Люди старанно намагаються бути схожими на моделей з реклами чи відповідати міфічним стандартам краси. Багато українців досі живуть з гендерними стереотипами зовнішності та дозволяють собі цькувати тих, хто ці стереотипи ламає. 

Але серед нас є і ті, хто готовий голосно і відверто заявити, що не існує меж людської краси. Бути повною — не соромно, відмовитись від ознак маскулинності — право вибору кожного чоловіка, а протез замість ноги — не вирок. Громадське провело декілька днів на київських пляжах з героєм та героїнями, які повстали проти стигми «ідеального тіла».

Вікторія

У розпал пляжного сезону в столиці з рекламних білбордів на перехожих дивляться стереотипізовані жіночі образи і наче з докором запитують — а ти схудла до літа? Вікторія Коробкіна не схудла, більше того — нещодавно написала пост у фейсбуці про прийняття свого тіла та відсутність меж людської краси.

«Справа в тому, що люди в своїх безпардонних товстих тілах живуть, дружать, радіють, подорожують, закохуються, гарно вдягаються, займаються сексом, носять труси з ламою і не присвячують весь свій час і думки схудненню» — так підписала Віка свою фотографію у білизні.

Вікторія розповідає, що писала це послання більше для самої себе, ніж для привертання уваги, щоб ще раз нагадати собі, що вона не «займає більше місця у просторі», ніж худі люди. Віка багато років комплексувала через те, що у суспільстві прийнято називати «зайвою вагою», підбирала зачіски, не посміхалась широко — так, їй здавалось, вона виглядає менш «товстою».

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Зараз дівчина на шляху до повного прийняття себе, займається з психотерапевткою, яка допомагає остаточно позбутися комплексів і залежності від шаблонів, та бореться з розладами харчової поведінки. Їй досі складно говорити про багато речей, але вона досить відверто розповідає про терапію та почувається комфортно у своєму тілі.

Через захворювання ендокринної системи з семи років Віка почала слідкувати за харчуванням, контролювала те, які продукти вживає, вчилась відмовлятись від того, що іншим дітям було можна. У підлітковому віці почала набирати вагу.

«Коли дитина маленька, вона не звертає уваги на те, худа вона чи товста. Проблеми з’являються, коли ця дитина потрапляє у соціум».

Деякі люди можуть не помічати, як постійний контроль за харчуванням і вагою викликає психічні та емоційні розлади, а первинна необхідність поїсти або ж приємний момент вечері з близькими людьми перетворюється на контроль і «полювання» на калорії.

«У супермаркеті я, перш за все, перечитувала етикетки про склад продукту, шкідливість, калорійність. Я почала помічати, що забагато простору у моїй голові зайняло саме це. Кожного разу, коли я заходила в кімнату, де, крім мене, було ще кілька людей, я, в першу чергу, оцінювала — я найтовстіша чи ні».

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

З появою соцмереж і всіляких фільтрів покращення зображень кардинально змінити свою зовнішність можна у два кліки. На думку Вікторії, суспільству звідусіль нав’язують образ якоїсь міфічної «краси». В кіно, в рекламі, всюди — «відретушовані», з «ідеальними» пропорціями, жінки.

«Я стояла у черзі біля стійки з десертами, коли підійшла молода мама з дівчинкою років дев’яти. На питання матері про солодке дівчинка заявила, що це надто для неї калорійно. Я тоді вирішила, що треба виходити з цієї бульби «ідеальності», почала підписуватись і стежити за блогерками, які дискутували про вагу, та плюс-сайз моделями в інстаграмі. Але це теж виявилось викликом, тому що і серед плюс-сайз теж свої стереотипи існують — про вузьку талію, наприклад. Я точно знаю, що людині з вагою отримати вузьку талію ще складніше, ніж скинути кілька кілограмів».

Віка — феміністка, і вважає, що саме через фемінізм прийшла до усвідомлення безглуздості культури схуднення.

