Хав'єр Матіас Дарру Михальчук (в центрі) з дядьком Роберто Михальчуком та главою «Бабусі площі Травня» Естеллою де Карлотто під час прес-конференції, Аргентина, 13 червня 2019 року
13 червня організація «Бабусі площі Травня» повідомила про віднайдення ще однієї, вже 130-ї за ліком дитини, яку ще у 1977 році разом із батьками було викрадено агентами військової диктатури в Аргентині. За 8 років державного терору зникло близько 30000 осіб, а сотні їхніх дітей, зокрема й народжених у в’язниці, передали у дитячі будинки чи сім'ям спецслужбовців.

Хав’єр Матіас Дарру Михальчук, внук емігрантів з України, з’явився на прес-конференції разом зі своїм дядьком Роберто Михальчуком, який весь цей час шукав його. Розповідаємо історію сім’ї Михальчуків та групи відважних аргентинських жінок, що допомогли Матіасу та сотням інших аргентинців дізнатись правду про своє походження і знову побачити рідних.

Майже 40 років Роберто Михальчук чекав на телефонний дзвінок, який повідомив би про долю його сестри Єлени.

26 грудня 1977 року Єлена разом з маленьким сином вирушила на зустріч, на якій сподівалась отримати інформацію про свого чоловіка, зниклого напередодні. Більше Єлену та сина ніхто з рідних не бачив.

Проте Роберто не полишав надій зустрітись із сестрою. У сімейному будинку Михальчуків весь цей час залишалось дві телефонні лінії. Одна з них, що колись належала його сестрі, не використовувалась ні для чого іншого — щоб у будь-який момент вона чи ті, хто знав про неї, могли до нього додзвонитися.

У 2016-му році дзвінок пролунав — але з іншого боку слухавки була не Єлена. Легендарна для Аргентини організація «Бабусі площі Травня» повідомила Роберто, що знайшли його племінника Хав’єра Матіаса.

Як з’ясувалось, у день зникнення Єлени перехожі підібрали 4-місячного Матіаса на вулиці неподалік від секретної в’язниці режиму у Буенос-Айресі — і незабаром його усиновила звичайна аргентинська сім’я.

Ця новина принесла радість, але водночас і сум. Адже тепер у Роберто не залишалось сумнівів: Єлена справді була однією із близько 30000 так званих «десапаресідос» — зниклих назавжди жертв військової диктатури.

«Ані живий, ані мертвий»: як режим боровся з непокірними

Коли внаслідок військового перевороту в березні 1976 року до влади в Аргентині прийшли військові на чолі з Хорхе Рафаелом Віделою, вони стикнулися з жорстким опором з боку частини суспільства. Оскільки, як говорив Відела, «мінливе, зрадливе аргентинське суспільство не сприйняло би масових розстрілів», інструментом придушення непокори стало зникнення, тобто таємне викрадення та вбивство супротивників.

Жертвами спецслужб ставали всі, хто «поширював ідеї несумісні з західною та християнською цивілізацією».

На практиці під таке визначення міг попасти майже кожен: під приводом подолання збройного спротиву «лівих» партизан зникали лідери профспілок, священники, адвокати, спортсмени, артисти, школярі, студенти, ба навіть прихильники режиму та їх рідні.

Впродовж 8 років людей викрадали на вулицях, у барах, кінотеатрах, забирали в їхніх квартирах. Їх піддавали тортурам у розсіяних по всій країні секретних в’язницях, а потім вбивали або часто ще живими викидали у море з військових літаків під час так званих «польотів смерті».

Військові на чолі з диктатором Хорхе Рафаелом Віделою (в центрі) приймають присягу в палаці Росада в Буенос-Айресі, Аргентина, 24 березня 1976 року
Фото:

EPA/PRENSA LATINA 

Про них не повідомляли рідним, їхні справи не потрапляли в суди, їхні тіла майже ніколи не знаходили — вони просто зникали.

Життя у країні тривало так, ніби цих людей ніколи й не існувало. Як знаково відзначав голова режиму: «Зниклий є загадкою, його не існує — він ані живий, ані мертвий».

