Дві авіабомби по 500 кг: Amnesty International про нові докази вини росії у бомбардуванні Драмтеатру

16 березня російські військові скинули авіабомбу на Драматичний театр у Маріуполі. На той момент там могли бути сотні місцевих, які ховалися й чекали евакуації з міста. 

Нещодавно окупанти закінчили розбір завалів театру. Це означає, що дізнатися, скільки людей там загинули, ми, ймовірно, не зможемо. Міська влада Маріуполя заявляла про орієнтовну кількість — 300 загиблих, у розслідуванні Associated Press ішлося про вдвічі більше число. 

Правозахисники Amnesty International провели своє розслідування. Опитали понад пів сотні людей, зробили математичні розрахунки, дослідили фото й відео з місця подій, супутникові знімки.  

hromadske поспілкувалося з Оксаною Покальчук, очільницею організації, про нові деталі маріупольської трагедії.

Пані Оксано, я переглядала результати дослідження Amnesty International. У ньому йдеться, що кількість загиблих у Драматичному театрі — менше ніж 300 людей. Це число відрізняється від попередніх опублікованих розслідувань. Чому так?

Усе насправді досить просто. Театр бомбардували 16 березня. Напередодні, 10 березня, від Драмтеатру мала відбутися офіційна евакуація, але вона провалилася. Частина людей розійшлася, проте були й ті, хто все одно залишився чекати «зелених коридорів», бо театр був точкою збору.

14-15 березня більшість місцевих усе ж покинули театр і змогли неофіційно виїхати з міста. І насправді велика удача й радість, що їм вдалося це зробити.

Ми поговорили з тими людьми. Вони розповіли, скільки приблизно маріупольців евакуювалися — це значна кількість людей.

Залишилися найвразливіші — які мали старших родичів, не могли самостійно виїхати чи просто ухвалили для себе рішення залишатися в місті. Ми також поговорили з тими, хто вцілів після атаки.

Оцінки загальної кількості людей у театрі і навколо нього під час нападу значно різняться. Свідки наводять приблизні підрахунки: від 300 або 400 людей у підвалі до 1000 у верхній частині будівлі. Кілька волонтерів, які допомагали людям у Драмтеатрі, оцінили, що під час атаки там було 600-800 людей.

Загинути могли кілька сотень.

«Спершу це були переважно колеги [та їхні сімʼї], але дедалі більше людей приходили щодня», — каже Наталя Гончарова, колишня працівниця театру. Вона з чоловіком і дітьми прийшла в театр у перші дні повномасштабної війни.

«Ми вирішили, що буде безпечніше переїхати до Драматичного театру», — розповідає Ігор Навка, працівник заводу імені Ілліча. Чоловік переїхав у театр 5 березня з дружиною і мамою — після того, як у їхній квартирі вилетіли вікна.

Чим був Драматичний театр до бомбардування в контексті цілого міста, яке постійно обстрілювали з 24 лютого?

Люди чекали там на евакуацію, ховалися у підвалі. Також туди можна було прийти, щоб узяти їжі, води, отримати допомогу, ліки. Це був своєрідний тимчасовий рай у пеклі Маріуполя. Власне, у нашому дослідженні ми говоримо, що Драмтеатр був чи не єдиним видимим цивільним об'єктом. Немає жодних підстав вважати, що там могли переховуватись українські військові або ховати зброю.

Люди, які були в театрі, не говорили про це. На фотографіях цього також не зафіксували. Та й росія не змогла це довести.

Тобто це було єдине безпечне місце, яке зрештою виявилось одним із найтрагічніших.

«Оскільки в мене не було особистої автівки, [гуманітарний конвой] був моєю єдиною надією… Моя бабуся відмовилася йти до театру», — каже Марія Родіонова, соціальна працівниця.

«Я не могла уявити, як це — покинути свій дім. Я тут прожила все життя. Але неподалік були бої, і в нас уже закінчилася їжа. Люди почали говорити про [евакуаційні] коридори. Пізніше [11 березня] був потужний вибух, і скло із вікон вилетіло… Було дуже холодно. Я лежала на ліжку, вкритому осколками… Пішла до сусідів, але батареї були [заморожені]. 12 березня я пішла в театр», — згадує Наталя Ткаченко, 67-річна пенсіонерка.

Скільки, за вашими підрахунками, могло бути людей у день бомбардування Драмтеатру?

Ми опитали 53 людини, 28 з яких були під час самої атаки всередині чи поблизу нього, і змогли реконструювати, що відбулося того ранку.

Якщо до евакуації 14-15 березня в театрі було понад тисячу людей, то після неї залишилися сотні.

Ми знаємо, що в підвалі театру на момент вибуху перебувало орієнтовно до 300 людей. Він був більш-менш безпечним місцем, і значній кількості тих, хто ховався там і в передній частині будівлі, вдалося врятуватися.

Ми не знаємо, скільки людей було на польовій кухні на вулиці, тому що там ніхто не вижив. А втім, це були не сотні людей. Десятки. Це не зменшує жаху, але ми не повинні гнатися за цифрами.

«Усе це сталося на наших очах. Ми були за 200-300 метрів, [коли] стався вибух… Я чув літак і звук бомб, які падали. Потім ми побачили, як здійнявся дах [театру]», — каже Ігор Мороз, 50-річний архітектор, який перебував поблизу театру, коли стався напад.

«Я йшов вулицею, що вела до Драматичного театру… Я чув шум літака… але на той момент особливо не звертав уваги, бо [літаки] постійно літали… Я бачив, як вибухнув дах будівлі… Він підстрибнув на 20 метрів, а потім завалився… Далі я побачив багато диму та уламків… Я не міг повірити своїм очам, бо театр був святим місцем. Там були два великі написи "Дети"», — згадує 51-річний підприємець Григорій Головньов.

«Ми чули літаки… Я бачив дві бомби, випущені з одного літака у напрямку театру», — розповідає Віталій Контаров, 48-річний водій вантажівки, який також перебував неподалік театру в момент нападу.

Які у вас були джерела інформації, окрім свідчень людей?

Ми збудували прототип театру, взяли архітектурні креслення будівлі у міської ради. У нас є математична модель, за якою ми розраховували, чим саме стріляли росіяни, що підірвалось, якої сили мав бути удар, щоб отримати саме такі пошкодження.

Зрештою ми вийшли на дві авіабомби по 500 кілограмів. Там так розійшлися хвилі, пішли такі руйнації, що стало зрозуміло — росіяни скинули саме дві бомби одну за одною. Якби була одна, деякі стіни вціліли б.

Також ми використовували інформацію з супутника. Нам просто пощастило, тому що є дві фотографії, зроблені о 10:02 та о 10:20 — театр до вибуху й одразу після нього.

До того ж у нас були відео та фотоматеріали з телефонів людей, яких ми опитали. Ми дослідили абсолютно всі доступні матеріали, які можна було знайти — зокрема в мережі.

Ми навіть брали контент, який публікували росіяни на своїх пропагандистських ресурсах. Вони показували, що нібито театр не зруйнований. Справді, росіяни взяли частину театру, яка найменше постраждала.

Це не означає, що в інших приміщеннях було так само, і очевидно, що вони використовували ці відео для своєї пропаганди, а не для встановлення справедливості.

До яких основних висновків ви дійшли у своєму розслідуванні?

По-перше, атаку на Драматичний театр у Маріуполі здійснили російські збройні сили. Я розумію, що для українців це очевидно, але для міжнародної спільноти і з юридичного погляду це ще треба було довести.

По-друге, ця атака була вчинена з використанням двох вибухових елементів, кожен з яких вагою 500 кілограмів. Такі авіабомби мають лише росіяни. Розрахунок математичної моделі показує, що атакували саме зверху. Бомба пройшла через поверх і розірвалась унизу. До того ж українська армія не мала такого озброєння, щоби скоїти цю атаку. У нас є фотографії сателітів, є інформація про розташування, де і хто стояв у цей час.

Ми також довели, що легенди, які розповсюджувала російська пропаганда (мовляв, це полк «Азов» спочатку підірвав театр зсередини, а потім стріляли ЗСУ) — неправда. Це все не могло бути реалізоване.

Також ми змогли довести, що кількість постраждалих була меншою, ніж про це говорили попередні джерела.

Тобто ми можемо впевнено говорити: те, що відбулось у Маріуполі 16 березня — це воєнний злочин. Саме в сухому, нудному, бюрократичному, юридичному сенсі.

У нас є підстави вважати, що росіяни мали достатньо оптики, яка могла дослідити, що саме було в цьому Драматичному театрі. Вони бачили, що там люди носили їжу, готували. Бачили, що там жили цивільні, напис «Дети», що там не було жодної техніки, військових машин.

Єдине — кілька разів туди підходили українські військові для того, аби сповіщати людей про евакуацію.

Навіть якщо уявити, що вони хотіли вдарити по українських військових, які там були, — це класичний приклад непропорційності. Якщо там і був один український військовий, це не виправдовує вбивства такої кількості цивільних і руйнування єдиного на той час безпечного місця у Маріуполі.

У дослідженні йдеться про 12 загиблих — це випадки, які вам вдалося підтвердити?

Ми не ставили собі завдання дослідити кількість смертей. І зараз це практично неможливо зробити технічно. До цієї території немає жодного доступу.

Нашим завданням було довести для міжнародної спільноти, що це справді відбулося.

Досліджуючи саму атаку, ми побачили щонайменше 12 смертей. Ми змогли це довести, як того вимагає юридичний процес. У нас є відповідні документи.

Точна цифра не змінить ситуації. Для Міжнародного кримінального суду нам вистачає того, що це була атака.

Найкращим був би сценарій, якби вони атакували й нікого не вбили. Це однаково був би воєнний злочин, і все одно ми мали би притягнути їх до відповідальності. Але, на жаль, люди загинули.

«Було багато поранених… Поліція намагалася витягнути людей з-під завалів… Спочатку я побачив його [Михайла] руку. Ви знаєте руки своїх близьких. Його обличчя було залите кров'ю. Його тіло було в цеглі… Я не хотів, щоб мама бачила», — каже Євген Гребенецький. Він знайшов у концертному залі тіло свого батька Михайла.

«Вона була серйозно поранена. Їй вдалося виповзти з-під завалів... Вона попросила нас запам'ятати її ім'я, бо відчувала, що вмирає», — розповідає Дмитро Симоненко про загиблу Любов Свиридову. Чоловік був із нею за кілька хвилин до того, як вона померла через отримані травми.

Ви нещодавно презентували розслідування щодо Київщини. Зараз це розслідування про бомбардування Драматичного театру. За яким принципом ви обираєте, над чим саме працюватиме організація, і що буде далі?

Наступним для дослідження ми плануємо взяти південь.

В Україні багато людей допомагають українським слідчим, прокуратурі, займаються розслідуваннями всередині країни. Це їхня ніша.

Я визначила, що ми все-таки працюємо для поширення інформації назовні.

Amnesty International — це величезна організація, ресурс, нас 10 мільйонів у світі. І це можливість донести інформацію про те, що відбувається в Україні, людям від Японії до Канади, зокрема країнам Середнього Сходу, Азії, Африки, Південної Америки.

Наші люди у цих місцях зможуть давати інтерв'ю і розказувати про воєнні злочини в Україні.