«Центру міста вночі не стало, адже це рускій мір прийшов нас звільняти»: розповідь про втечу з Волновахи

Сьогодні я хочу, щоб мою історію прочитали багато людей і дізналися, як ми жили до російського «визволителя» — і що сталося після його приходу.

Я мешкала з чоловіком у Волновасі (якої більше немає), і всі наші родичі й друзі жили поряд — хтось у місті, хтось у найближчих селах. Любили наше місто і нашу країну.

Ми з чоловіком готувалися до пологів, оскільки я вже на дев'ятому місяці вагітності. Вибирали ліжечко, візок для нашої крихітки, для найважливішої в нашому житті зустрічі. Але одного жахливого дня ми прокинулися від того, що почули звуки вибухів. Це було 24 лютого 2022 року. Я не могла повірити, що це знову почалося, як у 2014-му. Що й казати, я й зараз у це не вірю — мені досі здається, що це страшний сон.

Але в нашому місті цього дня ще було ненайгірше, а от у селі моїх батьків жахливе почалося. Вони і моя тітка з чоловіком приїхали у Волноваху до свого друга: думали, що постріляють — і все закінчиться швидко. Але ні, починалося тільки гірше. Цього ж дня я склала всі документи в одну теку: подумала, нехай буде про всяк випадок.

Але тієї ночі ми вже вдома не ночували, тому що там було неможливо перебувати: ми жили в центрі Волновахи.

25 лютого, у п'ятницю, ми заїхали, склали сумку й кинули її в машину, погодували кота, зачинили квартиру і поїхали до родичів. Вони жили біля третьої школи, там було тихо на той момент. Ми думали, що приїдемо в суботу вранці, погодуємо котика, залишимося вдома чи поїдемо знову до родичів. Але як же ми помилилися! Це був жах: центру міста вночі не стало, адже це «рускій мір» прийшов нас «звільняти».

Ми не змогли заїхати у квартиру, лише встигли попрощатися з моїми батьками. Я просила їх поїхати з нами, та вони відмовилися. Тож 26 лютого ми поїхали в Запоріжжя, оскільки у Волновасі було дуже страшно, особливо мені, вагітній. З батьками я зідзвонилася лише кілька разів, тому що не було ні світла, ні зв'язку. Я місця собі не знаходила.

Наступного дня вони мені зателефонували один раз, та й то на одну хвилину. Батьки, звичайно ж, говорили, що все добре і мені нічого хвилюватися. Але я мала інтернет, усе чудово бачила і розуміла. Взагалі я весь час плакала, не могла заспокоїтися, спала по три години на добу.

Уранці 28 лютого ми з чоловіком сіли в автомобіль і поїхали по моїх батьків. Зараз я згадую все це, і в мене знову сльози на очах. Це дуже страшно. Ми з чоловіком із Запоріжжя долетіли години за дві або й менше, ми мчали як божевільні, все було наче в тумані. У нас одна думка була: швидше їх звідти забрати. Нас кілька разів зупиняли: спочатку поліція, потім військові. Вони питали, куди ми їдемо; коли ж дізнавалися, що у Волноваху по батьків, то швидко нас пропускали.

Ми заїжджали в місто під обстрілами, поряд із нами в полі приземлялися снаряди. Уся земля на нас летіла, а може й уламки — чесно кажучи, ми навіть не знаємо, що то було. Але коли ми заїхали в місто, це була жесть. Слава Богу, там були наші військові, і вони нас пропускали. Ми просто не впізнали наше місто: скрізь валялися дроти, вирви від снарядів, ринок згорілий. будинки побиті.

Ми летіли як навіжені, у Волновасі пробили колесо, десь наїхали на уламок від снаряда. Коли забігли до батьків, вони просто були шоковані від того, що ми приїхали по них у місто, де не перестають стріляти. За секунду зібралися, чоловік поміняв колесо, тато вигнав машину — і ми всіх забрали, хто був із ними. Вивезли шістьох людей. Ми вилітали з міста, як скажені, аби швидше виїхати з того пекла. Вони розповіли, що п'ять днів лежали й не підіймалися, не мали світла, воду з підвалу пили, тому що іншої не було.

Це не тільки мої батьки так виживали — там тисячі, яким потрібна допомога.

Ніхто не давав «зелений коридор», ніхто не намагався евакуювати людей. Уже коли самі люди, які поїхали звідти раніше й шукали родичів, підняли всіх на вуха, наше керівництво почало щось робити.

У нас багато хлопців, які самі вирішили допомагати людям і вивозити їх на свій страх і ризик. Вони просто герої! А мер нашого міста втік, напевно, першого ж дня, коли почалася війна.

Коли ми покинули місто, вирішили їхати в Курахове, там начебто спокійно. Усі кого, ми забрали, не могли повірити, що ми це зробили. Але як я могла вчинити з батьками, котрі опинилися в біді? Звичайно, всі мої знайомі говорили, щоб я навіть не думала повертатись у Волноваху. Адже мені є про кого дбати, я ж ношу малечу під серцем, треба про неї думати. Але я зробила б гірше і їй, і собі, якби не забрала батьків.

А нині вже 3 березня — день мого народження. І якби не цей «путлер», який прийшов до нас зі своїм «миром» я б сиділа вдома і приймала вітання, усі були би поруч — мої кохані та близькі. Я сподіваюся, що такий день народження у мене буде єдиний, але я його запам'ятаю назавжди. А зараз ми живемо в дуже хороших людей у Дніпрі, вони нам дали прихисток, дякую їм велике за такий вчинок.

Чому саме Дніпро? Тому що мені потрібно, аби поряд був пологовий будинок, усе-таки невдовзі народиться наше маленьке диво. І я сподіваюся, що ця війна скоро закінчиться!