Герої, що полягли у перші дні великої війни

Першим загиблим під час повномасштабного вторгнення вважають Дениса Ткача — прикордонника з Луганщини.

35-річний штаб-сержант був старшим зміни на військовому блокпості. Вони першими зустріли наступ росіян. Денис загинув о 03:30 — майже за 2 години до того, як путін оголосив про так звану спеціальну військову операцію. Дружина мусила забирати самотужки всіяне кулями тіло чоловіка.

У перший день великої війни також поліг один із «Привидів Києва» — В’ячеслав Радіонов. Йому назавжди 25, Герой України посмертно. Свій подвиг він здійснив у небі над Васильковом: фактично врятував усю льотну бригаду, вступивши в нерівний бій із трьома ворожими літаками.

Найвищу державну відзнаку, вже після загибелі, отримав і 21-річний Віталій Сапило — командир танкового взводу зі Львівщини. Завдяки йому вдалося знищити зо три десятки одиниць ворожої техніки на підступах до Києва. Востаннє він телефонував матері дуже щасливий: «Не уявляєш, ми їх розбили в пух і прах!». А за кілька годин зненацька стався наліт ворожої авіації.

До другої річниці повномасштабного вторгнення рф hromadske згадує разом з їхніми рідними історії героїв, які першими прийняли нерівний бій.

Дружина Дениса Ткача: «Я померла там разом із ним»

24 лютого 2022-го штаб-сержант 3 прикордонного загону був на посту на околиці села Зоринівка Луганської області, на кордоні з рф. Денис Ткач був старшим зміни з шести людей. Зазвичай їх було пʼятеро, але в ту зміну задля підкріплення їм дали ще одну людину. І видали кулемет.

Один із прикордонників близько 03:30 помітив у тепловізор озброєну групу ворожих диверсантів. Денис як старший дав команду відступати до тилових позицій, — згадує його побратим із позивним Боря, який був з Денисом на зміні тієї ночі.

«Він сказав відходити по одному. Так вийшло, що я був передостанній, а він останній. І одразу вслід за мною почалася стрілянина. Денис лишався у вагончику — мабуть, побіг по кулемет. Ми виходили один за одним, буквально за 10 секунд. Мене ще врятували, а Денис не встиг. Я вже майже добігав до першої бійниці, як розпочалася стрільба. Така щільна, що вагон і наша автівка були ніби решето», —розповідає hromadske Боря.

Це був перший штурм окупантів у ту ніч.

Дружина Оксана каже, що серцем відчула загибель чоловіка тієї ж ночі. Тоді їхня дворічна донька теж зайшлася несамовитим криком. Денис не відповідав на повідомлення та дзвінки. Про те, що його вже немає, дізналася лише наступного дня.

«Тоді мене вже нічого не могло втримати. Я мамі сказала: ось діти. Сіла в машину і поїхала до чоловіка на кордон. Там був ущент розстріляний вагончик, де сиділи хлопці. І біля нього лежав мій чоловік», — з жахом згадує Оксана.

Цілим було лише обличчя. У нього вистрілили стільки куль, що на лівій руці не було навіть кістки — повністю роздроблена. Не розумію, як можна в людину випустити стільки куль…Оксана Ткач, дружина загиблого прикордонника

Тіло чоловіка забрали самотужки. Спочатку були думки підбігти до вбивць і сказати усе, що про них думає, та потім жінка схаменулась: «У тебе ж двоє дітей. А що їм вартує зараз покласти й тебе поруч із чоловіком?». Його забрали додому і встигли організувати похорон — до того, як їхнє село за кілька кілометрів від російського кордону вже повністю окупували.

Далі пів року в окупації: з мамою і двома дітьми. Жити, зізнається жінка, не хотілося. Часом вона брала за руки дітей і думала: «Якщо щось прилетить, то щоб усі відразу троє й померли». 

Перші два місяці я взагалі не жила. Я існувала. Для мене життя закінчилось, коли побачила мертвого чоловіка. Я відразу сказала: померла тут разом із ним.Оксана Ткач, дружина загиблого прикордонника

За кілька місяців жінку добряче струсонула мама: «Ти розумієш, що в тебе залишились діти?! Якщо вони тобі не потрібні, то мені не потрібні теж». Це привело до тями.

Виїжджати ж родина наважилась, коли почалися погрози: «Якщо не віддасте старшого сина у школу, дитину відберуть». Оксана знала, що російської освіти в її дитини не буде ніколи в житті. Жінка з дітьми та мамою виїхали через росію і повернулися в Україну. Нині вони мешкають на Волині.

«Навіть не думала лишатися за кордоном. Я не знаю, як можна поїхати жити за кордон, коли твій чоловік віддав життя за Україну».

Водночас жінці боляче від того, що позиція її чоловіка не завадила виїхати його рідним… до росії. Мати Дениса виїхала в рф, де жила її донька — за кілька днів після похорону сина. А слідом і батько. Навіть найважча втрата не змусила їх засумніватись у російській пропаганді: у смерті власного сина вони звинувачують Україну.

«Це ми в нашому будинку. А це наш останній Новий рік разом… А це ми в Харкові. В нас узагалі була мрія переїхати жити до Харкова», — показує Оксана спільні фото.

Пригадує, що Денис служив прикордонником з 2007-го. Він був коханням усього її життя. Добрий, веселий, працьовитий, любив природу. Син від її першого шлюбу сам став називати його татом. Люди дивувались: вони такі схожі, хіба не рідні?..

Тепер 9-річний хлопець замкнувся в собі, а вже 4-річна донечка досі запитує: «Де тато? Коли він повернеться? І де та найяскравіша зірочка, на якій тато?».

«Чесно кажучи, я все одно себе картаю за те, що його там покинула. Інколи лягаю зі сльозами, прокидаюся й кажу: “Пробач”», — не може втамувати тугу жінка.

Перше, що я зроблю коли буде перемога, — поїду до чоловіка на могилу, впаду там, молитиму в нього пробачення, що я його покинула. І заберу до себе.Оксана Ткач, дружина загиблого прикордонника

«Хоронила сина по відеозв’язку». Історія «Привида Києва» В’ячеслава Радіонова

П’ята ранку, 24 лютого 2022 року. Ракетний удар по Василькову під Києвом. Окупанти намагаються захопити військовий аеродром для висадки озброєного десанту. На летовищі базувалася 40 бригада тактичної авіації. Аби вберегти літаки, їх треба було підняти в небо.

За штурвал першого винищувача сів 25-річний старший лейтенант В’ячеслав Радіонов. У цей час до Василькова вже рухалась ворожа авіація. Бій був нерівним: йому протистояли три російські винищувачі.

Бойовий виліт для В’ячеслава став першим і останнім. Проте собою він фактично прикрив зліт інших льотчиків, які здійнялися в повітря й уціліли.

Того ж дня їм вдалося збити не один ворожий літак. Саме їх за відважну оборону неба над столицею згодом назвали «Привидами Києва».

В’ячеслав Радіонов — із Запоріжжя, з родини військових льотчиків. Дід його навчив авіамоделювання та закохав у небо. Вчився на льотчика у запорізькому ліцеї. У мами він — єдиний син.

«Останній раз я з ним говорила напередодні вторгнення. Питала: “Як у вас там?”. А він каже: “Все нормально, не переживай”». Він у мене був неговіркий. Але добрий, чуйний, жертовний. Усе друзям. Він добре вчився. З ним узагалі ніколи не було жодних проблем. Що треба — мовчки робить», — каже мама Інна.

Жінка розповідає: в перші дні вторгнення навіть не було змоги по-людськи поховати сина. Він у Василькові, вона — за півтисячі кілометрів, у Запоріжжі. Спершу з гнівом і сльозами вона прокричить капелану, який і сповістив її про загибель, «Везіть сина до мене!». А потім відійде — розумітиме, що хтось через це ризикуватиме життям.

