«Більшість жінок і чоловіків вважали, що жінка не може керувати поліцією»

Ользі Світличній 29. Вже п'ять років вона будує кар'єру в секторі безпеки. Ольга народилася в Маріуполі. Навчалася в Запоріжжі. 2014-го повернулася до рідного міста після навчання. У 24 роки стала уповноваженою Голови Національної поліції з дотримання прав людини. З часом почала керувати відділенням міжнародного співробітництва у Донецькому державному університеті внутрішніх справ. 

Про прагнення жінки створити світ без стереотипів, евакуацію з Маріуполя та боротьбу з гендерно зумовленим насильством читайте у матеріалі hromadske.

«Я не знаю в Маріуполі місця, куди б не влучив снаряд»

«Кожному маріупольцю дуже складно знайти своє місце на землі», — каже Ольга. Нині її місце — у Кропивницькому. Сюди разом із мамою та собакою М’ятою вона переїхала з Маріуполя. До міста частково перебрався й університет, в якому Ольга працює.

У її маріупольську квартиру снаряд влучив 10 березня. Тоді обвалився балкон. А вже за кілька днів Ольга з мамою та собакою сіли в машину і виїхали з міста. До Маріуполя Ольга нині часто повертається, але лише у своїй уяві. Обов’язково заходить до першого в Україні поліцейського хабу — це проєкт, який вона особисто втілювала.

«Я мріяла про це, напевне, щойно потрапила до поліції. Хотіла створити великий креативний простір, де поліцейські почувалися б членами громади. Я більш ніж переконана, що він не вцілів. Я не знаю в Маріуполі місця, куди б не влучив снаряд».

«До того, що я кажу, не ставилися серйозно, поки не змінилося керівництво» 

Ми зустрічаємося з Ольгою на роботі — у стінах Донецького державного університету внутрішніх справ, що нині базується в Кропивницькому. Стриманий образ, довге рівне волосся; ця жінка вражає силою і гостротою погляду.

Вона з дитинства мріяла змінювати світ. У 2014 році, коли почалася реформа сектора безпеки, Ольга захотіла працювати саме там і тільки в рідному місті. 2017-го з посту на Facebook Світлична дізналася про створення Управління забезпечення прав людини, без вагань подала резюме, успішно пройшла анкетування та співбесіду на посаду. Ольга пригадує, що переживала й через юний вік (на той момент їй було лише 24), і через відсутність досвіду. Але тоді обрали саме її.

«На початку було складно, колеги не ставилися серйозно до того, що я кажу. По-перше, я жінка, а по-друге, ще й молода. Це змінилося разом зі зміною керівництва. Нова команда дуже мене підтримала, зокрема, коли я створювала експертну раду інноваційних ідей у поліції»

Водночас в Управлінні Ольга постійно стикалася зі стереотипами.

«Я проводила тренінги в усіх чинних на той час 23 підрозділах поліції регіону. Насамкінець у нас була гра, де я ставила запитання, а група розділялася на тих, хто відповідає ствердно, і тих, хто заперечує. І ось я питаю: “Хто згоден, що жінка може керувати територіальним підрозділом поліції?” І абсолютна більшість і жінок, і чоловіків, які були присутні на тренінгу, з усіх підрозділів, вважали, що не може». 

На запитання «Чому?» хтось із чоловіків казав, що він не готовий підпорядковуватися жінці. Інші заявляли, що жінка заслабка та морально нестійка для цієї відповідальної посади, особливо на території, де триває війна.

«Жінки часто говорили, що не готові, бо графік дуже напружений, керівники абсолютно не зважають на особистий час», — згадує Ольга.

Нині, через кілька років після тих тренінгів, Ольга бачить зміни — жінці працювати в секторі безпеки стає легше.

«З їжі лише одна шоколадка в мене завалялася в рюкзаку»

На ранок 24 лютого курсанти та викладачі Академії поліції Донецького Державного університету внутрішніх справ зібралися в холі. Ректор оголосив, що всі охочі можуть евакуюватися до Кривого Рогу, де розташована філія університету. Почали складати списки: хто їде автобусами, хто підсяде до колег, які виїжджатимуть власними авто.

Ольга вирішила перечекати, але про всяк випадок заправила повний бак бензину. Здавалося, що все скоро закінчиться або у будь-якому разі буде можливість виїхати.

Уже 2 березня в Маріуполі не було ні світла, ні опалення, ні можливості безпечно покинути місто. За декілька днів Маріуполь перетворився на пастку.

«Ми збирали сніг на вулиці, щоб мати питну воду, набирали з невідомих джерелець, зливали з теплостанцій», — розповідає Ольга.

Останній похід до магазину закінчився купівлею цукерок, квасолі та горіхів — більше нічого не було. Цей невеликий запас продуктів Ольга залишила на балконі. Наступного ранку туди прилетів снаряд. Так само знищило і сусідній магазин, в якому Ольга робила закупи.

«Добре, що воду ми зберігали в кімнаті, а корм для собаки — у коридорі, то моя М’ята була сита. З їжі лише одна шоколадка завалялася в рюкзаку».

Зв’язок тоді вже зник. Було незрозуміло, якою частиною міста ще можна проїхати, а яка вже окупована. Оля спочатку поїхала до центру. Біля Маріупольського державного університету стояв автоматник, який здалеку наставив зброю на автівку. У дворах точилися жорстокі бої.

«Куди тікати — незрозуміло. Рухаєшся якимись дорогами просто за покликом і кудись приїжджаєш», — згадує Ольга.

Їм з мамою вдалося дістатися до друзів та залишитися в них. До будинку прийшли інші знайомі, які дивом зарядили телефон та знайшли зв'язок: так вони дізналися, що збирається колона на виїзд.

«Тоді вже не було жодних сумнівів, що треба тікати. Бо, якщо ми не помремо від снарядів, то від голоду або від нестачі води, або від якоїсь хвороби. Тому ми стрибнули до машини та поїхали навмання». 

Перші кілька днів неможливо було повірити, що вирвалися з пекла.

«Спочатку відчуваєш себе супергеройкою, бо дві доби мчала замінованими полями під ракетними обстрілами, вижила та змогла врятувати свою найближчу людину та свою найдорогоціннішу тварину. Після ейфорії провалюєшся на безодню депресії, бо не змогла врятувати інших. Відчуття безпорадності вбиває. А потім потрошки шукаєш сенс і розумієш, що треба знаходити місце, де будеш корисною». 

Свій сенс Ольга Світлична знайшла в роботі в Донецькому державному університеті внутрішніх справ, який вона називає великою родиною. Після релокації до Кропивницького (весь університет не зміг фізично розміститися у Кривому Розі, тому знайшли нову базу) і викладачам, і курсантам було важко адаптуватися. А втім, зараз все помалу налагоджується.

«Мій особистий виклик — зробити все, аби міжнародні партнери знали про історію, долю нашого університету, щоб бачили героїзм наших освітян, науковців, наших дітей», — Ольга також залучає до співпраці європейських партнерів, аби майбутні поліцейські навчалися працювати за міжнародними стандартами.

 «Ми просували у громаді ідею нульової толерантності до насильства»

Ще в Маріуполі Ольга розробила Стратегію інтеграції гендерних перспектив у діяльність Донецького державного університету внутрішніх справ. Провела дослідження «Думка жінок про домашнє насильство в місті Маріуполі» та створила Центр гендерної освіти та інновацій на базі навчального закладу.

До досліджень залучала курсантів університету внутрішніх справ. Вони співпрацювали з місцевими органами влади та брали участь в інформаційних кампаніях: створювали ролики, в яких закликали жінок звертатися по допомогу в разі домашнього насильства, а перехожих та сусідів — не ігнорувати такі випадки.

Крім цього, разом із науковим колективом університету Ольга підготувала науково-практичні рекомендації для працівників поліції, що допомагає документувати справи про насильство в сім'ї. А також організувала Всеукраїнський форум жіночого лідерства «Будь жінкою. Будь лідеркою. Будь собою».

«Ми просували у громаді ідею нульової толерантності до насильства», — розповідає Світлична.

Ольга каже — війна додала викликів. Українські правоохоронці не мають доступу до тимчасово окупованих територій. Зупинити злочини там наразі неможливо. Водночас і з умовно безпечних областей насильство нікуди не поділося, навіть навпаки. Але покладатися на статистику не доводиться. Часто жінки, з яких знущаються, просто не звертаються до поліції.

«Жінка може не мати куди піти, може боятися, що вона не забезпечить економічно себе та дітей, — пояснює Ольга — Сьогодні треба вивчати ці фактори в кожній громаді. Інколи треба будувати прихистки або займатися соціальним підприємництвом і створювати робочі місця для жінок. А може, треба просто з судами розібратися у своєму регіоні». 

Нині Ольга звикає до нового міста і поки не почувається у Кропивницькому як удома. Проте вже знайшла спортзал, до якого намагається ходити тричі на тиждень, бо заняттям спортом — одне з її джерел енергії.

Гуляючи з собакою, Ольга вивчає Кропивницький. Із М’ятою навіть її голос стає м’якшим, вона розслабляється — і постава вже не така напружена, як на роботі. Розповідає, що дуже переживала за улюбленицю після евакуації, бо для собаки то був ще той стрес.

Навколо неї змінилося геть усе. Але Ольга Світлична, так само як і 5 років тому, прагне змінити світ на краще. І вірить, що їй це вдасться.

«Як і тоді, я прагну зробити особистий внесок, щоби жити у світі, вільному від гендерних стереотипів та насильства. Я вірна своїй мрії, але кроки досягнення змінилися. Раніше я більше працювала у спільноті, всередині України. Після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що ми не просто боремося лише за себе — сьогодні Україна бореться за весь світ. Я присвячую себе міжнародній діяльності, вивчаючи міжнародний досвід, який допоможе нам відновлювати країну».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.

Над матеріалом працювали: журналістка Оксана Павленко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.