Фестиваль, хостел та вистави — як живе село на Вінниччині, де залишилося 45 людей

Уся Оксанівка, — на сцену!

«Прикордонна смуга». Перше повідомлення, що з’являється біля знаку на в’їзді до села. «Вітаємо у Молдові!». Ще одне повідомлення — вже на екрані телефона.

І хоча Молдова й не так далеко, лише Дністер навпростець, вітає насправді село Оксанівка, де паркани біля будинків прикрашені вишитими рушниками, фруктами та квітами, а всі місцеві вдягнені в національні костюми. Це так вони зустрічають гостей, які приїхали до села на міжнародний фестиваль.

У центрі Оксанівки — сцена, фотозони та фуд-корт, чергують бригади швидкої допомоги та поліції. Музичні колективи повторюють слова з невеликих папірчиків.

«Другий міжнародний фестиваль “Дністрові передзвони” оголошуємо відкритим!», — ні, ще не початок. Це вже вкотре репетирує відкриття фестивалю пара дітей і невисока жінка, Ольга, найстарша в селі.

Кількість автомобілів і людей біля клубу збільшується, іномарки паркуються поряд з раритетними Волгами, дорослі фотографуються на тлі Дністра, діти їдять попкорн, старші займають місця в тіні від сонця, а з далеку вже доноситься запах їжі.

Але фестиваль все ще не починають — чекають гостей з сусідньої Гальжбіївки, де відкривають нову амбулаторію сімейної медицини. В Оксанівці ж усе навпаки — їхній фельдшерсько-акушерський пункт закрили два місяці тому.

Із запізненням в годину фестиваль починають. Ведуча все ж забуває слова і Дністровські передзвони стають Дніпровськими, молдавські пісні чергуються з українськими, місцевий співак намагається розвеселити гостей весільною піснею так, «щоб молдавани аж там почули», а запрошений депутат називає село великою сім’єю з малою кількістю жителів.

«Про Оксанівку, якщо чесно нічого не знаємо, приїхали, бо побачили оголошення в Ямполі. Ви краще у місцевих запитайте», — каже одна з відвідувачок фестивалю.

Ми намагаємося, але місцевих кличуть ведучі: «Уся Оксанівка, на сцену!». Люди переважно старшого віку підіймаються, щоб зробити спільну фотографію. Їх чотири десятки. Після декількох спалахів збоку до всіх підходить жінка. Це — Галина. Вона з сусіднього села, але в Оксанівці її вважають своєю.

Туристичне село 

Зранку наступного дня, коли в Оксанівці вже буденно та пусто, а місцеві ліниво дозбирують післясвяткові декорації, Галина під’їжджає до клубу на стильному, світлих кольорів, скутері.

«Це я показала місцевим, що можна їздити на скутері. Почала приїжджати так до них, а потім вони й собі почали купувати. Бо ж сюди, як не маєш особистого транспорту, то не дістатися», — розповідає жінка.

Автобуси до Оксанівки не ходять, дороги немає. Щоб доїхати в райцентр, Ямпіль, до якого дев’ять кілометрів, потрібно просити в когось з місцевих з автомобілем підвезти. До найближчої залізниці — 45 кілометрів. Викликати таксі не вийде — немає покриття мобільного зв’язку.

Але це не стало перепоною для 45 селян, щоб почати розвивати туризм і повертати людей в Оксанівку.

«Спершу з’явилася ініціатива, щоб взимку кататися з гірки. Ми всі разом прибрали спуск. Люди каталися і на санках, і на плівці, і на мішках, ми варили декілька казанів юшки. Наступного року людей було більше, приїхали й журналісти».

Згодом Галина з подругою Мирославою взялися серйозніше за справу та заснували громадську організацію «Ямпільщина туристична».

«В Оксанівці ми оновили клуб, зробили світлицю, я написала сценарій, ми розігруємо українське сватання. Туристи приїжджають, і ми показуємо виставу. Наші бабусі дуже зарядилися тим, що поїхали в сусіднє село на свято. Кажуть, що то були їхні гастролі».

У тій же будівлі, що й сільський клуб, для туристів облаштували хостел. Але крім цього, місцеві почали приймати туристів і в себе в будинках.

До розвитку села приєдналася вінницька агенція, яка спеціалізується на внутрішньому туризмі. Галина почала водити екскурсії. Жінка багато років збирала спогади місцевих й архіви, а навесні видала книгу про історію Оксанівки.

Де всі поділися?

Валерій уже давно не живе в Оксанівці. Виїхав ще за юності. До села приїжджає переважно на літо або на свята, коли збирається вся родина.

«Моя сім’я у Вінниці, та й я звик до міського життя. А тут хліб можуть привезти, а можуть і не привезти», — розповідає Валерій.

Єдиний магазин в Оксанівці закрили ще в 1990-х. Початкову школу — ще раніше, у 1970-х. Остання школярка, закінчивши дев’ять класів в школі сусіднього села, виїхала з Оксанівки минулого року.

«Оксанівка була бригадним селом № 3. Тут жило близько 700 людей. Дітей шкільного віку було до сотні. Це я точно пам’ятаю, бо іноді сиджу у Вінниці та рахую», — каже Валерій.

У селі переважно всі працювали на колгоспі. У 1970-х, щоб мати додатковий заробіток, селяни почали вирощувати та продавати городину, а за зароблене купували будинки в місті і виїжджали.

«Жити і працювати в селі було нелегко. Мама за місяць в колгоспі могла заробити три рублі й сімдесят копійок. Так само, як ми виїхали до міста, так і решта людей виїжджала. Це була тенденція не лише для Оксанівки».

Валерій розповідає про кожну квітку та дерево у його дворі, про мур, який виклав його батько, про вишиту матір’ю картину та про настінний годинник, що вже не йде. Він прикладає руку до стін в хаті й час від часу поглядає на онучку, яка спить в тій кімнаті, що раніше була його і сестер.

«Ми не збиралися цього року їхати на фестиваль. Але ввечері напередодні син запропонував. Цей фестиваль — це віддушина для місцевих, але він навряд поверне людей до села», — розповідає Валерій.

З цією думкою погоджується і місцева жителька, 78-річна Мілада. Вона живе в Оксанівці лише влітку, а на решту часу їде до доньки в Росію.

«Цього року фестиваль був ще кращий, ніж минулого. Але навряд це відродить село. Бо немає тут для молоді роботи. До нас навіть автобус не ходить. От, як холодильник пустий, то що робити?».

Еволюція села

За останні двадцять років кількість сільського населення в Україні скоротилася з 16 до 12 мільйонів. І в цей час зникло близько 400 сільських населених пунктів.

Такий процес характерний не лише для України, а й для країн Європейського Союзу. Причини типові — відсутність роботи, розвиненої інфраструктури, низькі заготівельні ціни на продукти. У сільському господарстві більше не потрібно важко працювати, людей може легко замінити техніка. А в разі потреби підприємці винаймають сезонних працівників.

Як наслідок молодь мігрує в міста або за кордон.

Тетяна Заяць, завідувачка відділу проблем формування соціального капіталу в Інституті демографії, зазначає, що, з одного боку, процес вимирання сіл природний.

«З демографічної точки зору — це нормально. Певна частина сіл вже не може відродитися. Це села, де населення менш як 100 осіб. Утім, якщо мешканці села, незалежно від кількості та віку, хочуть відродити своє село, то їм потрібно допомагати. Громада має сама вирішувати, які в неї перспективи розвитку», — каже професорка.

З 2014 року в Україні триває реформа децентралізації. Завдяки їй частина сіл об’єдналися в територіальні громади з єдиним центром та стали самостійно розпоряджатися бюджетом. У селах, зокрема, почали з’являтися центри надання адміністративних послуг, дитячі, спортивні майданчики, ремонти лікарнях, опорні школи — те, на що раніше коштів можна було чекати роками.

Вінниччина не лідирує за кількістю об’єднаних територіальних громад. Так само як і Ямпільський район ще не живе за правилами децентралізації. Оксанівка і ще три сусідніх села входять до Гальжбіївської сільської ради. Разом там живуть понад дві тисячі людей.

Минулого року до Оксанівки приїхало близько 300 туристів. Цього року, за словами Галини, людей було більше.

«Оксанівку в розвитку туризму підтримує навіть район. Частина села має стати філією від Бушанського заповідника», — каже сільський голова Андрій Лаврук.

Малу кількість населення Оксанівки він називає родзинкою, заради якої люди їдуть в село.

/За підтримки Медиасети