Де в Україні шукають роботу внутрішні мігранти?

Більшість шукачів роботи за межами рідного населеного пункту заради вищої зарплати переїжджають до більших міст. Згідно з даними Держстату наймасовіші потоки внутрішніх мігрантів традиційно прямують до Києва, Львова й Одеси. Найбільше ж утратили людей через міграцію у 2016 році Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Вінницька й Черкаська області.

Щоранку сотні тисяч українців вирушають до робочих місць, іноді за сотні кілометрів від своїх населених пунктів, а ввечері так само масово повертаються додому. Це так звана «маятникова міграція». У Києві кількість внутрішніх мігрантів з інших регіонів України оцінюється в 300-400 тисяч. Саме на стільки відрізняється число зареєстрованого населення столиці від фактичної кількості мешканців міста.

Готових до переїзду людей більше в регіонах з високим безробіттям і найнижчою оплатою праці. Згідно з опитуванням офісних працівників кадровим порталом HeadHunter, у Донецькій та Луганської області до переїзду в межах України готові 73%, в південних та східних областях — 63%, західних і центральних — 55 і 54% респондентів відповідно. Найменше ж тих, хто готовий залишити Київ заради іншого місця роботи — 48%.

Утім, до реального переїзду або роботи за межами рідного населеного пункту готові значно менше людей. За даними Київської школи економіки, у внутрішню маятникову міграцію залучені до 25% мешканців сільської місцевості й лише близько 7% міського населення. А економічна мобільність українців помітно поступається мобільності європейців.

«У нас у середньому 11-12% зайнятого населення працює в іншому місці, а в Італії, де найменший показник серед європейських країн, — 16%. В інших країнах ця цифра сягає 80%», — каже доцент Київської школи економіки Ольга Купець.

Економічну мобільність українців обмежують високі витрати на оренду житла, а погана дорожня й транспортна інфраструктура перешкоджає щоденним поїздкам маятникових мігрантів. Молодим сім'ям стає на заваді переїзду нестача дитячих садочків, шкіл і лікарень. Заважають внутрішній міграції й консервативні моделі поведінки.

«На українському ринку важливий фактор при працевлаштуванні мають неформальні зв'язки. Коли вони переїжджають керуючись зв'язками, то переїжджають не туди, де кращі робочі місця, а в ті регіони, де мають кума, свата, брата. Тому в нас менша мобільність», — стверджує Ольга Купець.

На відміну від розвинутих країн, в Україні тривалий час робочі місця йшли до людей самі. Нерентабельні виробництва субсидувалися десятиліттями, щоб забезпечити працівників роботою. Зрештою, завдяки пільгам навіть безробіття не спонукає багатьох українців вирушати до інших регіонів у пошуках роботи.

«Значна частина населення користується великою кількістю соціальних пільг. І від них досить складно відмовитися. Сама допомога буває більшою, ніж зарплата. І люди цим демотивовані. Їм краще інколи бути зареєстрованим безробітним, щоб не втратити той чи інших вид допомоги», — нарікає начальник управління організації надання соціальних послуг Державної служби зайнятості Любов Бершадська.

Попри високе безробіття, дедалі менше працездатних українців шукають роботу, власне, на українському ринку праці.

«У 2017 році конкуренція на ринку праці складала в середньому 3 особи на вакантне місце. У 2015-му і 2014-му було і 4 і 5 осіб відповідно. Роботодавець мав більше можливостей вибирати. Сьогодні такої можливості менше», — розповідає спеціаліст експертно-аналітичного центру кадрового порталу Head Hunter Україна Катерина Криворученко.

Українські роботодавці констатують: щороку знайти потрібних фахівців дедалі важче. Старе покоління спеціалістів відходить, молоде — нечисленне через демографічний спад 90-х. І дедалі менше цінних фахівців залишаються в Україні.

Внутрішня трудова міграція зменшує безробіття, задовольняє дефіцит кадрів, сприяє встановленню економічних зв'язків. Працівникам вона приносить вищу зарплату, роботодавцям — цінних спеціалістів, а державі — податкові надходження. Але усвідомлення того, що трудові ресурси є цінністю, за яку варто боротися, в Україні лише починає з'являтися.