«Чоловік був в епіцентрі вибуху. Не знайшли ні волосинки, ні пилинки». Історії людей, яких неможливо поховати

56-річний Роман Лавриненко загинув від авіаудару російських окупантів по Охтирській ТЕЦ на Сумщині 3 березня 2022 року. Він опинився в епіцентрі вакуумного вибуху. Тіло не знайшли.

51-річної Лариси Коханівської не стало 27 червня, коли росіяни вдарили ракетами по торговельному центру «Амстор» у Кременчуку Полтавської області. Тіло знайти не вдалося. Свідоцтво про її смерть родичі не отримали досі.

3 березня близько 16:00 в Охтирці пролунав вибух. Валентина Зіньковська стояла біля підвалу будинку своєї подруги. Люди, які ховалися там, вийшли на свіже повітря. За пів кілометра бачили дим. Цієї миті загинув цивільний чоловік Валентини — Роман Лавриненко. Він працював на місцевій теплоелектроцентралі. Коли туди впала російська бомба, був на зміні.

«Зателефонувала Романові, він не відповідав. Хвилин за п’ять прибіг сусід Олексій, скочив на велосипед. Кажу: “Льоша, ти куди? Я з тобою”. А він: “Ні, сиди тут, я подзвоню”», — розповідає Валентина.

Вона ще раз зателефонувала чоловікові. Абонент був поза зоною.

«Думала: тільки б живий… Льоші довго не було. Коли приїхав, сказав: “Знайшли два трупи. Там лежить плита, і її не можуть підняти”», — пригадує жінка.

Наступного ранку друзі Валентини допомагали рятувальникам розбирати завали. Це було небезпечно — на ТЕЦ тріснули стіни, а росіяни знову бомбили Охтирку.

«Поранених везли до Полтави. Я сподівалася, що чоловік живий. Телефонувала й меру, і директору підприємства: “Дайте техніку, щоб підняти плиту”», — каже Валентина.

Згодом їй повідомили, що під плитою нікого не знайшли.

«Трьох людей вважали зниклими безвісти. Бомба впала там, де вони стояли. Навіть від приладів нічого не залишилося. Мій чоловік був в епіцентрі вибуху. Не знайшли ні волосинки, ні пилинки. Нічого», — плаче Валентина.

Троє працівників Охтирської ТЕЦ — Роман Лавриненко, Олександр Чувашин і Сергій Єлістратов у момент вибуху стояли поряд. За дві хвилини до цього їх бачив слюсар підприємства Олег Борисевич. Він отримав контузію.

«Через перепади напруги й тиску газу стався якийсь збій, перестав працювати котел. Мій чоловік із колегами пішов його запустити. Роман не мав там бути, це не його робоче місце», — розповідає Валентина.

Просила не йти на роботу

Роман Лавриненко був старшим машиністом турбінного цеху. 3 березня дружина просила його не йти на роботу.

«Ніч ми провели в підвалі, бо місто бомбили. Вранці просила чоловіка залишитися, а він: “А хто буде працювати?” Коли машина, яка розвозила робітників, приїхала, я сказала: “Рома, постій ще трохи”. Він пішов приблизно о 7.30». 

Упродовж місяця дочка Валентини, Анна, давала оголошення в соцмережах і на сайтах про пошуки Романа Лавриненка. Телефонувала до лікарень Полтави.

«Думали, може, вибуховою хвилею викинуло. Може, не говорить чи непритомний. Навіть у квітні, коли розібрали завали, сподівалися, що хтось відгукнеться.  

ДНК взяти не було в кого, у Роми дітей не було, брат живе в Італії. То для ідентифікації я відвезла в лікарню його речі, волосся з бритви. І скільки часу минуло — немає інформації», — каже Валентина.

«У кожній речі шукаю зв'язок із ним»

Роман Лавриненко народився і виріс в Охтирці. Закінчив технікум механізації та електрифікації сільського господарства. Строкову служив у розвідці в Афганістані. З Валентиною жив із 2005-го.

«Коли розібрали завали, у роздягальні знайшли Ромині книжки, портсигар, черевики, джинси. Я все випрала і склала. Тепер у мене на столі лежать його книжки: “Безодня” Джеймса Роллінса, “Майстер і Маргарита” Михайла Булгакова та ще один детектив “Павук”. Перечитала їх. Мені важливо все, що Рома тримав у руках. У кожній речі шукаю зв’язок із ним», — ділиться Валентина.

Привітання з днем народження після смерті

За кілька днів після вибуху Валентина відновила номер телефону чоловіка — так порадив адвокат. Щоб визнати факт смерті, можуть зробити запит через геолокацію. Це буде доказом, що він перебував у місці вибуху.

«14 лютого Роману мало виповнитися 57. Напередодні вночі на вайбер прийшло сповіщення, що в чоловіка день народження. Я написала повідомлення, привітала його з іменинами та Днем святого Валентина. Іноді телефонувала на його номер. На Великдень ми з подругою поверталися з церкви. Я подзвонила чоловікові: “Рома, Христос воскрес!” Таня глянула на мене з подивом. Заспокоїла її: “Все нормально”». 

Від сумних думок Валентину рятує рукоділля. Вона вишиває бісером, в'яже.

«Розпустила свої кофти і з тих ниток хлопцям на війну плела шкарпетки. Вдень і вночі. Та все одно весь час думаю про чоловіка. Він мені ніколи не казав “ні” чи “не хочу”. Нам не було нудно вдвох. 

Рома — моя споріднена душа. Якби можна було, готова своїм життям поділитися, тільки б він був. Кажуть, час лікує. Нічого він не лікує», — говорить жінка.

«Не поминала — я не бачила його мертвим»

Валентина працює контролером електронагляду абонентської служби на ТЕЦ. З початку повномасштабної війни з Охтирки не виїжджала.

«Донька з родиною живе в Богодухові на Харківщині. Вмовляла переїхати до неї. Я відповіла: “Не поїду, поки з Ромою все не виясню”. 

Родичі загиблих радилися зі священником. Він казав, що можна зробити поховання. Набрати землі з того місця, де вони загинули, покласти улюблені речі, щоб була могила. Відспівати. Я не погоджуюся. Це ж самообман. Його тіло лишилося там, — розповідає Валентина. — Сваха і донька кажуть: “Відпусти”. Вони в церкві замовляють панахиди. А я не поминаю. Чекаю Рому. Мертвим його не бачила. Все розумію, але не можу змиритися. Перед роковинами телефонував представник профспілки: “Може, покличемо священника й помолимося за душі загиблих?” Відповіла: “Як усі, так і я”. Зібралися рідні, друзі, колеги, пом’янули. Але хоронити його речі я не хочу. Краще піду на місце вибуху. Та коли я там, обов’язково хтось підійде. А я не хочу, щоб мене жаліли, тому буваю рідко».

Переживати горе жінці допомагали рідні й друзі чоловіка.

«У Роми є друг Женя Дніпровський. Він завали розгрібав. На Новий рік о 23-й годині прийшов із шоколадкою, привітав. Він влаштувався на роботу туди, де Рома працював», — ділиться жінка.

Свідоцтво про смерть Романа Лавриненка Валентина отримала в січні 2023-го за рішенням суду. Та все одно не вірить у його загибель.

«Рома приснився. Пригорнувся до мене, я його обійняла. Казав: “От бачиш, ти не віриш, що мене нема…” А я йому: “Не тільки я, твій друг Валерій Клименко теж не вірить. Каже, може, ти десь в іншому вимірі”. Здається, я чекатиму його до кінця життя», — каже Валентина Зіньковська.

«Знахарка сказала, що мама проживе до 72 років»

19-річна Дарія Коханівська та її сестра 18-річна Олена Радченко не пам’ятають, що робили вдома, коли 27 червня о 15:50 пролунали два вибухи в місті Кременчук на Полтавщині. російські ракети вдарили по заводу «Дормаш» і торговельному центру «Амстор». Загинуло понад 20 людей. Серед них і матір дівчат — 51-річна Лариса Коханівська. Вона працювала в торговельному центрі.

«Це був понеділок. Я була у відпустці. Почули вибух, потім другий. Вибігли на загальний балкон. Зрозуміли, що це ближче до центру. Подумали про вокзал. Потім вийшли надвір. З нами була моя подруга Поля. Їй прислали відео з місця події. Вона сказала: “Даша, горить “Амстор”. Зателефонував тато. Він був десь за 800 метрів від місця влучання. Повідомив, що не може додзвонитися до мами. Ми взяли таксі й теж туди поїхали», — розповідає Дарія.

Дарії запам’яталася велика хмара чорного диму.

«Рятувальники ще не приїхали. Люди виводили з приміщення хлопчика у крові. Ніяких емоцій не було. Але як почали падати стеля і стіни, з’явилося відчуття, що це кінець», — пригадує Дарія.

Ларису Коханівську вбила російська ракета Х22. Жінка майже рік працювала прибиральницею в магазині Comfy.

«Десь за тиждень до цього я відчувала тривогу, — говорить Дарія. — Але не надала значення, бо вже років зо п’ять страждаю через тривожність».

Через пів години після вибуху сестри з батьком поїхали до лікарні.

«Там зібралися близькі інших людей, які були в “Амсторі” в момент вибуху. Надія періодично з’являлася, але здоровий глузд підказував, що мами немає. Я радила рідним не тішити себе марними надіями», — розповідає дівчина.

Надію на те, що Лариса Коханівська жива, рідним давала давня історія зі знахаркою. Жінка була в неї 2009 року.

«Коли я була мала, мама ходила до знахарки. Та сказала, що мама проживе до 72 років. А тато помре на рік раніше. Я думала: “Ну вона ж сказала, що мама довго житиме”», — ділиться дівчина.

Від долі не втечеш

Завали на місці ракетного обстрілу розбирали майже тиждень. Що Лариса загинула, рідні побачили на відео з торговельного центру.

«На записі зафіксований час. Видно маму за дві хвилини до вибуху. Ракета впала поряд. Тіло не знайшли. Поліція і прокуратура аргументують це тим, що температура горіння надто висока. У людей плавилися сережки, каблучки», — розповідає Дарія.

На 40-й день родичі Лариси Коханівської замовили поминальну службу.

«У кімнаті батьків поставили два маминих фото, гарний свічник і кактус. Її речі не роздавали. Одяг висить на вішалках у шифоньєрі. Хай поки все буде так, як є», — каже Дарія.

Лариса Коханівська народилася 6 вересня 1971 року в Кременчуку. Мала незакінчену вищу освіту інженера-технолога. До «Амстора» працювала майстром на вагонобудівному заводі. Читала детективи, любила кіно. Смачно готувала голубці й пиріжки з цибулею та яйцем.

«У нас є старша сестра, 33-річна Аня. Вона живе окремо, має свою сім’ю. Це татова донька від першого шлюбу, та мама вважала її своєю. 

Після 24 лютого допомагали гуманітарному центру. Сортували речі, приймали біженців удома. Ракетних обстрілів мама не боялася, казала, що від долі не втечеш», — розповідає Дарія.

Остання розмова 

Дарія до дрібниць пам’ятає останнє спілкування з матір'ю. Часто перечитувала повідомлення, яке вона надіслала за 4,5 години до вибуху.

«Мама рано пішла на роботу. Об 11:33 вона написала мені в телеграм: “Доброго ранку, як справи?” Прислала картинку з котиком. Я запитала: “Як твої справи?” Вона відповіла: “Нормально. Працюю”. Відчуваю тепло, коли дивлюся на це повідомлення», — пригадує дівчина.

Дарія відвідує психотерапевтичну групу, щоб упоратися з болем.

«Щоб не впасти в емоції, я думаю — аналізую, аргументую. У групі вчать правильно проявляти свої емоції, щоб це не шкодило ні мені, ні іншим.

Не вистачає маминої підтримки. Вона навчила відстоювати свої кордони. Казала: “Люби себе завжди. Ніхто не може порушувати твій комфорт, твою безпеку, твою любов до себе. Ніхто не має на це права”. Ця навичка допомогла вижити серед не дуже тактовних людей, які говорили, що загиблі самі винні, бо під час тривоги не йшли до сховища». 

Свідоцтво про смерть Лариси Коханівської рідні не отримали. Судове засідання у справі відбудеться 20 березня.

Можна провести ритуал похорону без тіла

Це нормально, що частина свідомості не вірить у смерть близької людини. Тим більше якщо немає тіла. Бо не було тих процесів, які допомагають прийняти втрату, увійти у процес жалоби. Прощання з тілом — важливий компонент ритуалу, вважає психотерапевт зі Львова Олег Романчук.

«Похорон дозволяє виявити любов до людини. Дослідження підтверджують, що похоронні й поминальні ритуали необхідні, щоб пережити втрату. Вони допомагають отримати підтримку, поділити почуття, разом шукати сенси», — говорить психотерапевт.

Коли достеменно відомо, що людина загинула, але нема її тіла, важливо провести ритуал прощання, зазначає Олег Романчук.

«Можна організувати богослужіння. Рідні й друзі можуть зібратися, зробити слайд-шоу з музикою, якщо є відео — скомпонувати фільм. Поділитися спогадами. Провести спільну трапезу. Домовитися про символічний жест. Наприклад, на згадку про цю людину зробити пам’ятник чи посадити дерево. Можна відкрити стипендію її імені. Важливо не просто попрощатися, а пообіцяти пам’ятати. До певних дат можна влаштовувати зустрічі, згадувати людину, переглядати фото, ділитися ідеями вшанування. 

Для пережиття втрати важливо усвідомити реальність і дати собі час прийняти її. Біль неминучий — бо він є виявом любові. Та за якийсь час приходять сили жити далі», — говорить Олег Романчук.

Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Авторка: Наталія Лазука