В сучасній педагогіці багато говориться про те, що навчання працює тоді, коли є залучення в процес. Бажання участі і сама участь того, хто навчається, є ключовою. Відповідно, дитина перестає бути об’єктом навчання і стає його суб’єктом, тобто тим, хто може формувати цілі, впливати на процес, оцінювати себе. На мою думку, саме питання суб’єктності чи об’єктності і стало ключовим «тригером» дискусії щодо проєкту за підтримки МОН та Офісу президента під назвою «Всеукраїнська школа онлайн».

Дискусія, яка виникла серед батьків, освітян і всіх, хто хоч трохи цікавиться освітою, дуже неоднозначна. Вона має тенденцію скочуватись до форми — приміром, «вчителька зробила помилку» — проте, насправді, виникає з незадоволеної потреби всіх учасників освітньої системи, а саме потреба бути суб’єктом, а не гвинтиком системи. 

Дистанційне навчання і криза, яка спіткала освіту, зачепила за «нерв» усі сторони. Вчителів, на яких поклали тягар організувати щось і якось, не маючи жодної підготовки, розуміння і технічних навичок та засобів. Батьків, які враз мали стати «злим поліцейським» для своїх дітей і змушувати чи то мотивувати їх до сотень непотрібних нікому завдань. І самих дітей, які взагалі не розуміють змісту всього цього процесу, якщо вони не залучені в нього і не знають, як це застосувати в своєму майбутньому. Умовно кажучи, процес «фарширування знаннями» зазнав повного колапсу. Але давайте подивимось на першопричини.

В роботу з освітніми процесами я потрапила 4 роки тому, коли моя дитина пішла в перший клас і я жахнулась шкільній реальності. Тоді ж я доєдналась до подібних мам з ініціативи «Батьківський контроль», яка переросла в громадську організацію «Смарт освіта» і займається підтримкою реформи «Нова Українська Школа», ведучи сайт НУШ, проводячи різні програми інституційного розвитку освітян. 

З початку 2019 року я координую міжнародну соціально-освітню програму DARE (Dream. Achieve. Realize. Express), яка реалізується в Україні, Молдові та Румунії, зокрема і для підтримки дітей із вразливих категорій. Одним з методів програми є «Самоорганізований освітній простір», який ще 6 років тому революційно представив професор Сугата Мітра на TED-виступі під назвою «Збудуймо школу в хмарі». Він наводив неймовірні приклади, як діти можуть самонавчатись, навчати одне одного і засвоювати різні навички, чим підважував онтологічну суть сучасної системи освіти. 

Цікавим є його та багатьох інших філософів, освітніх аналітиків і взагалі тверезо мислячих людей аналіз так званої «сучасності» сучасної школи. Парадокс полягає в тому, що «сучасна школа», будучи сконструйованою на запит і потреби промислової революції, дотепер як система не здатна була вирости і перепрофілюватись під потреби і цінності інформаційного суспільства ХХІ століття.

Відповідно, карантин, як неймовірно сильний шоковий удар, оголив парадоксальність багатьох процесів і зробив зміни незворотніми, що є хорошою новиною для всіх, хто розуміє, що таких викликів попереду ще багато, і готовий до змін, але поганою новиною для тих, хто змінюватись не буде. Карантин унаочнив, що світ розвивається в подвійній реальності. З одного боку — віртуальні можливості, штучний інтелект, нанотехнології і всі інші інновації, яких я, як «класичний гуманітарій», навіть і не знаю. І друга реальність — приміром, наша система освіти — діти в школі за партами читають підручники, працюють по дзвінку, переказують параграфи, ну, я думаю, далі ви зрозуміли. Різниця між першою та другою реальністю десь у півтора століття. Це певна системна помилка, і ця криза була очевидною ще до карантину і не лише в Україні.

Для таких країн, як Україна, толерування кризи в освіті і затримка якісного і радикального реформування системи освіти, включно з переглядом функцій різних, нібито важливих, наукових інститутів цієї системи може стати потенційно дуже згубною. Це вже показала PISA, і це стане реальністю наступних кількох років, оскільки мало хто з молоді хоче вчителювати, бюджетних коштів буде критично не вистачити, різниця в рівні дітей у селах та містах, державних та приватних шкіл буде ставати ще більшою, і рано чи пізно багато хто опиниться перед викликом, що система не є дієздатною взагалі.