Так режим сіяв атмосферу страху й уникав зайвих питань: на думку Відели, якщо не було тіла та визнання факту вбивства, не було і розмов про те, хто його вбив і чому.

Деякі з викрадених жінок були вагітними — для них облаштовували підпільні пологові будинки, в яких їм дозволяли народити дитину. Згодом жінки зникали назавжди, а дітей нерідко всиновлювали убивці їхніх батьків.

Також була практика, коли дітей просто залишали на вулиці після арешту батьків — звідти вони потрапляли у дитячі будинки та до прийомних батьків.

Українська родина в Латинській Америці

Коли новина про знаходження 130-ї за ліком дитини зниклих облітає світ, у вічі миттєво впадає українське прізвище «Михальчук».

Прес-служба «Бабусь площі Травня», а згодом, і дядько віднайденого, Роберт Михальчук, у листуванні підтверджують: родина дійсно емігрувала з України.

Більше того, Єлена та Роберто три роки життя провели в УРСР, живучи у новітній на той час хрущовці. Роберто відразу згадує, як ловив крабів на березі Чорного моря зі своїм дідусем.

Єлена та Роберто Михальчуки, ймовірно фото зроблені в УРСР
Фото:

архівне сімейне фото


Він з ентузіазмом сприймає зацікавлення з України і передає «обійми чудовій українській спільноті, яку я дуже люблю».

Проте далі листуємось із самим Матіасом Михальчуком.

Віднайдення племінника фактично підтверджує для Роберто втрату сестри Єлени, і ця тема, вочевидь, надто дражлива, щоб детально обговорювати її із журналістами. За кожною подробицею стоять більше 40 років надій та болю.

Слова Матіаса, як в отриманих імейлах, так і в інтерв’ю аргентинській пресі, добре зважені і менш емоційні, але у них відчувається рішучість зробити все, щоб дізнатися правду про себе, своїх батьків та брата або сестру. Він і розповідає про долю своєї родини у Латинській Америці.

Сім’я Паржаюків була однією з тисяч українських родин, що наприкінці 1930-х років залишила рідну Волинь і в пошуках кращого життя потрапила в Латинську Америку, спершу у Парагвай.

Там Марія Паржаюк знайомиться із Базиліо (Василем) Михальчуком, студентом філософії та математики і прихильником соціалізму. Невдовзі вони на плоті перетинають річку Парану, щоб потрапити в Буенос-Айрес. У 1951 році в них народжується донька Єлена, а у 1959-го — син Роберто.

Сім'я Михальчуків-Паржаюків, на стільцях сидять Єлена та Роберто
Фото:

архівне сімейне фото

У 1960-му Марія та Василь отримують листа від рідних з України. Піддавшись на пропаганду про стрімкий розвиток Радянського Союзу, вони вирушають до УРСР. Проте після того, як ілюзія кращого життя та прогресу розвіюється, сім’я повертається до Аргентини. У Буенос-Айресі Михальчуки з часом придбають власну ділянку та відкривають столярну майстерню.

Під час навчання в університеті донька Михальчуків, Єлена, знайомиться із адміністратором вишу, колишнім військовим, Хуаном Мануелем Дарру. Невдовзі вони одружуються, а у серпні 1977 року в них народжується син Матіас.

Проте вже на початку грудня 1977 року Хуан Мануель зникає. Вже згодом очевидці розкажуть, що бачили, як четверо незнайомців заштовхнули його в автомобіль, блакитний «Шевроле».

Через декілька тривожних тижнів, у день Різдва, його дружина отримує записку нібито від чоловіка, в якій він просить її зустрітися зі своїми товаришами.

Наступного дня на умовлене місце Єлену відвозять батьки. Разом з 4-місячним Матіасом вона пересідає у блакитний «Шевроле».

Відтоді ані її, ані Матіаса ніхто з близьких не бачив.

Єлена була на другому місяці вагітності.