«Одного дня я просто відчула, як нереально втомилася від цієї багаторічної боротьби з вагою. Я зрозуміла, що мені треба продовжувати стежити за своїм тілом, за своєю вагою, але не тому, що комусь неприємно на мене дивитися, а просто для того, щоб бути здоровою. Мені не подобається вислів «повна, але гарна», таке протиставлення не є компліментом».

У жовтні 2018 року британський Cosmopolitan надрукував на обкладинці американську фотомодель категорії «плюс-сайз», блогерку Тесс Голлідей, яку соцмережі зустріли шквалом цькування і критики. Віка каже, що найнеприємніше читати подібні коментарі від жінок, які позиціонують себе як феміністки.

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Дівчина розповідає, що вже багато років не відвідує пляжів в Україні через те, що тут можна потрапити в об’єктив чийогось мобільного і опинитись у соцмережі в ролі об’єкта для висміювання. На жаль, зізнається вона, з роками нічого не змінюється у сприйнятті суспільством людей з вагою.

«Мені дуже допомагає знання, що у світі є повні жінки, які не піддаються стереотипам, вони круті і впевнені в собі. Це дуже надихає, хочеться бути однією з них».

Олег

Для багатьох людей літній пляжний відпочинок — це вода, пісок і необхідність засмагнути, сховати всі, як їм здається, недоліки шкіри після довгої зими. Ми у компанії з Олегом Шуригіним, він не любить загоряти на сонці, його спосіб розслабитись — відпочинок у затінку під парасолькою.

Олег — стиліст і чоловік, якого важко не помітити у натовпі, він завжди яскравий і неординарний. У досить консервативному українському суспільстві він кожного дня опиняється під вогнем критики, цькування та зауважень, на які, зізнається, навчився вже майже не звертати уваги.

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

«Жінок, зазвичай, об’єктивуть як сексуальний об’єкт, з чоловіками трохи інакше. Вони мають бути фізично міцними, мають бути «воїнами», я не такий», — каже хлопець.

З раннього дитинства у хлопчиків навмисне блокують емоції, закладають базу поняття про «захисника» та «добувача».

«Хлопці не плачуть, це справа істеричних баб, а не твоя. Якщо вирішуєш питання словами, а не руками — ти баба», — такі дитячі спогади в Олега.

Він не хоче бути частиною цієї системи і завжди відкрито про це каже.

«Жінку цькують за вагу, за високий зріст, за неголеність, чоловіків навпаки — за худорлявість, чи немужню щелепу, чи не надто густе волосся на тілі. Ти чоловік, ти маєш бути накачаним і рельєфним, все інше не так важливо. Так працюють стереотипи».

На думку Олега, за 70 років у «совку» ми пропустили період, коли весь цивілізований світ пройшов період нормального психологічного розвитку суспільства. У Союзі ж, навпаки, все стандартизували та об’єктивували у бінарній системі — «чоловік-жінка», «добре-погано».

«Білий накачаний гетеросексуальний чоловік-християнин — це норма, інші — вигнанці системи. Всіх, хто не потрапляє в цей образ чоловіка-воїна, система «пхає» у фемінний табір, об’єктивує, обзиває токсичними словами».

Ті чоловіки, які стають жертвами пропаганди образу воїна, піддаються страху, що їх перестануть сприймати серйозно і боятися. Часто такі люди вдаються до фізичного та психологічного насилля, випадів у бік жінок та інших чоловіків, які опинились поза межами стереотипного образу.

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Олег ідентифікує себе як небінарну людину і каже, що не хоче вдаватись у крайнощі — ні в маскулінність, ні у фемінність. За біологічною статтю він — чоловік, і не збирається її змінювати, не сприймає до своєї особи фемінітивів.

«Інколи хороші знайомі мені пишуть коментарі до фото у соцмережах про те, що мені було б добре з короткою стрижкою, чи без прикрас, чи у спортивному одязі. Таке інколи зачіпає, і хочеться відповісти людині, що їй слід знайти собі заняття, окрім як оцінювати мене в інстаграмі».

