До зустрічі на війні. Як артилерист батальйону «Донбас» повертається до мирного життя — і що цьому заважає

Михайлу Стребижу 60 років, і останні сім із них він провів на війні. Був артилеристом у батальйоні «Донбас» і 54-й бригаді. Пройшов Іловайськ. Пів року тому Михайло, позивний «Гайдук», повернувся до мирного життя. Зараз призвичаюється до недисциплінованості цивільних, опановує нову сферу діяльності та мріє про повернення до рідного Донецька. Однак є дещо, що заважає колишньому військовому — і тисячам таких, як він — будувати плани на мирне життя.

Щодня Гайдук одягає на шию два жетони — нацгвардійський і армійський. На мізинець лівої руки — перстень із зображенням сокола, що атакує. Це символ батальйону «Донбас». На передпліччях два татуювання — «Артилерія — бог війни» і «Ми пробиваємо шлях». Друге він трактує як звертання до піхоти. Мовляв, «прохід зробимо, ви тільки йдіть уперед!» Гайдук запевняє: він теж готовий будь-якої миті повернутися на фронт, щоб допомогти країні відвоювати окуповані території.

«Подумки перебуваєш на війні»

До 2014-го Михайло мешкав у Донецьку. Багато працював, пробував себе в різних видах діяльності. Якийсь час працював на спільному з німцями підприємстві, що впроваджувало інноваційні технології. Мав звичайні людські мрії — кудись поїхати, щось купити. Тепер називає їх приземленими.

Все змінила війна.

Спершу під час Майдану, пізніше під час анексії Криму Михайла не покидали думки: треба щось робити; жити, як раніше, він більше не може.

«Коли захопили Крим, стало зрозуміло: треба йти захищати країну. У військкоматах, СБУ, міліції, куди я звертався, казали: “Ні-ні-ні, нічого не треба, сидіть удома”. Майже всі з них потім залишились там, із сепарами», — каже чоловік.

Незабаром він побачив в інтернеті оголошення про формування батальйону «Донбас». 16 квітня Стребиж приїхав до Дніпра і записався до лав батальйону, щоб стати «чорним чоловічком».

«Я прослужив 7 років — з 2014-го по 2021-й. А з 4 лютого я вже у цивільному житті. Пішов “за граничним віком” — виповнилося 60. Ну і моральний дух теж вплинув. У нас припинилися бойові дії як такі. Може, зверху видніше. Може, так треба. Але у 2014-му нізвідки зʼявилися хлопці у цивільному одязі — воювали у джинсах — і навалили: регулярним російським військам, морпіхам, кадирівцям. У нас не було бойового досвіду, але ми примудрились добряче їм дати», — каже Гайдук.

Повернення з фронту не було простим. Найважчими видалися перші три місяці — він сумував за армійським життям, не міг знайти нових цілей у житті.

Навіть зараз, коли Гайдук вже призвичаївся до нового життя, він починає день з інтернету і завершує ним — дивиться, де були обстріли, чи когось убили, поранили. Часто зідзвонюється з бойовими побратимами, які досі служать.

«Подумки все одно на війні», — зізнається Гайдук.

«Як в армії, тільки не стріляєш»

Нині Михайло Стребиж — керівник комунального підприємства «ДніпроЕкоВтор», яке займається переробленням і утилізацією сміття.

Коли він звільнявся із ЗСУ, ця посада саме була вакантною. Бойові побратими, які пішли у цивільне життя раніше, розповіли йому про таку нагоду.

Своє завдання тут він бачить просто: робити так, щоб люди працювали, а техніка була на ходу.

«Те саме, що і в армії, тільки що не стріляєш», — порівнює Стребиж.

Довелося налагоджувати дисципліну. В армії вона є за замовчуванням, але не у цивільному житті.

«Але й тут ми нормально все зробили: не під лінієчку, але машини стоять у ряд. А був же безлад — неможливо було зрозуміти, хто де стоїть», — розповідає Михайло.

Для початку ж він звільнив тих, хто приходив на роботу нетверезим. Мовляв, виробництво є виробництво, тут такого допускати не можна.

«Стало більше порядку. Визначилися, коли у нас планерки, як дають завдання, як доповідають із виконання завдань. Мені подобається армійський принцип: зробив — маєш доповісти, не зробив — доповісти двічі. Так є більше розуміння, що просувається, а що — буксує», — каже Стребиж.

Але досвід останніх семи років виявляється не тільки у слідуванні певним принципам. Війна постійно нагадує про себе навіть в абсолютно мирному місті.

Полігон розташований у Пташиній балці, через неї протягом століть мігрували птахи. Над сміттям кружляють сотні чайок, які вишукують їжу. Щоб відлякувати їх, тут є пропанова гармата.

Звук її пострілу нагадував Гайдуку міномет. Продовжував інстинктивно підриватись, аналізуючи, звідки був постріл, — хоч і знав, звідки.

Підприємство працює так: із загальної маси сміття вибирається те, що можна віддати на перероблення. Решта закривається метровим шаром із глини та каміння. Після цього проводиться рекультивація ділянки землі, куди нагорталося сміття, — вона засаджується травою. Є мрії про будівництво сміттєпереробного заводу, однак поки що така схема роботи — найкраще з того, що можна зробити, запевняє Стребиж.

«Читаю про те, як переробка сміття налагоджена у світі. Так, відстаємо. Але розірватись країна не може — і армію утримувати, і все інше. Думаю, війну треба „закрити“. І тоді вже почнемо розвиватись», — вважає Гайдук.

«Не можна залишати війну дітям»

Дніпро Михайлові подобається. Каже, що місто нагадує Донецьк — таке ж креативне, таке ж індустріальне. Однак коли окуповані території звільнять, він обовʼязково повернеться до Донецька.

Попри те, що первинний період адаптації минув, особливих планів Михайло поки що не будує.

«Просто працюю, живу. Тримаю себе у формі, бо якщо почнуться активні бойові дії, маю бути там, а без здоровʼя нічого робити. Я завжди зібраний — у машині лежить спальник, бронік. У будь-який момент, якщо щось стається, їду до своїх — у бригаду, у батальйон, у “Правий сектор”, просто на лінію. Знадоблюся», — переконаний Гайдук.

Він вважає, що не можна відкладати війну надовго, не можна залишати її дітям і онукам. Окуповані впродовж тривалого часу території ризикують обернутися травмою: і особистою для Михайла, і колективною для країни.

Поки ж Михайло робить усе, що може на своєму місці. Допомагає армії — купує маскувальну сітку, консультує і збирається поїздити Україною.

«Дружина переконала, що треба бути мʼякшим»

Попереднє життя Михайла Стребижа розчинилося. Близькі родичі не підтримують його поглядів, хоча живуть на підконтрольній території. Тож підтримувати звʼязок із ними не вдається.

Залишилася двоюрідна сестра з Харкова і бойові побратими. Натомість зʼявилась кохана людина.

«Аліна на війні з 2014 року, — каже Михайло. — Служила у „Дніпрі-1“. Проходила курси медиків, снайперів. Вона артилеристка. Була негласна команда „витиснути“ її з батальйону. Поставили завдання мені. Задум був такий, що у нас дуже важка служба, і вона не впорається та сама піде».

Та задум не вдався. Після короткого курсу навчання Аліна під час обстрілу пішла на спостережний пункт, і по рації постійно давала інформацію — звідки й чим стріляють.

«А умови там були жахливі! — згадує Гайдук. — Але вона впоралась, і я зрозумів: має стрижень».

Чоловік чекає, коли у неї закінчиться контракт із ЗСУ. І тоді вже родина має вирішити, що робити далі.

«Завдяки Аліні я переглянув деякі свої погляди. Наприклад, я був ревним вартовим дисципліни, вважав, що вона — понад усе. Був щедрим на покарання — міг догану “влупити”, міг позбавити грошового забезпечення. Але вона мене переконала: варто бути мʼякшим», — каже Стребиж.

Зараз Михайло часто думає про те, чому варто присвятити вільний час, який у нього раптом зʼявився, і що на нього чекає у майбутньому.

«Життя мені бог лишив тоді, коли більша частина не вижила, — каже Стребиж. — Друзі, які були справжніми, — лишились. Решта відсіялися. З дружиною ми вінчані… Думаю, ми ще накатаємось [звільняючи окуповані території]. Нічого не закінчилось. Буде війна — зустрінемось там».

***

В інтервʼю і розмовах Михайло Стребиж раз по раз повертається до кількох тем — проводить аналогії між армійським і цивільним життям, розмірковує про майбутнє, наголошує на необхідності повернення територій і на своєму бажанні повернуться до Донецька.

Але найбільш крізь його слова прозирає бажання повернутись до мирного життя — того, яке настає після перемоги.

«Щоб відновлюватись, потрібні гроші, сили, люди, час. Часу в нас катастрофічно мало», — переконаний Гайдук.

Та у цьому «катастрофічно мало» — не приреченість, а розуміння того, як треба розподілити наявні ресурси задля розвитку, якому неодмінно має передувати перемога.