Єлена Михальчук та її чоловік Хуан Мануель Дарру
Фото:

архівне сімейне фото

Матері та бабусі в пошуках зниклих дітей

Ще 30 квітня 1977 року на центральній площі Буенос-Айреса, перед резиденцією Президента, вперше зібралися розгублені родичі зниклих людей. Оскільки гуртуватися у публічних місцях було заборонено, матері зниклих розбилися на пари і почали повільно ходити по площі.

Відтоді такі «марші» відбувалися кожного четверга й учасників ставало дедалі більше — з часом, щоб впізнавати одна одну, матері зниклих почали одягати на голову білі хустки. Невдовзі стало зрозуміло, що викрадених жертв режиму були сотні. Люди почали об’єднуватись. Так спершу з’явилися «Матері площі Травня», а згодом і «Бабусі площі Травня» — окреме об’єднання, яка займалося пошуком саме зниклих дітей.

Проте ані держава, ані впливова аргентинська католицька церква не визнавали проблеми. Тому першим дванадцятьом «бабусям», переважно звичайним домогосподиням віком від 50 до 60 років, які навіть на вулицю зазвичай виходили у супроводі чоловіків, довелося самостійно організувати детективну роботу.

Марш протесту асоціації аргентинських жінок «Бабусі площі Травня», які займаються пошуком «вкрадених» немовлят, Аргентина, 4 червня 1987 року

Вони розподіляли між собою завдання: знаходили родичів зниклих дітей, збирали фото та шукали інформацію про долю дітей — робили це так, щоб їхню діяльність не помітили. Жінки маскували свої зібрання як святкування днів народження у кондитерських та парках — і передавали одна одній інформацію під виглядом подарунків.

Небезпека була реальною: перша керівниця «Матерів площі Травня» невдовзі зникла. Вже згодом з’ясувалось, що після тортур її ще живою викинули з вертольоту в море.

Проте «Бабусі» не зупинялися — їм вдалося поширити інформацію серед міжнародних правозахисних та благодійних організацій та посилити тиск на режим.

У 1979 році вдалося знайти перших дітей.

З погіршенням економічного становища та поширенням інформації про масштаби терору, диктатура почала втрачати контроль над країною.

Щотижневі демонстрації матерів та бабусь із портретами зниклих рідних стали символом морального банкрутства режиму.

У 1983 році, після поразки у війні з Великобританією за Фолклендські (Мальвінські) острови, режим беззастережно капітулював, призначивши вільні вибори.

«Онучки» знайдені активістками організації «Бабусі площі Травня» — Таня Вайсберг, Тамара Арце, Карла Рутіла Артес, Марія Вікторія Мояно Артігас, Аргентина, 24 квітня 1988 року

Коли держава стоїть осторонь, для «бабусь» все починається

Як розповідає нинішня керівниця «бабусь», 89-річна Естелла де Карлотто, надії на те, що після падіння диктатури провідну роль у пошуку дітей на себе візьме держава, не справдилися.

Для «бабусь» все лише починалося.

Інформації про викрадених дітей бракувало, колишні виконавці все заперечували, а багатьох керівників режиму після початкових вироків амністували.

Судові процеси щодо повернення «дітей лівих терористів», частину з яких усиновили колишні спецслужбовці, йшли повільно та зі змінним успіхом.

До того ж довести родинні зв'язки між внуками та бабусями, без генетичних даних викрадених батьків, було на той момент неможливо.

Тому «бабусі» продовжують роботу.

Керівниця «бабусь» Естелла де Карлотто на прес-конференції тримає за руку знайденого «онука» Хав'єра Матіас Дарру Михальчука, Аргентина, 13 червня 2019 року

Отримавши фінансування від міжнародних організацій, вони залучають низку спеціалістів у сфері генетики, права та психології.

За їхньою ініціативою, американські вчені розробили технологію, що з 99,99% впевненістю дозволяє встановити родинний зв'язок між внуками та бабусями і дідусями. З’являється банк даних з генетичними зразками родичів зниклих. Будь-який аргентинець, що має підозри щодо свого походження, отримує право зробити безкоштовний генетичний аналіз.

З плином часу викрадені діти стають дорослими — тож «бабусі» звертаються насамперед до них і закликають їх повернути собі ідентичність.

Вони стають важливим феноменом аргентинської культури та персонажами численних документальних і художніх фільмів, наприклад, оскароносної стрічки «Офіційна версія».

Аргентинського диктатора Хорхе Рафаела Віделу засудили до довічного ув'язнення за злочини проти людства 22 грудня 2011 року, він помер у в'язниці Марос Пас 17 травня 2013 року
Фото:

EPA/ENRIQUE GARCIA MEDINA

Хав'єр Матіас Дарру Михальчук: зустріч із рідними через 40 років

Матіас, син Єлени Михальчук, завжди знав, що його всиновили, і мав підозри щодо свого минулого. Але лише з плином часу він відчув, що для нього важливо дізнатися правду. Матіас розповідає, що зрештою зрозумів: мовчати — егоїстично. Адже весь цей час хтось із його рідних міг його шукати. У 2006 році Матіас звернувся до «бабусь» і передав свій зразок ДНК у банк даних родичів зниклих осіб.

Брат його матері, Роберто, справді не полишав спроб знайти сестру та племінника. У своєму емоційному листі до племінника він розповідає, що зниклі рідні з’являлися кожного дня, у кожному листі та в кожному дзвінку, які він отримував, чекаючи на новини про їхню долю.

Безпосередньо після зникнення Єлени рідні ще сподівалися, що вона разом з чоловіком та сином змогла втекти та почати нове життя в іншій країні.

Проте з часом ці надії згасли.

Наприкінці 90-х Роберто передав свій зразок ДНК «бабусям».

Єлена Михальчук та її чоловік Хуан Мануель Дарру
Фото:

архівне сімейне фото

У 2016 році, завдяки додатковим генетичним тестам, вдалося встановити родинний зв’язок між Роберто та Хав’єром Матіасом.

На 42-му році життя Матіас нарешті дізнався імена своїх батьків та зустрівся з рідним дядьком. 

Проте і далі невідомо, хто і чому викрав викрав його батьків і що сталося з ними та дитиною, якою була вагітна Єлена.

Три роки тривали спроби встановити обставини зникнення Єлени та Хуана Мануеля, але безрезультатно.

Військові та держава, які повинні знати більше, мовчать.

Як розповідає Матіас, його публічна поява на прес-конференції стала ще однією спробою достукатись до тих, хто може поділитися інформацією про долю його батьків та їхньої тоді ще ненародженої дитини.

За його словами, саме пошук правди є для нього найважливішим. Лише згодом розпочинається боротьба за справедливість.

Хав'єр Матіас Дарру Михальчук з дядьком Роберто Михальчуком під час прес-конференції, Аргентина, 13 червня 2019 року

Право на ідентичність: «бабусі» продовжують пошуки

Ці жінки й самі не здогадувались, на що здатні заради своїх дітей та онуків.

Як згадує Естелла де Карлотто, що вже 30 років очолює «бабусь»: «Режим думав: облишмо цих старих божевільних плаксійок, вони скоро втомляться. Якби вони здогадувались, що ми не здамося, нас зникло би більше».

Їм вдалося встановити долю 130 викрадених дітей.

Завдяки їм Аргентина зробила більше — хоча і цього недостатньо — у покаранні злочинів військових режимів, ніж будь-яка інша країна Латинської Америки.

За порушення прав людини засудили більше 850 осіб: колишніх військових та тих, хто їм допомагав.

Навіть коли у 1990 році більшість представників режиму амністували, справи щодо зниклих дітей тривали: адже діти далі не знали правди про себе та своїх справжніх батьків.

Врешті-решт, у 2012 році суд засудив колишнього диктатора Віделу на 50 років ув'язнення за систематичне викрадення дітей.

Свого рідного внука Естелла Карлотто знайшла у 2014 році.

Але досі не віднайдено ще близько 370 дітей, які зникли разом з батьками або народилися у неволі.

Тому «бабусі» продовжують пошуки: всі зниклі діти є для них «внуками», а їхні діти — «правнуками». 

Керівниця «бабусь» Естелла де Карлотто з онуком Ігнасіо, якого вона знайшла у 2014 році, Аргентина
Поділитись: