«Битовуха з’їдає панкушність»: «Хейтспіч» про панк-рок, критику та власну місію

Фіма про «Хейтспіч»

У Діми є якась ідея, він мені може накидати референсів, і я повинен це зробити. Ми не ліземо у справи один до одного, ми повністю один одному довіряємо.

Дуже давно один хлопець дав мені пораду, до якої я тоді не прислухався, але вона була правильна: в гурті не має бути демократії, повинен бути тільки один лідер, і останнє слово має бути за ним.

Я просто допомагаю Дімі реалізовувати його ідеї і паралельно займаюсь іншими проєктами.

Діма про панк-рок

Мені здається, що класичний панк-рок — це абсолютно мертва історія вже дуже давно. Будь-які явища — це наслідок обставин, які їх спричинили.

Якщо панк роблять люди, які ходять на роботу, у яких сім’я, якісь свої справи, і десь у вільний час раз на пів року вони збираються і грають доволі панкову музику — це все одно стерильна х*йня, яка не має заряду емоцій.

Зараз я не бачу варіантів, щоб людина просто грала панкуху в гаражі й водночас їй не треба було думати про сто тисяч інших справ. Битовуха з’їдає панкушність.

Якісь класичні прийоми можуть переплітатися з сучасною музикою, повертається гітарна музика — ці всі біточки якоюсь мірою досі існують. Це все працює в синергії, це вже щось нове.

Гіперпоп — це певною мірою і є новий панк. Ми звикли вважати, що панк-рок — це гітара, бас, ударні, а насправді це трошки змінилося, і ми ще цього не зрозуміли.

Фіма про те, чому немає українського панк-року

Я бачив дуже багато гуртів, які могли стати популярними, але вони не доводять до кінця свої справи. Якщо в гурту немає пісень на платформах — його не існує для звичайного слухача.

Панк-гурти просто не можуть скинутися грошима на запис, не можуть зібрати кошти на кліпи.

Коли ви починаєте функціонувати вже як музичний гурт, то повинні робити дуже багато справ, які не хочеться робити: просувати музику, давати інтерв’ю, робити тур тощо. І мені здається, що на цьому етапі зливаються 90% людей.

Можна походити на фестивалі, шукати молоді гурти. І ти дивишся на цей гурт, а він звучить не гірше, ніж чуваки, які збирають стадіони.

Ті, кого ми бачимо на вершині, — це люди, які просто довго трималися, не здавалися, працювали й дожили до цього етапу.

Ми дійшли до успіху вже доволі дорослими. Ми вже розуміємо, чого не треба робити, кому можна довіряти, кому не можна, і саме тому ми можемо існувати незалежно.

Діма про внутрішню цензуру

Проблема в конструктивності: ми не спрямовуємо негативні емоції у правильне річище. Люди починають одне одного їсти, у нас стало значно більше внутряків, срачів, і стане ще більше, тому що є дуже багато глобальних проблем, для яких немає простих рішень. І пес його знає, що з цим робити.

Люди роблять позитивну, хорошу музику, щоб можна було відволіктися. Ми пропонуємо опозиційну сторону — щоб ти проверещався, проштовхався, проматюкався і все відпустив. Люди ходять на бокс не для того, щоб морди одне одному побити, а щоб підняти рівень тестостерону, скинути з себе негативний шлейф емоцій.

У нас є дуже багато пунктів, про які ми свідомо мовчимо, знаючи, що зараз ми це не розв’яжемо, але потихеньку це вже треба проговорювати. Коли хтось говорить якусь непопулярну думку, то народ на нього зривається, як на щось вороже.

Я не кажу, що в нас є обмеження в тому, що ми несемо в цей світ. Просто зараз треба трошки більше стежити за тим, що ти говориш, бо може сильніше прилетіти — усі дуже напружені, у кожного всередині натягнута струна. Іноді доводиться вмикати внутрішню цензуру.

Діма про цензуру в соцмережах

Людство все своє буття займається тим, що створює собі приємну ілюзію, теплу ванну для існування, що ми всі дуже добрі. Мені в цьому плані подобається Гоббс із його антигуманною риторикою і філософією про те, що насправді люди не гуманісти.

Є ілюзія — красиві будиночки з білим парканом, а є реальний світ — бруд, кров, смерть.

Людині складніше заткнути рота на вулиці, ніж зробити це в інтернеті. У соцмережі ти щось не так сказав — ти заблокований. Створиш ще один акаунт, будеш казати те саме — тебе ще раз за секунду заблокують.

Це створює абсолютно викривлене і неправильне уявлення про світ. Зрозуміло, для чого це робиться — там замішані комерційні й політичні інтереси.

Ми намагаємося знаходити компроміси, щоб і не змовчати, і не сказати щось зовсім інше. Але іноді не стримуєшся.

Інсту нам зносили тричі, так само тікток, у твітері заблокували без відновлення.

Відчуваєш себе жахливо, коли треба запікати кожне неправильне слово. Намагаєшся це сприймати з гумором, але все одно відчуваєш себе куколдом, який намагається щось сказати, але не знає як. Іноді хочеться просто сказати: «Ідіть нах*й, блокуйте мене, ріжте, стріляйте».

Фіма про хейтерів

До моменту, коли ми вийшли в мейнстрим, у нас майже не було хейтерів, тому що наша музика траплялася тільки тим людям, які шукали її. Лише тоді, коли ми зробили популярні інтерв’ю, коли наша музика почала траплятися людям, які не в темі, почався хейт. І я розумів, що якщо ти стаєш популярним, то в тебе в будь-якому разі з’являються хейтери.

Плювати, коли тобі пишуть якусь фігню, але коли пишуть щось конкретне — щодо звуку, наприклад, критика буває — і прямо по факту, я такий: «Блін, ну ти тут правий, так воно є насправді». Таке зачіпає.

Діма про Одесу

Одеса дуже змінилася в перші дні повномасштабного вторгнення. Я неочікувано був радий бачити, як всі сконсолідувалися, повідкривалися гумштаби, були черги в тероборону.

Мені здається, що це не проблема Одеси, це загальна проблема: якщо подразник відходить на задній план, людина перестає звертати на нього увагу.

Якщо кожного разу кричати на людей, то це може не працювати. Хай як би це бісило, але треба придумати якийсь атракціон людям, щоб вони підтримували, щоб вони щось робили.

Це навіть не про Україну, це про людей в принципі. Якщо людині в оці щось заважає, вона буде чухати. Щойно воно з ока випаде, то навіть якщо око досі на пів морди, червоне — вже нормально. В Одесі це просто помітно, тому що зараз по ній щодня стріляють.

Не треба узагальнювати, казати, що це залежить від міста. Усюди є розп*здяї, і всюди є люди, які дуже вмотивовані й викладаються на повну.

Фіма про перехід на українську

Я почав про це думати, коли був ще в Європі, за пів року до повномасштабної війни. Я там спілкувався з хлопцями із Закарпаття, вони говорили українською мовою, і мені було якось незручно з ними розмовляти російською.

Потім я почав задумуватися над тим, чому спілкуюся російською мовою. Я помітив, що в людей з цих країв більш проукраїнський настрій. В Одесі й в інших містах не було негативу щодо росії.

Коли я сказав своєму другу з якогось іншого міста, що хочу поїхати працювати в москву, він подивився на мене, як на скаженого. Я був несвідомою людиною в цьому плані.

Діма про відповідальність міністрів і артистів

Я вважаю, що Міністерство культури України дуже в цій війні прої*ало. Ми розуміємо, наскільки великі вливання ресурсу, грошей ідуть з боку нашого ворога, і ми розуміємо, що маємо максимально витискати з себе, щоб робити контрпропаганду.

У нас є міністерство, яке відповідає за розвиток і поширення української культури. Коли держава посприяла тому, щоб якийсь артист, актор представив світові себе і корисні для України меседжі? Влада проїб*ла момент, купу грошей, витрачених на відосики на 200 переглядів.

Проблема в нераціональному використанні ресурсу і пох*їстичному ставленні.

Якщо ми робимо кіно про війну, то маємо намагатися зробити це максимально швидко і якісно. Ми повинні це робити, розуміючи, для кого — для внутрішнього глядача чи для вестернів. Успішних кейсів я досі не бачу.

Артист, який потрапляє на «Євробачення», отримує платформу, де на нього дивиться весь світ. Він має можливість постійно з’являтися на якихось івентах, казати правильні розумні речі.

Це, до речі, камінь у город тих, про кого знають, а вони нічого не роблять. Це безвідповідально з їхнього боку, і це значить, що їм просто плювати.

Якщо тебе випустять грати за кордоном, то ти маєш максимально цим скористатися. Я дуже поважаю «Танок на майдані Конго», тому що чуваки виїжджають і збирають великі гроші, просто виступають на площах.

Фіма про те, чому кількість прослуховувань — це важливо

Спершу це було просто грою — ми зібрали п’ять тисяч, і ми вже на рівні цих типів, у яких теж п’ять тисяч.

Я вважаю, що одна з найоб’єктивніших відміток популярності артиста — це слухачі на Spotify. Коли в тебе там перевалило за сто тисяч — ти вже медійна особистість, майже зірка. У нас якраз перевалило за сто тисяч. Зараз ми думаємо, як вийти на більші прослуховування.

Ти можеш це все робити вдома, важлива тільки ідея, якийсь образ. Далі, коли виходиш на 50–100 тисяч, вже починаєш конкурувати із зірками, які мають професійні студії. Ми все ще робимо трек безкоштовно, я тільки закуповую обладнання, а вони вкладають в розробку треку понад тисячу доларів. З такими людьми конкурувати складніше. Я намагаюсь максимально вивозити на своєму досвіді й навичках.

Багато артистів кажуть, що їм все одно на кількість прослуховувань. Але всі хочуть бути відомими, заробляти багато грошей, збирати стадіони. Просто так вони скидають із себе відповідальність: якщо нічого не вийшло, кажуть, що роблять це для себе.

Якщо виходять два однаково круті треки, але один із них краще зведений, люди будуть слухати його.

Діма про місію гурту

Ми маємо розуміти, що не буде так, як в «Цивілізації»: кинув пакт — і все, мир-дружба. Це точно надовго.

Думаю, всі, хто залишився в Україні чи повернувся, чудово розуміють, що це історія, яка торкнеться тебе значно більше, ніж торкнулася до цього, що війна буде тягнутися в різних формах роками.

Зараз у тебе більше відповідальності. Якщо спочатку ти міг собі дозволити сказати «ідіть нах*й» і зробити з цього пісню, то зараз ти маєш підходити до цього вже з вантажем відповідальності перед собою, перед аудиторією.

Має бути якісний, відрефлексований, крутий, щирий продукт. Дуже велика пошана пані Стасік. Її робота «Герої вмирають» — це приклад того, як це має бути.

Ми знаємо, чого від нас хочуть люди, ми чудово бачимо, що «заходить», викупаємо, що треба сказати, на яку струнку натиснути, бо мистецтво — це продаж емоцій, ендорфінів і дофамінів у різних формах. Але ні. Ми просто такі: «Зараз я хочу дропнути пісню “Іди нах*й”».

Військові дуже тащаться по піснях з Ічкерії, тому що вони перетинаються з сьогоденням. У нас також є гімн Січових стрільців, є ще треки, але, може, їх не достатньо багато, може, до них не було стільки уваги людей. Не було чогось генетичного, історичного, що б сприяло тому, щоб ти мислив інакше. Думаю, в цьому сенсі від нас також є користь, а може, і ні, та й пес із ним.