Юлія

Юлія Лісова потрапила в аварію 9 років тому, травмувала всі кінцівки та частину внутрішніх органів. Вижила завдяки численним операціям та працівнику автозаправки, який зумів швидко надати першу допомогу та накласти джгут на ногу. Права нога дівчини досі повністю не відновилась, ліву довелось ампутувати, всі ці роки вона живе з протезом.

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

«Найважче було не прийняти факт, що ноги більше немає, а пройти два роки адаптації до протеза, — розповідає Юля. — Те, що в мене тепер немає однієї ноги, я якось швидко усвідомила ще у лікарні, а потім почався етап звикання до протеза і подолання больових відчуттів. Про нього не можна ніколи забувати, це постійний контроль. Якщо ти раптом робиш неправильний крок, не з п’ятки на носок — ти падаєш».

У сім років Юля потрапила у професійний спорт, вона колишня легкоатлетка, бігала на короткі дистанції. Каже, що зараз інколи сумує за відчуттям, коли якусь відстань можна швидко подолати біжучи.

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Юліне тіло в татуюваннях, перше тату вона набила ще у старших класах школи — двокольорову невелику зірку.

«Били струною, пастою з гелевої ручки, як в армії».

Коли почала сама заробляти гроші, продовжила робити татуювання, а ту першу зірку перекрила іншим тату, бо вона вже дуже відрізнялась якістю і не вписувалась у загальний малюнок.

Юля згадує, що бути татуйованою дівчиною у старшій школі на той час було не зовсім звично, а особливо з пірсингом. Чула інколи цькування у свій бік, але ніколи не звертала уваги на те, що кажуть про неї. Вона сама набила перше тату своїй мамі, а татові подарувала сертифікат на татуювання у салоні.

«Для мене не було ніколи ніяких стандартів, з дитинства мені подобались речі, які не подобались іншим. Інколи я навіть задавала тренди, коли заоохочувалась до чогось, що потім ставало модним чи популярним».

Аварію і те, що вона втратила ногу, Юля сприймає філософськи. Каже, що будь-який досвід у житті безцінний. Прийняти себе у новому вигляді і полюбити себе нову вона змогла, не дивлячись на всі складнощі. 

Юля вважає, коли людина дивиться на щось незвичне і, можливо, не зовсім приємне для неї, вона автоматично на рівні підсвідомості записує це в розряд «погано». Тільки тому, що хтось не вписався у вигадані кимось стандарти.

«Про які взагалі стандарти мова, коли кожна людина сама по собі унікальна, ми народжуємось унікальними, і життя не варто витрачати на те, щоб стати кимось іншим. Відсутність ноги не змінила мене як людину». 

До аварії пляжним відпочинком для Юлі був волейбол чи біг, зараз вона менше буває літом біля води, але веде активний спосіб життя і не думає про те, що скажуть люди — такі думки її втомлюють та виснажують емоційно.

«Взагалі мене рідко питають про ногу, і я не так часто ловлю на собі погляди чи відчуваю якусь нетолерантність. Навпаки — завжди чую про те, який в мене крутий дизайнерський протез».

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Юля займається художньою керамікою, бере участь у проєкті «Краса Розкриває Серця», де популяризує повноцінне життя людей з будь-якими фізичними особливостями, це її своєрідний маніфест проти стереотипів. Вона хотіла би, щоб у майбутньому в суспільстві не було поділу людей за фізичною ознакою.

Більшість стандартів та кліше приходить до нас із моди, вважає Юля. Модна індустрія вигадує псевдоікони, на які, начебто, інші люди мають рівнятися.

«Поняття краси для мене відносне. Краса — це, в першу чергу, харизма і внутрішня краса людини. Те, як людина говорить, як себе поводить, як спілкується з навколишнім світом, і те, наскільки вона у гармонії з самою собою — оце для мене істинна краса. Є люди, які мене надихають, але нікого не обираю за ікону стилю чи зовнішності, я за індивідуальність і прийняття себе на сто відсотків».

Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Поділитись: