«Емоційно важко, коли “200-ті” не поміщаються в авто» Історії трьох парамедиків на війні

Мінус один парамедик на фронті — щонайменше десять втрачених бійців. Цьому вчать на вишколах із надання екстреної медичної допомоги. Парамедик для ворожих снайперів — пріоритетна ціль.

Чого найбільше бояться медики на війні, в яких умовах працюють і чи вірять у швидку перемогу — в матеріалі hromadske.

Катерина Галушка: «Інколи сідаю і плачу»

«Бувало здавалося, що я на межі. Але це пов'язано не з моєю роботою, а з тим, що сталося зі мною 5 березня», — розповідає 25-річна парамедикиня Катерина Галушка.

5 березня вона втратила на війні коханого — командира взводу Антона Гевка. Він загинув у бою під Маріуполем від кульового поранення. Перед тим встиг підбити танк.

На той момент Катерина, яка родом із Полтави, працювала в Києві в управлінні стратегічних комунікацій Апарату головнокомандувача Збройних сил України. Смерть коханого і той факт, що всі її друзі вже перебували на фронті, змусили замислитися про звільнення — вона теж захотіла на війну. На роботі її переконали не звільнятися, а взяти відпустку.

На фронт Катерина взяла з собою браслет Антона, що був на ньому в момент загибелі, а ще його светр і картату сорочку. І подалася рятувати життя інших бійців.

«Звісно, є моменти, особливо після виснажливого дня, коли хочеться це все кинути, забути, сховатися, не бачити. Але тримає згадка: я Антонові колись дала обіцянку, що пройду все, що трапиться на моєму шляху. Пообіцяла йому бути сильною. Інколи я сідаю і плачу, але потім беру себе в руки, усміхаюсь і далі роблю свою справу», — додає дівчина.

Це не перший досвід Катерини на війні. Три роки тому, завершуючи навчання на історичному факультеті, вона пройшла тижневий вишкіл у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри». Опісля поїхала на свою першу ротацію під Маріуполь. Щоби стати парамедиком, пояснює, не обов'язково мати медичну освіту. Адже головне її завдання — надати першу невідкладну допомогу, тобто довезти бійця з бойових позицій на другу лінію евакуації живим.

«До 24 лютого, коли не було важких боїв, не працювала артилерія, поранення були або кульові, або мінно-осколкові, тож моїх знань вистачало, аби надати першу медичну допомогу і довезти до госпіталя. Там уже з пораненим працюють професійні медики. Зараз використовується дуже важка артилерія, бувають надзвичайно складні поранення. У 95% моїх знань вистачає, адже моє завдання — протримати людину живою до передання професійним медикам. Тобто стежити за крововтратою та прохідністю дихальних шляхів», — пояснює Катерина.

Дівчина як волонтерка-«госпітальєрка» надає допомогу військовим Збройних сил України. Але сама офіційно контракт із ЗСУ не підписала — готова працювати без зарплати та соціальних гарантій. А ще — цінує свою свободу. Зараз може вибирати позицію і коли їхати в ротацію. Хоча на війні поняття «свобода» навіть для добровольців дуже умовне.

«Я працюю 24/7. Може бути так, що 2-3 дні сидиш і тебе не викликають, це означає, що з бійцями все нормально. Може бути, що цілий день раз за разом забираєш людей. Тут не так багато парамедиків, щоб ми могли розслаблятися, брати вихідний, вимикати телефон чи рацію, щоб відіспатися. Та й від нічних звуків артилерії не дуже поспиш».

На початку червня у неї завершується оплачувана відпустка від Генштабу. Катерина ненадовго повернеться до Києва, а далі планує брати відпустку за власний рахунок і знову поїде на фронт.

«Скільки треба буде, стільки їздитиму. Зараз я точно знаю, що перебуватиму на війні доти, доки мій близький друг не повернеться з Маріуполя. Поки досі не відомо, де він. Командування не відповідає на запити, СБУ мовчить майже місяць. Я щодня переглядаю телеграм-канали росіян, де вони викладають відео з полоненими. 

Востаннє я з ним говорила 12 квітня. Він дуже хотів вирватися з того пекла “Азовсталі”. Він із тих людей, хто готовий померти за цінності, але жити хочеться теж, тим паче в нього чотири поранення і боротися далі було складно». 

Катерина сподівається, що хлопець таки в полоні і його вдасться обміняти. Заради цього готова рятувати життя пораненого ворога (поки цього не доводилося робити), якщо потім його можна буде обміняти на українського воїна.

Вона не вірить у швидку перемогу. Каже, що в лютому думала, шо все затягнеться на кілька місяців, а зараз аби до кінця літа виштовхнути ворога з Херсонської, Запорізької, Харківської областей.

«А далі активні дії на Донбасі, за моїми відчуттями, затягнуться на рік-два. Але, порівнюючи з попередніми роками, ми стали набагато сильнішими, у нас багато досвіду. Ми сильніші за них і здатні до всього адаптовуватися, рухатися вперед і перемагати».

«Інгвар»: «Коли надаєш допомогу полоненому, великих зусиль вартує не зробити йому щось погане»

«Те, що ти парамедик, не виключає твоєї участі в бойових діях. Так, є парамедики на “швидкій”, які їдуть і забирають поранених, але тепер це не про мене», — каже «Інгвар», солдат Збройних сил, парамедик-супровідник одного з підрозділу ЗСУ.

З 35-річним чоловіком із позивним «Інгвар» hromadske коротко спілкувалося за два місяці до великої війни на околиці Києва на заняттях з тактичної медицини. Він учив, як, повзучи на спині, на собі евакуйовувати поранених із поля бою. Тоді на запитання, який ризик, що навіть столиця може стати полем бою, відповів, що «доволі високий» — білоруські кордони близько, а тамтешній самопроголошений президент фактично здав країну путіну. Тож парамедик закликав кожного готуватися до війни.

«Інгвар» — айтівець родом з Дніпра; мешкав під Києвом, а з 2014-го волонтерив на Донбасі. Згодом пройшов курси тактичної медицини і 2019-го разом із «Госпітальєрами» поїхав на фронт рятувати військових. Між ротаціями працював в IT-сфері, а на вихідних проводив навчання з тактичної медицини і паралельно сам навчався військової тактики та ведення бою.

«Для мене сюрпризу не було. Вночі 24 лютого я спав, але коли лупнуло, то я вже лежав на підлозі. Тобто під час першого вибуху я був уже в польоті між ліжком і підлогою. Того ж дня я добровільно мобілізувався», — розповідає «Інгвар».

Цього разу він підписав контракт і вступив у лави ЗСУ. Тепер на полі бою не лише надає першу медичну допомогу, а й повноцінно воює.

«Все, що робить підрозділ, робиш і ти. Якщо твій підрозділ когось масового “уг*ндонив”, то твоя заслуга теж у тому є», — додає «Інгвар». Та головне його завдання — це таки допомагати пораненим.

Крім того, в статусі офіційного військового в разі полону, на його думку, в нього більше шансів вийти живим. Оскільки на військових поширюється Женевська конвенція поводження з військовополоненими.

Порівнюючи свій досвід парамедика до повномасштабного вторгнення і після, каже, що роботи в рази більше.

«Бо працює авіація, все працює. росія випустила всю свою воєнну машину проти нас. Крім ядерної зброї хіба що. Це війна артилерії, а не, як раніше, війна між двома лініями окопів, які стріляють одна по одній».

Йому вже доводилося надавати медичну допомогу навіть полоненим російським солдатам. Зізнається, що рятувати ворога — емоційно важко, але якщо живого російського солдата можна обміняти на когось зі своїх, то це робити варто.

«Коли вони потрапляють у полон, вони жалюгідні. Кажуть, що нічого не знали, що строковики. Але насправді вони все знали, куди йшли, і розуміли, що йдуть убивати українців. Це доводять документи, де вони розписувалися, і відео на їхніх телефонах, де вони радісно розповідають, що спалять український хутір. І ти в очах його бачиш, що якби в нього була можливість тебе вбити, він тебе б убив. Великих зусиль вартує не зробити йому щось погане», — розповідає «Інгвар».

Під час спілкування в голосі «Інгвара» відчувається емоційна втома. Пояснює, що надивився багато жахів, яких не бачив упродовж попередніх років свого досвіду війни.

