«Чотири війни» 81-річного чернігівця Олександра Сигачова

«Я пережив чотири війни, — говорить Олександр Сигачов. — Народився в 1942 році, й 19 місяців із мамою та бабусею жив в окупації. Потім у 60-х роках, під час Карибської кризи, служив на флоті. Радянські військові кораблі тоді вивели у повній бойовій готовності в море, і ніхто не знав, чим усе завершиться. Далі був Чорнобиль, і я як начальник поїзда вивозив дітей в евакуацію із зони ураження. “Не війна”, скажете? І теперішня — чотири!»

Нині чоловік у тільнику зустрічає нас у себе вдома на трохи захаращеній кухні в Чернігові. Пан Олександр гостинно запрошує покуштувати приготовані ним страви. На відмову поїсти все-таки пригощає кавою.

«Четверо однолітків загинули, але це мало зупиняло»

Марія, матір Олександра, була вчителькою української мови. Батько — військовий льотчик, родом із Воронезької губернії. Зростав малий Олександр здебільшого з бабусею, яка його виховувала. Під час нацистської окупації матір працювала, як і інші чернігівці, навантажуючи у вагони український чорнозем, який вивозили до Німеччини.

Своє дитинство й рідних Олександр чітко памʼятає десь із чотирьох-пʼяти років. Каже, що вся вулиця над річкою Стрижень, де розташовувався їхній будинок, була зруйнована. Після Другої світової війни, за даними істориків, Чернігів був серед десяти найбільш зруйнованих міст Радянського Союзу.

Післявоєнний час супроводжувався голодом навіть у місті. У 1947 році, пригадує пан Олександр, разом із бабусею вони ходили в магазин, де продавчиня виділяла 150 грамів хліба на члена сімʼї, який працює, і 100 грамів — на утриманця. Малий Сашко, доки доходив додому, зрівнював мамин шматок з іншими. Вона не сварилася — гладила дитину по голові й плакала.

Дитинство хлопчика супроводжувалося пригодами й небезпекою. Олександр пригадує, як ходив до церкви неподалік, де був склад боєприпасів, які лишилися з війни: «Усі хлопці з вулиці туди бігали, і я теж. Четверо однолітків загинули, ще двоє — втратили руки. Але це мало зупиняло післявоєнних хлопчаків».

Влітку разом із ровесниками вони пірнали в Десну, де була німецька переправа, і діставали звідти зброю. Два автомати типу Шмайсер він закопав, а коли матір дізналася, отримав на горіхи.

Незадовго в одному з дотів хлопці знайшли ящик від снарядів, у якому лежала нова німецька військова форма. Олександр відніс додому, а бабуся пошила онукові з неї френч — новий одяг після війни був розкішшю. На фото тих часів хлопець виглядає по-підлітковому впевнено, але одяг — на виріст.

«Якщо не знаєте, хто такі росіяни, — ласкаво просимо на флот»

Оскільки відбудова Чернігова не була одномоментною, то й навчальні заклади відновлювали свою роботу поступово. Через це Олександр після завершення школи пішов не далі навчатися, а відразу в армію, де прослужив 5 років.

У родині були моряки, тому й сам Олександр опинився на флоті, був водолазом.

«Починав у Севастополі, а завершив у Петропавловську-на-Камчатці», — говорить він.

Під час служби Олександр відчував не дуже доброзичливе ставлення до себе.

«Я вже тоді зрозумів: якщо не знаєте, хто такі росіяни, — ласкаво просимо на флот! Це така “зараза”, зараз усі переконалися», — розповідає він.

Ймовірно, керівництву не подобалося хлопцеве гостре відчуття справедливості, сумніви в «істинах», що пропагувалися та навʼязувалися панівною партією. Коли він зауважив, що було б справедливо, якби поряд із ним у кубрику були ліжка синів прокурора чи секретаря райкому, головного лікаря, то отримав покарання — 10 діб на гауптвахті.

По закінченню служби молодий чоловік відправився в Магадан, де жив його дядько. Той запропонував племінникові трохи заробити на півночі, а потім повертатися додому. Олександр рибалив і полював на диких звірів.

З поверненням у Чернігів спочатку працював на будівництві, а потім закінчив «залізничне» училище і все подальше життя працював на залізниці, був начальником поїзда.

Його традиційний маршрут «Київ — Караганда» (місто в Казахстані) в обидва боки тривав 9 днів. Утім, Олександр наголошує, що обʼїздив майже всю територію колишнього СРСР. Пригадує, що в одній із поїздок зустрів відомого поета Роберта Рождественського, і показав йому свої вірші. Той почитав і сказав: «Олександре, ти — талант, але за такими віршами будуть іти 10 років таборів».

 «Я тебе так люблю, що немає слів сказати про це»

Зі своєю майбутньою дружиною, харківʼянкою Ганною, Олександр дуже довго листувався. У 1960-ті було модним писати ровесникам в інші міста — у школу з таким самим номером, у такий самий клас і людині з таким самим порядковим номером у класному журналі. Але історія подружжя Сигачових інша.

Ганна прочитала в газеті статтю про передову будівельну бригаду, яка працювала над відбудовою школи №9 у Чернігові. У публікації згадувалося тільки одне прізвище — Сигачов. Йому дівчина і написала.

Їхнє листування тривало з перервою протягом майже десятиліття. За цей час Олександр встиг одружитися, коли був в армії, але потім утік від дружини-росіянки. Згодом спілкування в листах відновилося, завершилося зустріччю й одруженням.

Напередодні нового тисячоліття, у 2000 році, подружжя написало для дітей та внуків спогади про своє життя та історію родоводу. Пан Олександр демонструє рукописну книгу, майже повністю списану розбірливим почерком дружини й проілюстровану давніми й сучасними фотографіями.

У книзі збережена записка до дружини, де Олександр у річницю весілля писав, що настільки закоханий, що навіть не має слів сказати про це.

У подружжя, яке прожило разом 35 років, народилися двоє синів. Ганна працювала в чернігівському дитячому садку. Разом із чоловіком вони писали казкові історії для дитячого журналу «Малятко»: Олександр вигадував сюжет, а дружина записувала історію українською мовою та надсилала до редакції.

Талант Сигачова розкрився і в малюванні. У кімнаті поруч із бібліотекою на стіні — його пейзажі. Зізнається, що найбільше до вподоби морська тематика.

У книзі родоводу Сигачових вказано, що їхні предки не залишили в спадок ні маєтків, ні витворів мистецтва, ні дорогоцінностей, зате запамʼяталися назавжди в праці.

«А ми залишаємо картини, написані рукою Олександра, вірші й казки, що придумували самі, де є і часточка нас», — написала Ганна Сигачова для своїх дітей та внуків.

Андрій, старший син Сигачових, за сімейною традицією був моряком, і вже тривалий час мешкає із родиною в Норвегії. Його син, онук Олександра, навчається в Лондоні. Мріє приїхати до Чернігова, а поки що долучається до європейських акцій на підтримку України.

Молодший син Костянтин мешкає разом із батьком. А його нащадок — 20-річний Олександр, названий на честь діда, — уже понад рік на війні.

«Ніколи не думав, що почнеться знову війна» 

Початок повномасштабного вторгнення застав Олександра Сигачова вдома.

«Не міг подумати, що така гидота прийде на нашу землю», — зауважує пенсіонер.

Онук Олександр одразу пішов у тероборону. Хлопець навчався у Фаховому коледжі транспорту і компʼютерних технологій. Ще до початку великої війни разом із друзями тренувався на полігоні. Під час війни його навчальний заклад пошкодили росіяни, а він — став до лав ЗСУ.

«Тоді було 19 років. Прийшов і сказав — я на війну. Ти ж куди? Ти ще зовсім дитина», — ділиться Олександр Анатолійович.

З початком повномасштабного вторгнення онук пропонував евакуювати дідуся, знайшов волонтерів, але той відмовився. Залишався вдома. Вікна закладав книгами. Коли обстріли посилилися, ховався в укритті.

Упродовж березня, коли Чернігів був в облозі, Олександр із сином прагнули допомагати сусідам чи просто незнайомим людям чим могли. Коли у навколишніх багатоповерхівках зникли вода й газ, то деякі сусіди приходили до них по воду.

«Війна забирає багато здоровʼя і щастя в людей», — міркує пан Олександр. Його літня сусідка після бомбардування стадіону, розташованого десь за кілометр від будинку, дуже злякалася — злягла, відмовилася від їжі й, врешті, померла.

Втім, чоловік налаштований оптимістично: вірить у перемогу України, бо «імперія» має впасти. Він виходить нас проводжати на ґанок, щоб захистити від собаки у дворі. Стоїть на порозі й складає пальці руки у тризуб. А над ним висить прикріплений до балки маленький синьо-жовтий прапорець.

Цей текст є частиною спецпроєкту «Діти війни», у якому ми розповідаємо історії українців, що стали свідками Другої світової війни чи її наслідків у дитинстві, а тепер переживають іще одну трагедію вже у літньому віці.

Публікація створена в межах проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.

Авторка: Ірина Синельник