Якось на початку російсько-української війни під могилою убитого солдата АТО знайшли поховання учасника Другої світової. Їх хотіли перепоховати разом і назвати «могилою невідомому солдату». От тільки якщо в середині XX-го століття було зрозуміло, чому ховають «невідомого», то у війні століття XXI-го невідомих бути не мало б. Людство пройшло надто багато, щоб через 80 років не мати інших способів пам’ятати війни та їхніх жертв. 

25 – стільки цивільних українців загинули на Донбасі через війну у 2019-му році – з 1 січня по 31 жовтня. Це дані Моніторингової місії ООН з Прав людини, що фіксує кожну смерть від початку конфлікту. 

Торік – 55 цивільних. Більшість мирних жителів загинули у 2014-2015 (3036 людей з 3345). 

Але навряд ми знаємо, хто ці 25. Що це були за люди? Чому втратили життя? Чи це чиїсь батьки? А може діти? Вони жили на окупованій території чи на підконтрольному Донбасі? Та й взагалі, чи знаємо ми, що цих людей було саме 25? 

Розмови, ефіри, фейсбук-баталії про війну точаться щодня. І чи не кожен має позицію щодо «червоних ліній», а тепер навіть і кількості будинків, що потрапили у зону розведення.

Але чому в нашому воєнному словнику так багато символів і термінів часів Сталіна? Згадок про «капітуляцію», «колаборантів», «перемогу за будь-яку ціну», військових парадів, ветеранів, Мюнхенські угоди, Гітлера, геббельсівську пропаганду неспівмірно більше, аніж розмов про цінність життя цивільних і те, як його вберегти.

У 2015-му я була на семінарі в Британії для воєнних кореспондентів з усього світу, серед них тих, хто пережив і бачив найгірше. Серед учасників були німецька журналістка з сирійським корінням, яка висвітлювала війну у рідній Сирії, журналістка, чиєму другові журналісту Джеймсу Фолі ІДІЛівці відтяли голову, знімаючи це на камеру. Британський воєнкор, котрий влітку 2014-го працював в Луганську згадував, як українці описуючи події довкола порівнювали їх з Другою світовою. Дослідники травми і психологи пояснили, що кожне суспільство описує свою війну мовою й уявленнями останньої війни, яку пережило. 

Останньою війною для українців була Друга світова. Здається, нею ми продовжуємо жити й далі. Так, у 1980-ті українських солдатів посилали в Афганістан – звідти успадкувався термін «груз 200». Та все ж завершення тієї війни припало на розпад Радянського Союзу, тож вся рефлексія захлинулася в смерті імперії. Одним з найбільших уроків Другої світової стало усвідомлення цінності життя людини. У 1949-му були підписані оновлені Женевські конвенції про захист цивільного населення під час війни, які наголошували на відмінності між цивільними й комбатантами. З документом погодилася і радянська влада, але це ніяк не вплинуло на риторику населення, яке і далі мало міряти війну сталінськими лекалами.  

Друга світова – головний референс і для «ДНР» та «ЛНР». Згадую, як в окупованому Донецьку в червні 2014-го пропаганда лунала з динаміків на центральній вулиці. І хоча на той час люди мали телевізори й користувалися Інтернетом, ці динаміки нагадували радянські фільми. В парадигмі Другої світової в День незалежності бойовики в Донецьку влаштували парад військовополонених. 

Американська дослідниця медіа і авторка книги «Століття медіа, століття війни» Робін Андерсен пояснювала мені, як з кожною новою війною змінювалася журналістика. Скажімо, після Другої світової деякі з ветеранів у США, що визволяли Європу, у 1950-му поїхали в Корею. І ветерани, і журналісти ті бої описували як «екзистенційну боротьбу добра й зла», а Кім Чен Ира постійно порівнювали з Гітлером. Від воєнкорів очікувалося, що в разі потреби вони мають взяти зброю до рук.

Наступна для США В’єтнамська війна вже не сприймалася як екзистенційний бій, а протистояння режимів та ідеологій. Під час В'єтнамської війни американському суспільству довелося пережити той факт, що їхні власні військові могли бути причетні до воєнних злочинів і говорити про відповідальність за так звані «супутні втрати» – евфемізм на позначення загибелі мирного населення під час бою. Для американців В’єтнам похитнув тезу про те, що війна – справедлива. Тоді ж почався антивоєнний рух, який годі було уявити в Другій світовій чи Кореї. Війни іракські вже розглядалися в парадигмі в’єтнамської – з в’єтнамським синдромом і геть іншим ставленням суспільства до влади. Після Афганістану американські війни стали ще й антитерористичними – коли військовим протистоїть не армія іншої держави, а несистемні асиметричні бійці, яким не треба танки, гармати й авіація, але й меншою мірою територія. 

Свої війни пройшли й інші західні країни. Французька армія воювала проти незалежності Алжиру (і з болем французьке суспільство мало переварити те, що їхня країна була колонізатором, а в боях гинули в тому числі і невинні). 

Велика Британія у 1980-ті посилала флот на Фолкленди, і якщо спершу Бі-Бі-Сі називало британських військових «нашими хлопцями» (суголосно словнику Другої світової), то згодом під час кампанії в Перській затоці замінило слово «наші» на «британські». Громадянський конфлікт в Північній Ірландії змусив усвідомити, що з терористами таки розмовляють. (І як стало відомо з нещодавно відкритих архівів з бойовиками ІРА говорила сама прем’єрка Маргарет Тетчер). 

Тоді як Балканські війни 1990-тих так само проходили під гаслами Другої світової – останньої для республік колишньої Югославії – що закінчилося етнічними чистками, концтаборами.  

У 1990-ті через свої конфлікти пройшли пострадянські Грузія, Вірменія, Азербайджан, Молдова, Таджикистан. Там вистачало звірств (хто не згадає гру в футбол головами вбитих). 

Але в 1990-ті-2000-ні суспільства цих країн таки перестали заслуховуватися промовами публічних інтелектуалів, котрі виголошували промови про війну в стилі «екзистенційної боротьби добра й зла». 

Загибель геть невинних чітко нагадувала: найгірше, що може статися на війні – вбивство цивільних, а відтак головна задача зробити так, щоб люди більше не вмирали.

Попри всю кісільовщину, георгіївські стрічки і «деды воевали», насправді трансформувався і російський досвід воїн. Як правонаступник СРСР, керівництво Росії знає про досвід ідеологічних війн за вплив у далеких куточках світу – від «інтернаціональних» у Анголі й Афганістані, що ним тепер послуговуються у Венесуелі й Сирії, так само Кремль користається практиками заморожених конфліктів на Кавказі чи в Придністров’ї.

Та для російського суспільства згадані війни все ж були чужими – частково через те, що були засекреченими, частково надто далекими. Тоді як реальною, тією, яку можна відчути на власній шкурі стали війни Чеченські. Нехай і частинці активного суспільства, але вони показали і злочини, і провали власної армії, і перемовини з бойовиками, і теракти, і захоплення заручників – замість героїзації трагедії. Частково тому, для дещиці незалежних журналістів, що бачили як злочини російських військових, так і теракти проти цивільних, – коли ті працюють на Донбасі – не стоїть питання, чи варто брати інтерв’ю в бойовиків чи терористів.

Те, як саме мають виглядати перемога чи поразка залежить від того, якими вони були в нашому досвіді чи спогадах. Після Другої світової, і тим паче у XXI-му столітті більшість конфліктів закінчувалися бодай якимись угодами, хай інколи невдалими. А не підписанням акту беззастережної капітуляції агресором, як це зробили Німеччина й Японія в 1945-му. 

За 80 років природа конфліктів змінилася. Це не означає, що агресори стали людянішими, а війни менш кривавими. Просто сучасний ворог воює інакше.

Для сучасної експансії не треба захоплювати територію, створювати концтабори. Іншу країну можна контролювати політично й фінансово, або ж насаджуючи терор і острах, тримаючи в умовах постійної загрози – а це в свою чергу гальмує розвиток суспільства, заганяючи його в стан постійної боротьби, пошуку зрадників, відкидання законів і свобод.

А отже іншими є як шляхи вирішення конфлікту, так і цінності, які ми сповідуємо під час війни, погодившись, що найвища цінність – збереження окремого життя.

Але, здається, попри тисячі книжок і досвідів, у цілого суспільства немає шансу вчитися на чужих помилках чи пережити чужий досвід: примирення, роззброєння, амністії, відновлення справедливості.

І якщо для українців останньою війною є Друга світова, то й живемо зі словником і образами з 1945-го, коли так багато згадок про військові тріумфи або капітуляцію, і так мало про цивільних людей. І, схоже, що стадію, в яку ми потрапили, перестрибнути не вдається – аби замість перемоги за будь-яку ціну, яка має виглядати як жовто-блакитний прапор над Донецьком (що так нагадуватиме червоний прапор над Рейхстагом) – уявляти перемогою день, коли не вмирають люди.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile