Свіжа кров: чи цікавлять телевізійників діти після того, як шоу скінчилося

На телеканалі «1+1» нещодавно завершився п’ятий сезон вокального шоу «Голос. Діти». Переможцем став 12-річний артист з Грузії Олександр Зазарашвілі. Перемога: оплески, сльози, зізнання хлопця в коханні до України, зізнання тренерів в тому, що цей учасник – один з найпотужніших співаків, яких вони бачили. Happy end. Принаймні, для глядачів. Адже для телеканалу «1+1» то зовсім не «кінець», а для юного переможця – не факт, що «щасливий». Але це дискусійне питання. Олександр скоро вирушить у призову поїздку до Діснейленду у Франції, а творці шоу вже, мабуть, взялися за планування та підготовку нового сезону, адже шоу має тривати. Насправді, саме це – ключове в історії про дітей на ТБ.

Кілька останніх років в українському телебаченні принесли чималий врожай проектів зі словом «Діти» у назві.

На СТБ зробили дитячу версію кулінарного шоу «МастерШеф», а за кілька років до того – спеціальну дитячу версі ю шоу «Україна має талант», на «1+1» пройшло декілька сезонів проекту «Розсміши коміка. Діти», а тепер вже й п’ять сезонів «Голос. Діти». І це тільки ті шоу, які адаптували з «дорослих форматів», аби сконцентруватися саме на неповнолітніх учасниках. Якщо поглянути ширше, виявляється що діти у розважальних проектах усюди: вони в центрі уваги у проекті «Круче всех» на «Інтері», вони підвищують рівень захоплення глядачів проектом «Дивовижні люди» на каналі «Україна», допомагають ведучим ранкових шоу на «1+1» і дорослим танцівникам в одному з випусків проекту «Танці з зірками», вражають учасників проекту «Суперінтуїція» на Новому каналі, а зовсім скоро з’являться на тому ж мовнику у проекті «Діти проти зірок».

Є підозри, що, якщо залучити дітей до будь-якого шоу, успіх гарантовано. І навіть дивно, що досі не з’явилися такі проекти, як, приміром, «Холостяк. Діти», «Діти-екстрасенси», «Вечірній квартал. Діти» тощо.

Справа в тому, що більшість глядачів таки люблять дітей. Особливо, якщо вони не просять їсти, не вимагають додаткових витрат на купівлю підручників чи одягу, а просто красиво співають, танцюють чи розповідають вірші з екрану телевізору.

Чому це так, мабуть, можуть краще пояснити психологи – діти в ефірі викликають набагато більше емоцій, аніж не менш талановиті, але дорослі люди. Така кількість сліз розчулення, яка ллється під час ефірів «Голос. Діти» просто неможлива у «Голосі країні» – варто подивитися хоча б на виконання тим самим Олександром Зазарашвілі пісні All by myself на етапі «сліпих прослуховувань». І це, зрештою, непогано. Адже кожен отримує своє: глядачі – сильні враження (а чи не заради них вони вмикають телевізор?), телевізійники – добрячі рейтинги (а чи не задля цього вони працюють?), діти – оплески, визнання їхнього таланту та, у перспективі, ще й пристойні винагороди.

Але такого чесного розкладу вигоди телевізійникам часто-густо здається замало. Тому регулярно вони подають проекти за участю дітей не просто як черговий розважальний контент, а проект з «важливою місією».

Ба більше, в бік якого шоу не поглянь, його творці обов’язково кричатимуть про те, що «рятують людей», «підіймають на поверхню важливі теми», «дають учасникам путівку у прекрасне майбутнє». Навіть, якщо мова йде про реаліті вульгаріс, в якому людей заганяють у складні обставини та з насолодою стежать, як вони з цим впораються.

От і в проекті «Голос. Діти» можна побачити таку-собі нативну рекламу телевізійників як добрих самаритян, які знаходять талановитих дітей, підіймають їх ледь не з соціального дна – до ледь не світової популярності, та буквально приймають пологи в шоу-бізу, що народжує нову зірку, яка відтепер неодмінно буде щасливою, багатою та вкрай успішною. І все було б добре... Якби воно саме так працювало і в цьому процесі не було б стільки підводних каменів.

Переможиця першого сезону проекту «Голос. Діти» Аня Ткач завдяки проекту взяла участь у навчанні у Los Angeles Music Academy, знялася в кіно й... пропала зі сторінок українських таблоїдів.