Тепер повернімось до запитання, що ж змушує наше суспільство настільки сильно реагувати на такі проєкти, як, скажімо, «Школа онлайн». На мій погляд, цей проєкт показав кілька системних помилок в освітньому процесі:

1) Це домінація форми над змістом, що набирає особливої абсурдності в ситуації кризи і викликає обурення у великої кількості учасників освітнього процесу, які розуміють, що так далі не може тривати. Приміром, коли вчитель/ка з телеуроку каже: «Діти, візьміть зошит, відступіть n клітинок і запишіть “Класна робота”», в цей момент вона чи він просто вбивають освіту, яка не має відношення до цих клітинок.

2) Це неврахування теорії «множинного інтелекту» Говарда Гарднера, який стверджує, що люди навчаються і сприймають речі в різний спосіб — він описав 9 типів. Ви й самі помічали, що хтось краще розуміє математичні пояснення, хтось вивчає мови чи малює. В сучасній системі освіти панує неписана ієрархічність дисциплін: точні дисципліни, наступний рівень — лінгвістичний напрямок, і десь наприкінці — різні творчі предмети. На думку Кена Робінсона, відомого освітнього експерта, такий підхід автоматично робить людей з менш умовно «крутими» для освітньої системи типами інтелекту менш успішними в шкільній системі. Звісно, це зовсім не означає, що вони не реалізують себе в дорослому житті, просто для них школа назавжди залишає травму, страх і викид кортизолу при спогадах про цей процес. Відповідно, будучи травмованими криками, виправленнями, приниженнями з боку вчителів, вони гостро реагують на такі ж прояви по відношенню до своїх дітей і починають деколи навіть активне цькування вчителів типу «Вона ж зробила помилку», щоб хоч якось компенсувати свою шкільну травму.

3) Це невміння будувати на фундаментальному рівні культуру діалогу. Часто вчителі скаржаться, що дітям нудно, вони не виконують завдання, списують, поводяться не дуже достойно і не поважають учителів. Водночас, заходячи в різні школи в межах проєкту створення «Меморандуму педагогіки партнерства» як незалежний фасилітатор, я мала нагоду поспілкуватись окремо з усіма сторонами шкільного трикутника — батьками, учнями та вчителями. Розмовляючи з підлітками у більшості шкіл, я була вражена глибиною їхнього осмислення. Все, що їм потрібно — це толерантне й гідне ставлення до них, потреба бути, знову ж таки, суб’єктом шкільного життя. Там, де завдяки підтримці педагогів та адміністрації вдається будувати такі принципи, формуються шкільні спільноти і культура довіри. Там, де ні — діти ведуть себе зумисно зухвало та інфантильно. Діалог — це вміння проявити емпатію, почути і зрозуміти співрозмовника. Навіть 2 хвилини на початку онлайн-уроку, щоб подякувати дітям за те, що вони з вами і що вони, попри все, щось хочуть і роблять, дадуть їм відчуття підтримки й віри в них самих.

4) Остання системна проблема — це фарширування дітей знаннями, що не дорівнює вмінню з ними щось робити. Тут дуже важливо переосмислити роль учителя з монологового формату «я все знаю» до формату залучення учнів до дослідження, роботи з відкритими запитаннями тощо. Попри впровадження деякими вчителями-інноваторами, таке переосмислення не відображене ще в змінах у середній школі, і, відповідно, учні й учителі постійно завантажені непотрібними фактами, поняттями і складністю програми загалом, яка не веде до якісного результату. Онлайн-уроки ще раз унаочнили це батькам, чим викликали в них щире обурення і нерозуміння ролі школи в процесі формування особистості їхньої дитини у ХХІ столітті.

Ці системні помилки неможливо вирішити за один день, чи одним проєктом, чи однією реформою. Вони можуть дати нагоду всім осмислити і задуматись про невідворотність змін, які відбудуться незалежно від того, як ми до них ставимось і як змінимось ми. Просто якісь країни зможуть робити свої «школи в хмарах» і будуть вести світ у проривах інновацій і наукових відкриттів, а якісь будуть далі гратись у відступи клітинок і «фаршировані перці».

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: