«Бережу список маріупольців, про яких невідомо, живі вони чи ні». Як співзасновниця IT-стартапу координувала евакуацію

У співзасновниці стартапу BazaIT Оксани Горбунової жвава вдача: це відчувається в її жестах, мовленні та вмінні швидко перемикатися між бізнес- та соціальними проєктами. А втім, вона не квапить інших, хіба під час небезпеки.

До 24 лютого Оксана допомагала здебільшого дітям-сиротам. Після вторгнення їй довелося і координувати евакуацію людей, і возити гуманітарку, і створювати прихисток для переселенців, де б ті могли працювати та заробляти собі на життя.

Та хай у якому напрямі Оксана волонтерить, для неї найважливіше — задовольнити конкретні потреби тих, хто звертається по допомогу.

«Я не їду на деокуповану територію, якщо не знаю, кого маю відвідати та що привезти. Волонтерити, аби волонтерити — це не моє», — наголошує жінка.

Початок волонтерства

Із 2007 року Оксана на волонтерських засадах працює регіональною менеджеркою американської громадської організації Ukraine Orphan Outreach. Остання підтримує українські дитячі будинки та два власні адаптаційні центри для сиріт у Краматорську й Херсоні: перший суто для хлопців, другий — для дівчат.

«Здебільшого центри приймають дітей віком понад 16 років: або випускників дитячих будинків, або втікачів із цих установ, які деякий час жили на вулиці. Вони не адаптовані до життя в соціумі. Ми ж прагнемо довести їх до рівня, на якому вони зможуть подбати про себе самотужки. Вчимо доглядати за собою, готувати, розбиратися з документами, допомагаємо з навчанням та роботою», — розповідає Оксана.

Підлітки приходять до центрів або за наводкою директорів дитячих будинків, або за рекомендацією «своїх», які вже спробували цей досвід. На місцях за дівчатами й хлопцями стежать наставники.

Час перебування в кожного індивідуальний: швидкість прогресу залежить від характеру та психологічного стану. Деяким достатньо допомоги з документами й легкого поштовху, аби вони наважилися почати нове життя. А комусь потрібні роки, щоб упоратися із психологічними проблемами.

З тими, хто залишив центри, Оксана підтримує зв’язок та тішиться їхнім успіхам: «Деякі наші хлопці вивчилися на айтівців. Один із них допомагає в одному фонді військовим і сиротам».

«Допомагали вивозити людей, допоки це було можливо»

Знайомі Оксани знали про її досвід волонтерства, тому в перші дні повномасштабної війни саме її просили допомогти вивезти то дітей з «Охматдиту», то людей з інвалідністю, то стареньких. Паралельно друзі з-за кордону запитували, яку допомогу можуть надати українцям.

Перші запити доводилося обробляти за кермом: Оксана якраз везла двох дітей та двох котів із Києва до Варшави. Заодно підкинула трьох знайомих до Вінниці. У багажнику — наспіх зібрана мініваліза: це ж триватиме щонайбільше два тижні, хіба ні?

Проїжджати Оксана вирішила через молдовський кордон із надією, що там менші черги, аніж на польському. Власне, там зустріла свого колишнього керівника, який вивозив родину.

«Побачивши, скільки запитів мені надходить, він сказав: “Ксю, самотужки ти не вигребеш”. І запропонував мені сформувати волонтерську команду з десятьох його працівників», — пригадує вона.

Разом із новоспеченими помічниками вони нашвидкуруч створили базу даних водіїв по містах та областях, щоб оперативно зв’язувати їх з людьми, які прагнули евакуюватися.

«Евакуація з тимчасово окупованих територій, як-от із Бучі, була ситуативною. Наприклад, до мене телефонували знайомі й казали: “Планую виїжджати о 6-й ранку з такої-то вулиці, є два місця”. І ми по особистих контактах пробивали охочих. Проте ніхто не гарантував, що все вдасться», — розповідає жінка.

