Творці хаосу: як війна на Донбасі перетворила РФ на загрозу для світу, і як ми всі будемо за це платити

Як вийшло, що Донбас став тією точкою на карті, через яку може спалахнути світова війна? І чому Росії так важливо за всяку ціну зберегти контроль над Україною?

Ця війна триває вже 7 років. Вона почалася у 2014 році, незабаром після перемоги Євромайдану й анексії Росією Криму. І так і не завершилася.

Часто цю війну називають війною Заходу і Сходу. Війною європейських цінностей з одного боку і туги за уявним благополуччям радянської епохи з іншого. Уособленням цього конфлікту поколінь стали дві країни. Російське суспільство, де покоління бебі-бумерів, які не впоралися з випробуванням свободою, тягне світ у лише їм самим відомий бік. І українське суспільство, де молодість і легкість духу руйнує старі порядки та створює нову міфологію.

А втім, для прихильників теорії змови все набагато простіше: через Донбас, на їхню думку, світовий уряд в особі США намагається атакувати останній острівець опору лібералізму Заходу, що загниває, — Росію. Були й ті, хто говорив відкрито, що Росія зобов'язана «приєднати» Україну, щоби знову стати імперією і знову вершити долі Європи. Схоже, ця ідея серйозно запанувала й над Кремлем; і з 2014 року там постійно говорять про те, що росіяни та українці — це один народ.

Перемога Майдану і зміна курсу України на Захід стали ударом для російської влади. Керівництво РФ усвідомило, що імперію треба будувати просто зараз або буде пізно.

Спочатку Москва хотіла створити на південному сході України нову квазідержаву — «Новоросію». Її виникнення мало розколоти Україну на дві частини. Шокувати українське суспільство. У створеному хаосі за принципом «розподіляй і володарюй» Москва легко контролювала б всю Україну.

Але планам не судилося здійснитися. Проєкт «Новоросія» зазнав невдачі. Замість нього оплотами Росії в Україні залишилися «ДНР» і «ЛНР».

Поява двох цих квазідержав супроводжувалася великим кровопролиттям. За роки війни на Донбасі загинули в цілому понад 13 тисяч людей. Але у 2014 році така страшна ціна не всім була очевидна.

Старше покоління з російськомовних областей не прийняло перемогу Майдану з його акцентом на національній ідентичності. Страхи цих людей були багаторазово посилені російською кампанією з дезінформації.

Десятки сайтів, телеканалів, журналістів, а також політиків, разом із — до його втечі — Януковичем розповідали українцям (і, звичайно, росіянам), як постраждає економіка і життя кожного українця, якщо країна піде на рішуче зближення із Заходом, послабивши зв'язки з Росією.

Водночас багато хто з тих, хто хотів зближення або навіть об'єднання з Росією, по-справжньому не уявляли собі, яке на них чекає життя в обіймах північного сусіда. Радісні після приєднання жителі Криму не здогадувалися, що на них чекає стрімке зростання цін. Що злодійкуваті місцеві чиновники, дорвавшись до бездонних бюджетів Російської Федерації, остаточно забудуть про народ. А референдум 2014 року стане їхнім останнім волевиявленням, на яке хтось зважатиме.

Коли на Донбасі спалахнули протести, на російському телебаченні вже щосили розповідали про бандерівців, які їдуть на Донбас «потягами дружби» зі Львова, щоб почати «чистки місцевих». І напевно ви чули фейк про розіп'ятого хлопчика у 2014 році — нібито «карателі-бандерівці» розіп'яли в Слов'янську на дошці оголошень дитину.

Я був у Слов'янську тими днями — там було багато волонтерів, рятувальників і українських військових, які увійшли в місто після втечі з нього армії полковника ФСБ Ігоря Стрєлкова-Гіркіна. Травмованим терором гіркінців жителям Слов'янська роздавали ковбасу, тушонку і хліб. Це показували на українському телебаченні — теж, звісно, для картинки з пропагандистською метою. Однак жодного «розп'ятих хлопчиків» не було й близько. Це пізніше були змушені підтвердити навіть на Першому каналі.

Політична нестабільність, страхи російськомовного населення України, інформаційні атаки ЗМІ — і в регіонах, що сумніваються, почалися заворушення. Місцеві бандити голосно назвали себе «ополченцями», здійснювали вбивства і викрадення. Так, 18 квітня 2014-го на зорі «російської весни» був по-звірячому убитий депутат міськради Горлівки Володимир Рибак.

Після мітингу за єдину Україну він вирушив до будівлі міської мерії і, побачивши там прапор «Донецької народної республіки», спробував його зняти. «Ополченці» кинулися на Рибака, виникла бійка. Через кілька днів його тіло виявили в річці — у депутата був розпорений живіт, а за спиною був рюкзак із піском. Разом із ним було знайдено тіло 19-річного проукраїнського активіста Юрія Поправки.

Тоді я їздив в Україну від «Новой газеты» висвітлювати конфлікт і не раз втрапляв в колотнечі. У травні 2014-го мене викрали «ополченці», яким не сподобалися мої репортажі з так званого «референдуму про незалежність» «ДНР» і «ЛНР». Мене побили, роздягли й зажадали викупу $30 тисяч. Один із «ополченців» сказав, що це мій внесок у їхню «визвольну війну». Таких грошей у мене, звичайно, не було. І «ополченці» задовольнилися $1 тисячею й обручкою.

Ця війна приваблювала різних авантюристів, які робили на чужому горі кар'єру та заробляли собі славу. Такими персонажами були, наприклад, Гіві та Моторола, нині покійні «герої Новоросії». До війни донеччанин Гіві (справжнє ім’я — Михайло Толстих) був водієм дизельного навантажувача. А Моторола, ім'я якого Арсен Павлов, працював на автомийці Ростова-на-Дону.

Гіві та Моторола стали символами «народної війни Донбасу» проти «української хунти», як її називали в Росії.

Однак обидва вони прославилися тим, що зробили з війни шоу для телевізійників, яким влаштовували сафарі — показові обстріли українських позицій у передмісті Донецька. Так Гіві й Моторола формували образ «народної армії».

Але в реальній війні ключова роль належала росіянам — справжнім військовим, які організовано перетинали кордон і вели з Україною неоголошену Кремлем війну.

Саме росіяни зіграли вирішальну роль у кровопролитних битвах за Іловайськ та Дебальцеве. В обох випадках російські війська оточували українські з'єднання і влаштовували їм м'ясорубку.

Коли Дебальцеве вже взяли в оточення, ми з колегами змогли прорватися в місто. Ніколи не забуду, як лежала літня пара, їх накрило міною у власному саду. Їхні тіла було нікому забрати — жителі ховалися від обстрілів у підвалах. Зруйновані будинки з викинутими навиворіт нутрощами жител. Голодні очі дітей, які не їли вже тиждень.

Для решти світу війна на Донбасі спочатку сприймалася як локальні розбірки між Росією і Україною.

Все змінилося 17 липня 2014 року, коли в небі над Донецькою областю був збитий пасажирський Боїнг, що летів з Амстердаму до Куала-Лумпура. На борту було 298 осіб, зокрема 80 дітей. Усі вони загинули практично миттєво ще в повітрі від баротравм, розривів внутрішніх органів і наднизьких температур.

Перші свідчення вказували на те, що Боїнг атакували з установки «Бук», а така зброя могла потрапити на Донбас тільки з Росії.

Від цього моменту в очах світу Росія з учасника малозрозумілого конфлікту на околиці Східної Європи перетворилася на загрозу для світу.

Саме після епізоду з Боїнгом Захід ввів щодо Росії санкції, які діють донині.

А що Донбас? Сьогодні життя на території так званих республік «ДНР» і «ЛНР» вельми жалюгідне. Колись багате і благополучне місто України Донецьк стало глушиною, від’єднаною від будь-яких процесів сучасного світу.

Донецький аеропорт, колись символ достатку Донбасу, — в руїнах. На території «ДНР» і «ЛНР» не працюють міжнародні банки, з регіону виїхали близько 2 млн осіб — переважно економічно активного населення. Закрито більшість підприємств, водночас невеликі дотації в «ДНР» і «ЛНР» надходять із Росії, яка платить людям похилого віку пенсії. Вони такі маленькі, що люди будь-що-будь намагаються отримувати й українські пенсії.

В умовах правового вакууму обидві території де-факто підпорядковані Росії, а їхні адміністрації, можливо, навіть більш залежні від Москви, ніж керівництво російських регіонів.

За сім років війни регіон опинився не тільки в економічному занепаді, а й на межі екологічної катастрофи — так, вода з покинутих і затоплених шахт вже забруднює джерела питної води.

У 2020 році радник президента України з питань економіки Олег Устенко оцінював вартість відновлення Донбасу приблизно в $10 млрд.

Я часто запитую себе, як же ми допустили цю страшну війну. Адже ще 7 років тому сама лишень думка про неї здавалася неймовірною.

Навіть якщо влада в Кремлі зміниться, це не означає, що в Україні забудуть тисячі вбитих, десятки тисяч покалічених, сотні тисяч біженців із Криму та Донбасу. Навіть якщо до влади в Росії прийдуть люди з совістю, це не означає, що їм вдасться швидко виправити помилки попередників. Можливо, тільки наступні покоління українців і росіян зможуть знайти рішення. І навряд чи в осяжній перспективі ми зможемо знову називати один одного братами.

Це авторська колонка. Позиція автора може не збігатися із позицією редакції hromadske. Матеріал виходить за підтримки «Медиасети».