Як київський фотограф зібрав червону книгу українських мозаїк

Фотограф Євген Нікіфоров три роки подорожував Україною і шукав монументальні мозаїки 1950-х–1980-х років, періоду радянського модернізму. За цей час він відвідав 109 міст і сіл, де знайшов понад 1000 робіт. Деякі з них уже зникли з публічного простору в результаті так званої декомунізації.

Книга «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics», фото: Олександр Назаров/Громадське

На «Книжковому Арсеналі» презентували результат мандрів фотографа — книгу «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics». Вона стала спільним проектом українського видавництва «Основи» і німецького DOM.

Ми поговорили з фотографом Євгеном Нікіфоровим і співвидавцем книги Філіпом Мойзером про пошук робіт, мозаїки Прип’яті та сприйняття мистецтва радянських часів. А ще побачили декілька робіт, які не ввійшли до книги.

 Про те, як усе почалося

 Євген: Перші світлини з’явилися в кінці 2013-го року, коли я отримав запрошення зробити фотографії для видання «Мистецтво українських шістдесятників» видавництва «Основи». Моїм завданням було задокументувати монументальні мозаїки у Києві для розділу про монументальне мистецтво.

Фотограф Євген Нікіфоров, фото: Олександр Назаров/Громадське

Я почав цікавитись цією темою, знаходити інші монументальні мозаїки, створювати невеличкий архів. Я не розумів, навіщо це роблю, але мене дуже вразили ці роботи, я цікавився історією їх створення, історією художників, які над ними працювали. Таким чином розросталася ця колекція світлин.

Філіп: Ви знаєте, у сферах архітектури та культури, ми часто не звертаємо уваги на те, що біля наших власних дверей. Іноді треба поїхати за кордон і зрозуміти, що людям за межами твоєї країни це може бути цікаво. Буває, що погляду зовні довіряють більше, ніж погляду зсередини. Саме такий випадок з українськими радянськими мозаїками.

Філіп Мойзер, архітектор, засновник і директор німецького видавництва DOM, фото: Олександр Назаров/Громадське

 Про пошук мозаїк

Євген: Коли я почав цікавитися роботами в інших містах України і їздити туди, то зазвичай мав якусь адресу. Наприклад, Леніна, 10. А сьогодні ця вулиця майже ніде не називається вулицею Леніна. Тому перед тим, як кудись поїхати, я визначав точну координату. І якщо це, наприклад, завод і він має одну адресу, але має кілометри й кілометри території, важливо знайти місце роботи з точністю до метра.

Презентація книги «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics» на Книжковому Арсеналі, фото: Олександр Назаров/Громадське

 У пошуках дуже допоміг Google Street View. З його допомогою можна віртуально побувати в більшості міст України. Тому перед поїздками я проходив з Google-мобілем вулицями міст. Також через соцмережі я зв’язувався з місцевим жителями і запитував, чи певна робота досі існує. Так я наносив на карту уже відомі роботи, а коли приїжджав у місто, навмання ходив вулицями, намагався знайти щось, ходив у спілки художників, де досі працюють художники-монументалісти, і запитував у них.

 Тож на даний момент не існує таких робіт, до яких я б не зміг дістатися, з тих, що знайшов, відзняв уже всі.

 Про роботи, які найбільше вразили

Євген: Одні з найкращих робіт у Києві, це шість робіт поспіль на проспекті Перемоги біля метро КПІ. Дві центральні з них робилися в кінці 60-х років. Я приходив на це місце шість разів, щоб зловити правильне світло, щоб знайти правильний дах будівлі, щоб зробити «той самий кадр». Також дуже вражає робота на Інституті ядерних досліджень на проспекті Науки. Якщо просто підійти до них і розглядати з відстані одного метра, це вражає, ти дивишся на ці роботи абсолютно інакше і вже не виникає питання мистецтво це чи не мистецтво.

Мозаїка на Інституті ядерних досліджень НАН України, фото: Євген Нікіфоров

Філіп: Що мене особливо вразило, так це мозаїки Прип’яті. Бо в звичайному житловому мікрорайоні можна було знайти тривимірні мозаїчні панно. Для мене це приклад того, як мистецтво було вписане в повсякденну архітектуру Радянського Союзу.

Рельєфна мозаїка в Прип'яті, фото: Facebook-сторінка Євгена Нікфорова

Євген: Прип’ять цікава тим, що це було комплексне оформлення одного міста, виконане одним художником Іваном Литовченком. Він працював над цим проектом від 8 до 10 років. І жодна екскурсія, до якої я намагався звернутися, не передбачала відвідування цих мозаїк. Я зібрав окрему групу людей, яким було цікаво потрапити до цих робіт, ми їх побачили, відзняли. Я побачив також, що перед ними виросли дерева, як усюди в Прип’яті й хтось їх підпилює, тобто є люди, які доглядають за цими роботами. Але їх знищує час: від вологи вони руйнуються, з кожним роком їх все менше й менше.

Про ціль і цінність

Євген: Коли я займався цим проектом, моєю ідеєю була популяризація мозаїк як виду мистецтва. Я намагався через фото показати, що це не якесь сміття на стіні, це не набір камінчиків, що це справді дуже важливі для свого часу роботи. Я намагався зробити якомога якіснішу документацію цих робіт, щоб на них звернули увагу і людям було теж цікаво їх захищати. Тому що люди теж живуть у цьому просторі і нікому не цікаво дивитися на МАФи чи рекламу, все-таки кращий варіант дивитися на чисту архітектуру і мистецтво в публічному просторі.

Другий варіант — це експлікації, пояснення під роботи: якщо там є щось пов’язане з ідеологією, їх можна підписувати.

Філіп: Я відчуваю, що моя місія також у тому, щоб вказати на високу художню якість цих мистецьких робіт. Бо це був не просто інструмент пропаганди, це був певний зріз мистецтва радянської епохи і того, як воно інтегрувалося з архітектурою.

 Я пригадую, що в нас у Східній Німеччині у 90-ті була тривала дискусія про те, що робити зі спадщиною соціалістичної архітектури. Ми понесли багато втрат, велика кількість будівель була знищена, знесена. Але зараз у нас зростає розуміння цінності цієї архітектури. На початку 90-х ці будівлі були надто пов’язані з державною пропагандою, в людей були погані спогади про той час і вони перенесли досвід тогочасної політики й суспільного устрою на архітектуру.

Фрагмент мозаїки в Східній Німеччині, фото: wikivisually.com

Як ми знаємо з історії, коли новий період починається і стирає попередній, так стирається і власна ідентичність. Радянська архітектура є частиною української ідентичності. Але коли ми розглядаємо мозаїки, варто пам’ятати, що вони не були вигадані комуністами. У вас велетенська традиція мозаїк на території України. Вона налічує майже дві тисячі років і на неї дуже вплинула візантійська архітектура. А під час 60-70-х років традиція пережила відродження у період радянського модернізму. Тому і сьогодні не варто стирати її зі своєї ідентичності.

Про невидане

Впродовж своїх мандрів Євген Нікіфоров відфотографував близько 1000 мозаїк, але до книги увійшли лише 200. Ми попросили фотографа розповісти про декілька робіт, що вразили його, але не потрапили до книги.

Вокзал у Маріуполі

Вокзал у Маріуполі, фото: Євген Нікіфоров

Євген: Ця робота знаходиться в Маріуполі, це третій поверх залізничного вокзалу. На жаль, не вдалося включити її в книгу, бо на момент збору інформації і фотографування мене двічі не пускали в це приміщення — на цьому вокзалі підвищений рівень безпеки. Лише нещодавно з допомогою маріупольських активістів з організації «Вежа» нам вдалося зробити цю зйомку і задокументувати інші мозаїки Маріуполя. Наскільки я знаю, «Вежа» планують зробити туристичний маршрут мозаїками міста.

Мозаїка створена двома маріупольськими художниками. Це Лель Кузьменков і Валентин Константінов. Вони в одній роботі показали весь процес виплавки сталі на заводі. Тобто ця робота прямо пов’язана з містом Маріуполь і людина, яка чекає потяга в цьому залі, бачить процес, що відбувається всередині заводу.

АЕС у Південноукраїнську

АЕС у Південноукраїнську, фото: Євген Нікіфоров

Євген: Ця робота знаходиться на фасаді адміністративної будівлі. В цьому регіоні не ведуть ніяких архівів, вони вже не пам’ятають, хто яку роботу створював. На всю Миколаївщину зараз можна з точністю атрибутувати близько 10 робіт. А їх там до 100. Це одна з найбільш невизначених в плані атрибуції областей.

Магазин в Івано-Франківську

Магазин в Івано-Франківську, фото: Євген Нікіфоров

Євген: Я дуже хотів включити цю роботу в книгу Опанаса Заливахи, відомого шістдесятника. Наскільки я розумію, раніше це було кафе, потім ювелірний магазин, а зараз магазин електроніки. Оскільки тут багато різної реклами, ми не включили її. Це теж зразок певної декомунізації роботи, але не через ідеологію. Її декомунізували самим магазином — закрили рекламою, євроремонтом.

Ця робота повністю зроблена з природного каміння. Художник використовував камені різного розміру, викладав їх під різними кутами, що дало цікаві об’єми.