Часом евакуація ледь не зривалася, бо люди передумували їхати. Переконувати когось через слухавку така собі затія: не на всіх діяло «виїжджайте, можливо, шансу більше не випаде». У будь-якому разі заміну тим, хто відмовився, знаходили швидко.

«Трохи ці відмови злили, бо ти витратив час на переговори, залучив свої зв’язки, навіть скинув гроші на бензин. Волонтери, як і всі інші, не застраховані від розчарування та втоми», — каже Оксана.

Також її команда приймала запити на харчі й підгузки від жінок із дітьми, які перебували на тимчасово окупованих територіях чи у прифронтових містах. Та найдужче Оксані болять незакриті запити з Маріуполя.

«Ми допомагали вивозити людей з міста, допоки це було можливо. Евакуацію ускладнювала відсутність зв’язку: ми не могли дізнатися, де точно перебували люди, адже через постійні бомбардування росіян їм доводилося міняти сховища. Через це у волонтерських списках не було адрес — лише імена та прізвища. Так і шукали. У мене, як і в інших, напевно, досі є список людей, про яких невідомо, живі вони чи ні, — розповідає Оксана. — Маріуполь — це наша спільна біда, яка ще нас накриє».

«Коли збираюсь до Херсона, що діти, що дорослі просять привезти солодощі»

Вихованців Краматорського адаптаційного центру пощастило евакуювати ще на початку повномасштабної війни. Із Херсонським усе було складніше. Спершу дівчата відмовлялися їхати, а невдовзі окупанти унеможливили евакуацію.

Коли в червні росіяни відімкнули українських мобільних операторів, Оксана втратила зв’язок із дівчатами. Хіба раз на місяць, а то й рідше, вона отримувала із незнайомих номерів повідомлення «Все ок, ми живі».

За час окупації Оксана змогла двічі передати їм ліки завдяки військовим, які перебували на Херсонщині, та місцевим волонтерам. Дівчата жили на ті гроші, які переказувала їм Оксана від Ukraine Orphan Outreach. Та щоб дістатися до продуктового магазину, вони мали маневрувати між будинками — потрапити на очі росіянам, які заграбастали гуртожиток, розташований через будинок від них, не хотілося.

«За словами дівчат, окупанти на вулиці спиняли перехожих незалежно від їхньої статі та віку. Могли бити, роздягати чи знущатися. Що росіяни шукали та чого хотіли від цих людей, зрозуміти складно. Інший випускник дитбудинку, якого я знаю з його дитинства, розказував, як їх із приятелем росіяни кинули “на підвал” за розвішування українських прапорів у Чорнобаївці. Годували раз на тиждень і били. Хлопців відпустили, бо гадали, що вже не виживуть», — каже Оксана.

Послухати ці розповіді їй випало вже після деокупації Херсона, як і побачити наживо руїни того самого гуртожитку, у якому жили росіяни. Їх разом із будівлею знищили ЗСУ у вересні.

«Наші настільки точно вистрілили, що навіть шибки в сусідніх будинках не повилітали. Ювелірна робота!» — дивується Оксана.

Вже тричі вона навідувалася до звільненого Херсона, щоб передати ліки, теплі речі, павербанки та ліхтарики для дівчат і вихованців інших дитбудинків. До добрих справ Оксана залучає колег із київського коворкінгу. Напередодні Нового року вони зібрали понад 300 пар шкарпеток і смаколики для малечі.

«Щоразу, коли збираємося в поїздку, що діти, що дорослі просять привезти солодощі: стільки часу їх не бачили! Адже місцеві магазини поки здебільшого продають товари першої необхідності», — зазначає Оксана.

Попри постійні обстріли, підопічні адаптаційного центру залишаються в Херсоні. Звикли, що над їхньою багатоповерхівкою щось може пролетіти. А втім, досі бояться невідомості.

«Вчимо переселенців не тільки приймати, а й віддавати»

На початку березня Оксана перевозила гуманітарну допомогу та військове спорядження з Варшави до України. А на зворотному шляху, ближче до кордону, підхоплювала вагітних, мам з дітьми, людей літнього віку, аби ті не стояли в чергах.

Під час однієї з таких поїздок їй зателефонував бізнес-партнер Євген, який на час війни переїхав із родиною з Києва на Львівщину. Він попросив допомогти евакуювати два дитячих будинки за кордон. Завдання ускладнювалося тим, що серед вихованців були паліативні діти. Тому домовилися, щоб за ними на кордон відправили карети швидкої з Німеччини.

Постав ще один виклик: дітям-сиротам потрібне було зручніше місце, аніж спортзал, для перепочинку між тривалими поїздками. Та й дитячим будинкам сімейного типу (родинам, які взяли на виховання щонайменше 5 сиріт), що виїхали з Донеччини й Луганщини, складно знайти відповідне житло на заході України.

Для цих потреб навесні Євген та Оксана створили соціальний центр Go Friends Save UA у Стрию. Місцева влада погодилася надати їм опустілу лікарню, яка за радянських часів приймала залізничників.

«Ми спершу привели до ладу один поверх: закупили постіль, поставили бойлер, полагодили унітази тощо. Євген залучав волонтерів, а я взяла на себе фінансування. Дуже виручили Ukraine Orphan Outreach та інші організації, з якими я працювала до вторгнення», — розповідає Оксана.

Після закінчення ремонту другого поверху будівлю довелося звільнити: влада вирішила відновити лікарню і розмістити там поранених. Зрештою, понад 150 переселенців перевезли до двох орендованих санаторіїв у Моршині.

Щоб менше залежати від сторонньої допомоги, Оксана та Євген вирішили вивести соціальний центр на самозабезпечення й заодно створити робочі місця для його мешканців. Вихід знайшли у фермерстві: придбали на виплат земельну ділянку, засадили її картоплею та овочами, закупили худобу, запустили 300 кг риби до тамтешніх озер. На фермі працює близько десятка переселенців. Ще стільки само отримали роботу безпосередньо в центрі — як кухарі, водії, адміністратори та психологи.

Декому ферма настільки припала до душі, що їм закортіло відкрити власну, але вже після війни та вдома — на Донеччині.

Донедавна, як дозволяли фінанси, мешканці центру готували й роздавали обіди для сотні інших переселенців у Стрию.

«Вчимо їх не тільки приймати, а й віддавати», — наголошує Оксана.

За сім місяців Go Friends Save UA прийняв понад 700 людей. Більшість із них або перебралася з допомогою волонтерів за кордон, або повернулася додому попри небезпеку.

«Дві родини повернулися з дітьми до Краматорська, бо їхні сусіди, які дивилися за квартирою, виїхали з міста. Переживали, що розкрадуть майно», — каже Оксана.

Для тих, чиї домівки зруйновані, на території ферми будують гуртожиток площею 900 кв. метрів.

«Забезпечити людину дахом над головою та їжею не означає повернути її до життя. Але, можливо, це подає надію, дає змогу пройти трішечки далі чи сфокусуватися на тому, що вона має. Щоразу, залежно від випадку, ми шукаємо різні алгоритми допомоги. Одна жінка приїхала до нас із Сєвєродонецька з семирічним сином, у якого ДЦП. Її чоловіка вбили під час евакуації. Зараз хлопчика готують до операції, на яку ми знайшли фінансування», — розповідає Оксана.

Подібні історії мотивують її продовжувати працювати навіть у найскладніші моменти: «Кожен робить усе можливе, аби, по-перше, допомогти ближньому, а по-друге, наблизити кінець цієї клятої війни».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Українською Волонтерською Службою в межах програми Близькі. Українська Волонтерська Служба — це громадська організація, що розвиває культуру волонтерства по всій Україні. УВС підтримує волонтерів, зокрема в окупації, та допомагає організаціям будувати сталу й ефективну взаємодію з небайдужими громадянами. 

Над матеріалом працювали: журналістка Вікторія Теравська, редакторка Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативна продюсерка Анна Соха.