їхали прощатися»: історія родини, яка прожила півтора місяця в окупованому Енергодарі

«Я пам’ятаю лише те, що мені там гидко було підіймати голову. В місті відчувалося напруження, все так тиснуло — ці солдати, “кадирівці”, які ходять вулицями», — каже 39-річний Євген.

Він родом із Дніпра. Професійно грав у футбол до 2006-го, зараз таксує. Його дружина Дарина працює в туристичному агентстві.

Батьку Дарини — Сергієві (ім'я змінене з міркувань безпеки) — 61 рік. Він усе життя пропрацював на Запорізькій АЕС. Із родиною домовилися, що вийде на пенсію, продасть квартиру й переїде до дітей у Дніпро. Встиг лише вийти на пенсію — далі почалася російська окупація.

У Сергія понад 10 років цукровий діабет. Восени йому стало гірше. Двічі звертався в лікарню, а потім — впав у кому, не міг дихати, потрапив у реанімацію. Чоловіка в Енергодарі навідував сусід. Він зателефонував Дарині: батькові не стає краще. Тому Дарина з Євгеном у середині грудня поїхала в окупований Енергодар.

Проходили перевірку на руїнах після ракетного удару

«Найсильніша емоція тієї поїздки — страх. Я його не показував, звісно. Розумів, що немає виходу, це батько моєї дружини, і він помирає. Прогнози були невтішні, ми їхали попрощатися», — розповідає Євген.

Він непридатний до військової служби — має проблеми з ногою. Тож в української влади не було заперечень, що їде на окуповану територію.

На пункті пропуску «Василівка» Запорізької області була черга. Треба було надати свої дані, пояснити мету поїздки. До «сірої зони» колону супроводжували дві поліцейські машини.

«Починаєш об’їжджати підірваний міст, а дороги взагалі нема. Люди, які виїжджали з окупації, назвали її “дорогою життя”. Там одне болото, після дощів хтось застряє, одне одного витягують», — пригадує Євген.

Через кілька кілометрів почалася окупована територія. Євген пригадує, що колись їхав цією трасою на Азовське море, в Кирилівку Мелітопольського району. Обабіч таблички «Міни», вибухові пристрої видно неозброєним оком. На узбіччі стоїть побита військова техніка.

На блокпостах російські військові перевіряли речі людей. Щось шукали, іноді вибирали й кидали в кущі. Євген вважає, що потім забирали собі.

«На останньому блокпості, за кілька кілометрів після Василівки, росіяни влаштували “митницю”. Ми заповнювали “декларацію”, наче перетинали кордон іншої держави. Ліки не можна провозити. У жінки, яка їхала з нами, після онкології було дві сумки медикаментів. росіяни хотіли їх витягнути, сварилися. Але жінкам вдалося їх умовити. Там ми з ними попрощалися. І рушили в Енергодар».

Місто енергетиків — у темряві

В окупований Енергодар Євген із дружиною заїхали ввечері. Перше враження — місто чорне. Раніше, пригадує чоловік, воно світилося — вночі було видно як удень. Населений пункт мав достатньо потужностей від станції.

Наступного дня подружжя побачило на всіх стінах бігборди і плакати: «росcия с вами», «Братские народы».

У місті здебільшого було тихо. Місцеві звикли до нових умов.

Енергодар до повномасштабного вторгнення був багатим містом. Тут люди мали непогані зарплати, зокрема через АЕС. У Запорізькій області станом на січень 2022 року, за даними Держкомстату, середня зарплата була одна з найвищих в Україні — 14,5 тисячі гривень. А енергетики заробляли й до 30 тисяч. Великі квартири, дорогі будинки, хороші машини. Тесть Євгена розповідав, що росіяни автовозами забирали автівки городян.

В аптеках не було й половини потрібних ліків

Поки подружжя добиралося до Енергодара, Сергій прийшов до тями, і його перевели з реанімації у звичайну палату.

«Був дуже малий шанс, що він виживе. Але батько ніби відчув, що до нього їде донька. Розплющив очі, попив води з ложечки, побалакав. Вставати ще не міг», — продовжує Євген.

Сергія перевели на інсулін. Євгену медики дали список ліків для тестя. В аптеках не було й половини необхідного. А ціни — захмарні.

«Я показував медсестрам ціни. Вони казали, що колись це була копійчана добавка до крапельниці, а зараз вона коштує, як дорогі препарати».

У лікарні Євген спілкувався тільки з українськими лікарями. Вони залишилися, бо не хотіли кидати хворих. Жалілися, що їх вважають колаборантами.

«У когось із них — неходяча мати, хтось не хоче залишати свій дім, бо вірить, що прийде Україна». 

Валютники міняли гривні на рублі 1 до 1

Залишатися в місті Євгену було дедалі важче. Ціни космічні — у три-чотири рази вищі, ніж на підконтрольній Україні території. З 1 січня Енергодар перейшов на рублі. Залишилися валютники — у них «по-тихому» можна було поміняти гривні на рублі за курсом 1 до 1.

Багато людей в Енергодарі отримують українські зарплати й пенсії. У магазинах після появи рублів почалися сварки. Касири не могли знайти дрібних грошей.

«Приходить пенсіонер. Щось купує, а йому не додають 50 рублів, кажуть: “Візьми пакетик чаю замість решти”. Він обурюється, бо на ті гроші міг би ще буханку хліба купити. А продавці нічого не можуть зробити: “Або чай, або нічого”», — розповідає Євген. 

Щовечора чули, як летять ракети в Україну

Опалення не було, температура у квартирі не перевищувала 12 градусів. Євген із дружиною користувались обігрівачем: зачинялися в маленькій кімнаті й грілися. Потім вони поставили мобільну мінікотельню, яка працює від дизеля.

Щоночі чули, як з околиць Енергодара стріляють у той бік, де стояли ЗСУ. Обстріли були постійно, з перервою хіба що на кілька днів перед Різдвом і після Нового року.

«І ти лежиш уночі й розумієш, що це летять снаряди по твоїх знайомих, по твоєму місту». 

Євген розповідає, що відчував постійний стрес та апатію. Нічого не хотілося — тільки виїхати. Усі його знайомі в Енергодарі були впевнені, що весною буде Україна.

«Може, цим оптимізмом вони заспокоювали себе. Та я не розумів, як почуваюся. Раніше безліч разів їздив до друзів-військових на схід. А зараз ходжу біля цих російських солдатів».

Євген розповідає, що новин з АЕС він не чув. Працівники заходили на станцію тільки з кнопковими телефонами. Решту гаджетів, які могли щось записати, забороняли.

«росіяни такий цирк влаштували, вдавали, що Україна обстрілює атомну станцію. Самі її обстріляли, коли мали приїхати представники МАГАТЕ. Після тих атак щось поцілило й у наш двір. На вулиці стояли спалені машини», — пригадує Євген.

Тричі не могли виїхати 

Коли тесть почав одужувати, подружжя хотіло виїхати. Пункт пропуску у Василівці був відкритий. Але 16 грудня з'явився «указ» окупаційної влади про те, що заїжджати не можна.

До Василівки з Енергодара — 70 кілометрів. Євген із Дариною тричі збирали речі, садовили неходячого Сергія та їхали туди.

«Перший раз приїжджаємо, нам кажуть — нема виїзду. На постах чеченські солдати. Я показую їм той “указ”: написано, що немає в'їзду, а не виїзду. Вони не дивляться, у них своя команда», — розповідає Євген.

25 грудня подружжя припинило спроби. З'явилася інформація, що до 15 січня виїзд закритий. Залишився шлях через Крим, росію та Європу. Але вирішили дочекатися середини січня, бо розуміли, що тесть не витримає 5 тисяч кілометрів дороги. Так Євген із Дариною залишилися в Енергодарі на півтора місяця.

«Дружина постійно плакала, особливо коли нас не випускали раз, удруге. Я її заспокоював як міг. Але ми страшенно хотіли додому», — каже чоловік. 

Квартали Маріуполя, де немає жодного вцілілого будинку

Після 15 січня пункт у Василівці не відкрили. Євген із дружиною по групах у Telegram почали шукати, як виїхати. Дізналися, що є можливість заїхати в Україну з боку Сумщини — там є кордон з росією. Сергій тоді міг уже потроху ходити.

Шлях пролягав через Маріуполь. Проїжджали центр зруйнованого міста. Євген бував там до війни. Тоді це місто здалося йому ідеальним.

«Якби не труби “Азовсталі”, які диміли весь час, можна було подумати, що це курорт», — ділиться враженнями.

Але цього разу вони побачили інший Маріуполь. Проїжджали повз Драмтеатр, на який скинули бомбу, коли там переховувалися сотні людей.

«На початку міста стояли ті п'ять будинків, які росіяни показують у пропаганді, ніби вони відбудовують Маріуполь. А далі цілими кварталами немає нічого. Жодного вцілілого дому. 10 будинків розбитих, розвалених, спалених. Ми їхали містом хвилин 15. За цей час я побачив дві незруйновані споруди», — каже Євген.

Українців не хотіли поселяти в готелі

Після Маріуполя був пункт фільтрації. Родину легко пропустили. Євген думає, що через хворого лежачого тестя. Сказали, що їдуть у Ростов.

У росії не могли знайти, де переночувати. Коли росіяни бачили українські паспорти — відмовляли. Але знайшовся місцевий, який погодився допомогти.

«Запитав, звідки ми. Каже: “Це треш, що відбувається. Але ви зрозумійте й нас”. Я кажу: “А що мені розуміти?”» 

Далі дісталися до Бєлгорода. Знайшли квартиру на ніч, а вдосвіта виїхали до кордону з Україною. В селі за Бєлгородом зупинилися купити в місцевому магазині хліба. На лавці сиділи дві літні жінки, говорили українською.

«Я підходжу: “Добрий день, ви що, нацисти?”» — пожартував Євген.

«Ні, ми хохли! У мене картка “Київстару” є, але я її сховала», — відповіла жінка.

Дві машини і 20 пішоходів

«Потім нас чекала митниця “Колотилівка — Покровка” (село Покровка з українського боку — ред.). Тут “сіра зона”, про цей пункт мало хто знає. росіяни перевіряли нас години чотири, всі речі перевернули. Телефони змушували розблоковувати й віддавати, щось там шукали», — розповідає чоловік.

Тестю було важко. Донька час від часу годувала його й колола інсулін.

Нарешті — український кордон. З Євгеном та його рідними в’їхала ще одна машина, пішки зайшли 20 людей.

«Коли ми перетнули кордон, уже було темно. Вказівники замальовані, карти погано працюють, ми загубилися. Я дратувався, а потім усвідомив, що їду рідною Україною. І мене відпустило».

Авторка: Лілія Зарецька