Звичайно, ми всі сподіваємося, що вона щаслива й, можливо, навіть і далі успішно співає, або обрала якусь іншу професію для свого майбутнього. Але широку публіку це вже мало хвилює.

Переможець другого сезону проекту Роман Сасанчин нещодавно після п’ятирічної перерви знову з’явився у ЗМІ – у сюжеті «1+1», в якому зізнався, що його «інколи навіть впізнають на вулицях, але думають, що він старший брат того самого учасника проекту». Роман продовжив співати і зараз навчається у Теребовлянському коледжі культури і мистецтв, переживає момент «ламання голосу».

Переможниця третього сезону Еліна Іващенко за два роки після шоу ще й отримала Гран-прі конкурсу «Чорноморські ігри», написала музику та саундтрек для одного з серіалів, разом із Русланом Квінтою... Але є одна деталь: вона навчається в коледжі при Академії імені Глієра, тож її музична кар’єра навряд цілком і повністю залежна від перемоги в талант-шоу.

Переможниця минулорічного «Голосу. Діти» Данелія Тулєшова після участі в українському проекті заспівала ще й на сцені The World's Best, отримала Гран-прі на міжнародному конкурсі «Надії Європи» в Росії, отримала держнагороду в Казахстані та премію «BraVo» в РФ, зрештою, отримала ще й гран-прі відбіркового туру Junior Evrovision 2018.

Але, враховуючи, що першу конкурсну перемогу Данелія здобула ще до участі в проекті «Голос. Діти», а російські та казахстанські премії не видають за участь в українських шоу, мабуть, приклад Данелії Тулешової не є показовим на користь проекту «1+1».

Підсумовуючи історії переможців, можна сказати, що в найкращому разі «Голос. Діти» стає одним із факторів впливу на вибір професії учасника, можливо, додає впевненості чи якихось інших скілів. Тобто, за бажання, можна знайти якусь кореляцію між участю в шоу та подальшим успіхом. Але це не той «гарантований квиток» у щасливе майбутнє, про який постійно говорять в ефірі.

Натомість з телеекрану зовсім не говорять про те, чого варте учасникам здобуття цього корисного досвіду.

Не кажуть, як впливає на дитячу психіку такий напружений графік, в якому працюють під час шоу учасники, якими сльозами та нервовими зривами може вилитися та надлишкова увага шанувальників проекту до маленького артиста, і як воно потім – цієї уваги позбутися. Поки не з’явився новий сезон, глядачі з задоволенням тішаться з того, які талановиті бувають діти, потім швиденько про них забувають – на користь «нової крові».

Телевізійники, «відпрацювавши» цих дітей, вирушають на пошуки інших. Шоу має тривати.

А діти повертаються у реальне життя: де вже ніхто не розповідає їм кожної хвилини, які вони розумники, де ніхто не обіцяє їм, що вони вже завтра перевернуть догори дриґом світовий шоу-біз, де немає шанувальників з плакатами та добрих ведучих із заздалегіть заготованими компліментами.

Чи може це травмувати? Відповідь, здається, очевидна.

Пропустимо вже той факт, що самий процес зйомок будь-якого телевізійного проєкту – штука виснажлива, складна та нервова. Якщо не вірите – просто запитайте в редакторів реаліті, скільки часу вони регулярно втрачають на вмовляння учасників продовжувати зйомки після того, як ті вже скуштували трошки «життя на камеру».

Насправді, хто кому винен за яскраве дитяче талант-шоу – те ще питання, відповідь на яке залежить від того, яку ціну поставити дитячій психіці. Але очевидно, що в будь-якому випадку медійники від цієї історії в мінусі не залишаються. Та це не означає, що під телеканали, які так активно користуються допомогою дітей у залицянні перед аудиторією, терміново треба викликати ювенальну поліцію.

В дітей, які беруть участь в шоу, є батьки, родичі, опікуни, які в певний момент чомусь приймають рішення щодо участі дитини у ТБ-проектах. Багато хто з них цілком серйозно вважає, що для їхнього чада – то великий успіх, велике щастя та непогана сходинка в кар’єрі. Це їхнє право.

Як і наше – дивитися такі шоу.

Просто телевізійникам, мабуть, вже досить чіпляти на себе білий фрак і розповідати, як вони рятують дітей з прірви невідомості. Давайте чесно: це діти рятують ваші ефіри. І відсоток тих, хто отримує за це путівку до Діснейленду – надто малий.