Капелан обіцяв матері поховати героя на місці, яке викупив на цвинтарі для себе, і доглядати як за власним сином. Та зрештою, через інтенсивність боїв і загрозу окупації В’ячеслава мусили поховати таємно на загальному кладовищі. Мама лиш попросила волонтерів, аби його одягли в парадну форму.

28 лютого, на свій день народження, я його ховала. Хоронила сина по відеозв'язку. Бо доїхати туди було ніяк. Я в Запоріжжі, а він у Василькові.Інна Радіонова, мати загиблого льотчика

Перепоховати сина вже урочисто вдалося лише в листопаді 2022-го на Васильківському кладовищі — на Алеї Героїв, поруч із льотчиками-побратимами. Та матері від цього не стало легше. Не стало й тоді, коли з рук президента отримувала зірку Героя України.

Моя дитина віддала своє життя за інших. Я ним пишаюсь — і завжди пишалась. Але… краще б він був живий.Інна Радіонова, мати загиблого льотчика

«Хоча усвідомити його смерть не можна. Направду я зараз і не живу з думкою, що у мене немає сина, що він помер. Для мене краще, коли я знаю, що він десь є, ніби він поїхав — і ми просто не можемо зв'язатися. Він живий для мене й досі». 

21-річний танкіст Віталій Сапило: «Мамо, ми їх розтрощили!»

Віталію Сапилу 21 рік — теж назавжди. Він повоював менш як добу. Вивчившись на танкіста, устиг прослужити лише пів року. А в березні мав їхати на схід України, на передову.

24 лютого їхній бригаді, що була на навчальному полігоні в Рівному, надійшла термінова вказівка висуватись на Київщину. Віталій був командиром танкового взводу. Наступного дня, після бою, зателефонував матері піднесений.

Я думала, після такого мав би бути страх, якісь переживання... А він такий: «Мамо, ти собі не уявляєш, що ми з ними зробили! Ми їх просто розтрощили!».Мар'яна Сапило, мати загиблого танкіста

«Він розповів, що росіяни не очікували удару, їх пхнули просто колонами, і вони тупо лишали машини й вискакували в ліси. Він не міг заспокоїтись, казав: “Ми розгромили їх у пух і прах!“» — пригадує в розмові з hromadske Мар’яна, мати Віталія.

Тоді їм вдалося знешкодити три десятки одиниць ворожої техніки. Це було за сотню кілометрів від столиці — у Термахівці, селищі на захід від Чорнобильської зони. Пізніше побратими танкіста розказали його матері, що сталося того дня.

«Після того, як вони відбили напад, жодної загрози не було. Вони вже мали вирушати, Віталік пересів на інший танк, бо його вийшов із ладу. І тут зненацька налетіла російська авіація. Влучили в танк першої бригади. Потім ще два удари, і поцілило вже в їхній…»

Віталія від вибухової хвилі відкинуло. Він був іще живий, коли його відносили до однієї з сусідніх хат. А втім, коли підбігли медики, було вже пізно. Він не подавав ознак життя.

«Привіт», — каже Мар’яна, цілуючи портрет свого сина на Сокільницькому кладовищі, що на околицях Львова. Вона приходить до нього щодня, аби поговорити.

«Ми так кожен день вітаємося. Щось розказуємо, що було протягом дня, — дивлячись на портрет, пояснює Мар’яна. — Він просто був такий позитивний. Йому неможливо не розказати, що було сьогодні, що плануємо на завтра».

Коли Віталій прийшов із заявою, що йде в Академію сухопутних військ, це було зовсім неочікувано, — згадує Мар’яна. Адже до 11 класу він жив спортом. Був вихованцем футбольної школи львівських «Карпат».

«І тут він десь перестрівся з хлопцями, які служили в сухопутній академії. Тоді прийшов і заявив: “Я не буду вступати по спорту. Я буду танкістом”».

Світлий, сильний, завжди на позитиві, «заводій», — так описує хлопця мама. Ділиться, що на проблеми він махав рукою: мовляв, їх завжди можна розв’язати.

«Проблема буде, коли вже нас не буде. А коли ми є — ми проблеми вирішимо. Будь-коли та будь-як», — казав Віталій Сапило.