Поруч з ним та його підрозділом зовсім близько влучала ракета в інфраструктурний об'єкт, над ним літали ворожі літаки, які скидали бомби за 500 метрів. Він бачив в одному звільненому селі катівню і чув страшні історії про зґвалтування дітей. Головне, що тримає вкупі його та побратимів, — це злість.

«Є багато що згадати, і мало що можу розповісти. Це війна, коли супротивник воює з усім народом, який він бачить. Аж до того, що знищує просто заради розваги. І я не розумію цієї логіки. Але я і не хочу розуміти. Як можна збагнути логіку і мотиви, коли вантажать дітей однієї статі в машину, везуть до табору, там ґвалтують, убивають, закопують — і відступили в росію. Не хочу цього розуміти».

На запитання, скільки триватиме війна, іронічно відповідає: «Мої екстрасенси у відпустці, хоча я і передбачав, що війна такого масштабу буде». Але додає, що в нас «хороші шанси» перемогти, бо достатньо бойового духу: «Ми не напали, а захищаємось, і це ефективний поштовх до битви».

Андрій Кухар: «Емоційно важко, коли “200-ті” не поміщаються в авто»

Стоматолог за освітою, львів'янин Андрій Кухар із позивним «Кук» отримав досвід надання екстреної медичної допомоги в надзвичайних умовах 2014-го на Майдані. Після Революції гідності разом із майданівськими медиками створив громадську організацію «Білі берети» і почав періодично їздити на Донбас на ротації допомагати рятувати поранених. Паралельно організація проводила курси з тактичної медицини.

Згодом зі стоматологією попрощався. Оскільки у Львівській психлікарні, де працював, стоматкабінет ліквідували, а до приватної клініки не пішов, бо каже, що йому некомфортно з людей брати гроші, або ж, додає сміючись, «розводити на бабки».

Так само, за його словами, під час війни ГО «Білі берети» жодного разу не збирали грошей, публічно не виставляли рахунки й номери карток на свої фронтові потреби. Андрій каже, що роки війни дали йому багато друзів і колег, які виручають із забезпеченням. А на родину він заробляє, нині працюючи в IT-сфері.

«24 лютого я був у Львові. Бо треба було працювати, забезпечувати родину, в якій двоє дітей. Вже першого дня я спакував рюкзак, прийшов до друзів із батальйону, з яким наша ГО співпрацювала з 2016 року, сказав, що мені треба на фронт, — і вони мене взяли з собою», — пригадує Андрій.

Контракту із ЗСУ чоловік не підписував, тож на одному місці не сидить та виконує різні завдання.

«Приїжджаєш на одну ротацію, командування просить поїхати на саму позицію, бо немає медика. То ми разом з усіма сидимо в бліндажах чи окопах. Іншим разом уже просили страхувати на евакуації (тобто збирати поранених на авто)», — розповідає Кухар про свою універсальність.

Війна після 24 лютого відрізняється від тієї, що була до, каже Андрій. Зараз здебільшого працює важка артилерія, тож медики масово натрапляють на контузії та глибинні травми. Бувало, коли за кілька годин назбирувалося з десяток «300-х».

«Найважчі емоції за цей час? Коли поїхав додому, вернувся, а твого побратима вже немає. І то так один, другий, третій. Загинули. Або коли ввечері вантажиш тіла до машини, а вони всі не поміщаються», —розповідає Андрій.

Але є й історії, які бадьорять: «Коли приїжджають наші й кажуть, що ми танчик розібрали».

Андрій не вірить, що війну вдасться закінчити швидко. Мовляв, немає різких просувань ні з одного, ні з іншого боку, тому «як у 2015 році всі окопаються, і будемо довго і нудно сидіти». Але чоловік упевнений, що рано чи пізно перемога точно буде за Україною.

«Чому вірю в перемогу? Ну це як віра в Бога: не треба доводити, що Бог існує, ти просто віриш. Так само маємо вірити в Україну. Ми знаємо, що переможемо. Свобода здобувається кров'ю. Просто в нас ця боротьба відклалася на 30 років. Ми вчимося бути українцями, вчимося цінувати свободу, якщо, на жаль, не всі за 30 років змогли навчитися цього».