Обережно, у цьому матеріалі є спойлери.

Вибагливих українських глядачів не так просто вразити історією про хворого клоуна Артура Флека, який мріяв стати зіркою стендапу, з подачі своєї мами вважав, що його місія — дарувати людям радість, та натомість перетворився на божевільного суперзлодія Джокера з кривавою посмішкою на пів обличчя.

Ні, українців не вразити й роботою в кадрі Вакіна Фенікса, який однією лише оголеною спиною, зі здибленими лопатками та нерівним пунктиром беззахисного хребта, може передати всю суть персонажа.

Та й пісня Френка Сінатри That's life, яка лунає контрапунктом до кривавого безумства героя, не дуже зачіпає українських глядачів. Чимало коментарів про «Джокера» присвячені нудьгуванню під час перегляду.

«Чому я маю співчувати божевільному злодію?», — незадоволено перепитують дописувачі в українському сегменті Фейсбука. І справді, нема чого співчувати.

«Мама завжди казала: посміхнись та зроби щасливе обличчя», — ділиться порадою з екрану найнещасніший Щасливчик-Джокер.

Старий, як світ, закон драматургії говорить про те, що головний герой має бути таким, щоб викликати в глядача емпатію. Найчастіше — через ідентифікацію себе з ним. Зіставити себе з Артуром Флеком, який з дитинства має очевидний та прогресуючий психічний розлад, дійсно важкувато. Та й не дуже потрібно.

У виконанні Вакіна Фенікса він підкреслено хворобливий, незграбний, навіть відразливий. Він весь створений з гострих кутів та дратівливого сміху, яким буквально відхаркує той внутрішній біль, який накопичується з кожним епізодом його життя.

Важко виправдати для себе той шлях, який проходить Артур від тихої образи до бажання раз у раз встромляти ножиці в тіло недоброзичливця. Такий він, паралельний світ коміксів DC.

Тому це важливо, що багато хто не знайшов жодної точки перетину з новим «Джокером». З одного боку, це хоч якось може свідчити про сякий-такий рівень психічного здоров’я: якби кожен зміг ідентифікувати себе з божевільним, з’явилося б забагато питань щодо нормальності суспільства.

Але з іншого боку — це сигнал до того, що співчуття для українського глядача має все ж дуже вибірковий характер. А дарма.

Бо «Джокер» — ще й фільм про розплату за аутсайдерів. Про те, що буває, коли непомітну, неуспішну, цілком скалічену та, за великим рахунком, не дуже приємну людину позбавили права на повагу, увагу та гідність. Гідність, право на яку належить не тільки сильним і успішним.

Артур Флек такий не один: весь Готем-сіті в якийсь момент заповнюється незначущими людьми-клоунами, яких суспільство винесло за дужки.

Колись в мистецтві з’явилася окрема тема «маленької людини» у великому, сповненому вибагливих ієрархій, світі, — тоді з’ясувалося, що «всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі». А дійшли, здається, до просоченого слізьми та кров’ю клоунського комірця.

В якийсь момент стрічки таблоїдів зарясніли історіями про психічні розлади відомих коміків: Бенні Хілла, Робіна Вільямса, Роуена Аткінсона, Гью Лорі, Стівена Фрая... Американський канал Showtime випустив комедійно-драматичний серіал «Жартую» з Джимом Керрі в головній ролі. Актор, про проблеми з психікою якого говорять далеко не перший рік, втілює образ ведучого дитячого телешоу, який вміє розсмішити мільйони дітей, але не може впоратися з власним життям та важкою депресією.

І ось тепер вже новий похмурий клоун Артур Флек у фільмі «Джокер» розповідає: «Коли я був малий та казав комусь, що буду коміком, то всі з мене сміялися. А тепер не сміється ніхто».

Його саркастично коментує популярний телеведучий у виконанні Роберта Де Ніро, влучаючи у хворе місце Артура Флека — право на повагу... Промине лише кілька сцен, і ця пародія коштуватиме йому життя.

Режисер та сценарист Тодд Філліпс виставляє саме таку ціну за повагу до маленької хворої людини. Може, ця думка варта уваги? Або бодай обережності?

Гадаю, немає нічого страшного в тому, що «Джокер» когось не вразив, когось роздратував чи розчарував: постановочними нюансами, сценарною нелінійністю, місцями надмірною художньою умовністю.

 В будь-який момент від цієї стрічки можна відмахнутися, нагадавши собі, що «Джокер» — то усього лиш байка, в якій не розібрати, де правда, а де вигадка божевільного злочинця. І її зовсім не обов’язково так серйозно сприймати, адже вона жодним чином не стосується справжнього життя за межами всесвіту коміксів DC.

Тільки не забудьте, повертаючись до реальності, посміхнутися та зробити щасливе обличчя. 

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile