32 роки тому радянський в'язень, письменник і дисидент Анатолій Марченко оголосив голодування в Чистопольській в'язниці в Татарстані, вимагаючи звільнити всіх політв'язнів. Він голодував 117 днів, добровільно вийшов з нього і за 12 днів помер у лікарні.

А за півтора тижні Михайло Горбачов дозволив академіку Андрію Сахарову повернутися із заслання в Горькому (нині — Нижній Новгород) до Москви. Почалася перебудова, в якій голодування Марченка теж могло зіграти свою роль.

Анатолія Марченка, робітника з родини залізничників, який уперше потрапив до в’язниці випадково, часто порівнюють з Олегом Сенцовим — українським режисером, політв’язнем Кремля, який голодує 140 днів. Громадське поспілкувалося з рідними Анатолія Марченка і розповідає його історію, а також про те, чим схожі долі Марченка і Сенцова.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова і Кольченка» — документальний фільм Громадського

Робітник з Барабинська

У ранній біографії Анатолія Марченка нічого не натякало на майбутню долю дисидента й правозахисника. Він народився в містечку Барабинськ Новосибірської області. Це головний залізничний вузол області. Батько Марченка працював помічником машиніста, мати — прибиральницею на вокзалі. Анатолій провчився 8 класів, кинув школу й поїхав на будівництво Новосибірської ГЕС, де отримав спеціальність бурового майстра. Звідти вирушив будувати ГЕС у Томську, а тоді — до Караганди в Казахстані.

У 1958 році там було неспокійно. З одного боку — російська молодь, яка приїхала «піднімати цілину», з другого — чеченці, що їх Сталін вислав з рідних міст і селищ. «Вони були страшно озлоблені, адже їх виселили з рідних місць до чужого Сибіру, до чужих для них людей, — писав Анатолій про чеченців. — Між чеченською молоддю і нашою постійно виникали сутички, бійки, іноді з різаниною».

За одну з таких бійок Марченка і заарештували, хоча він запевняв, що не брав у ній участі:

«Одного разу сталася велика бійка в нашому гуртожитку. Коли вона якось сама скінчилася, з’явилася міліція, схопила всіх, хто був у гуртожитку (більшість учасників встигли втекти й сховатися). Серед заарештованих був і я. Нас вивезли з поселення, де всі знали, як усе було. Судили всіх в один день, не розбираючись, хто правий, хто винуватий. Так я потрапив у страшні карагандинські табори — Карлаг».

Анатолій Марченко (в центрі) з батьками — Оленою і Тихоном Марченко, Росія, 50-ті роки Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

Марченку дали два роки. «Карлаг» — найбільший радянський табір, де в сталінські часи тримали політв’язнів. Площа — близько 600 квадратних кілометрів: 300 кілометрів з півночі на південь і близько 200 — зі сходу на захід. За часів Сталіна «Карлаг» був відомий нелюдськими умовами для життя, тортурами й розстрілами. Але про свій строк тут Анатолій майже нічого не згадує у своїх книжках.

Існує версія, що після року відсидки, не дочекавшись буквально кілька місяців до амністії, Марченко втік з табору «через нестерпні умови життя» й небажання «жити з клеймом злочинця». Син Марченка Павло розповідає, що знайомі Анатолія дійсно чули від нього таку історію, але жодного документального підтвердження втечі немає.

Згідно з документами в 1959 році Анатолія амністували. Йому видали довідку про закінчення строку, на підставі якої він отримав паспорт. Чому ще рік після цього він «вештався всім Радянським Союзом без документів» незрозуміло, каже Павло Марченко. І одразу додає: «З точки зору Марченка-письменника, це немає жодного значення».

Письменником Марченка зробив його другий арешт, коли він разом зі своїм тезкою Анатолієм Будровським намагався перейти кордон з Іраном. Марченко розумів, що жити в Радянському Союзі не хоче й не зможе, тому, перебуваючи на території Туркменістану, вирішив утекти, а там вибір невеликий — Іран, Афганістан.

Радянські прикордонники «взяли» втікачів у 40 метрах від кордону. Марченка звинуватили в «зраді Батьківщини», він не визнавав обвинувачення, але його соратник Анатолій Будровський пішов на угоду зі слідством.

Будровський отримав два роки в’язниці, а Марченко — шість. Пізніше, коли Марченко зустрів на етапі Будровського, той так йому і сказав: «Толіку, але ж не розстріл, усього лише шість років».

«Фактично, він [Радянський Союз] відправив його [Марченка] в інститут підвищення політичної самосвідомості», — пояснює доленосність цього заслання історик дисидентського руху, син дружини Марченка від першого шлюбу Олександр Даніель. Саме під час цього строку Марченко познайомився з батьком Олександра — письменником і дисидентом Юлієм Даніелєм. Так почалася історія Марченка-письменника й дисидента.

Анатолій Марченко, Підмосков'я, Росія, 1967-1968 Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

Інтелігент, який зробив себе сам

Анатолій визволився з Володимирської в’язниці, де він провів більшу частину другого строку, в 1966 році. Наступного року в радянському самвидаві вийшла його перша книжка «Мої свідчення».

«Коли я сидів у Володимирській в’язниці, мене неодноразово охоплював відчай, — писав Марченко в передмові до книжки. — Одне давало мені сил жити в цьому жаху — надія, що я вийду й розповім усім про те, що бачив і пережив».

«Вона [книжка] справила ефект бомби, що розірвалася, — розповідає Олександр Даніель. — Публіка, яка читала самвидав, чула про сталінські табори. Читали оповідання [Варлама] Шаламова, вже офіційно був опублікований [Олександр] Солженіцин. А ось про те, що політичні табори є сьогодні, знало не так багато народу. Знали родичі, але фактором суспільної свідомості це не стало. Книжка Анатолія перевернула ситуацію».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Народжений 24 серпня: ким був Левко Лук’яненко​

«Робочий», — презирливо відгукувалися про Марченка прокурори, виносячи новий вирок.

«Вони не хотіли визнавати за Анатолієм статусу політичного опозиціонера, — пояснює Олександр Даніель причину неполітичних статей Марченка. — Робочий? Ти хто такий взагалі, звідки ти взявся й лізеш в інтелігенцію? Вони самі не розуміли, що Толя — інтелігент високої проби, який зробив себе сам».

У 1968 році, майже одразу після того, як Марченко написав відкритий лист, в якому виступив проти вторгнення СРСР до Чехословаччини, його засудили до року ув’язнення за одну з найпростіших для чергового арешту причин — «порушення паспортного режиму». Перед кінцем строку Анатолій майже одразу отримав іще два роки таборів, і його відправили по етапу — за «поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський суспільний і державний лад».

У 1972-му Марченко поїхав у Тарусу в Калузькій області, де одружився з правозахисницею Ларисою Богораз, у них народився син Павло. Анатолій продовжував писати, влада схиляла його до еміграції.

«Він завжди казав — чому я маю їхати? — згадує Олександр Даніель. — І, звісно, він розумів, що свідчення автора, який живе тут [у Радянському Союзі], цінніші за свідчення автора за кордоном. Він ніби казав: ось «Мої свідчення», я готовий за них відповідати».

Анатолій Марченко з сином Павлом, Таруса, Калузька область, Росія, 1974 рік Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком


Зліва направо: літератор і економіст, політв’язень (виправний табір Воркутинський ВТТ, 1936—194), батько Лариси Богораз Йосип Богораз, мати Анатолія Марченка Олена, Анатолій Марченко з сином Павлом і дружина Йосипа Богораза — поетеса Алла Зіміна (Ольга Олсуф’єва), Таруса, Калузька область, Росія, 1973-1974 Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком


Лариса Богораз зі старшим сином Олександром Даниелєм, Таруса, Калузька область, Росія, 1974 рік Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

У 1975 році — нове, 4-річне заслання за «злісне порушення правил адміністративного нагляду». Анатолія відправили в Чуну, до Східного Сибіру. Дружина й син пізніше приїхали до нього.

«Я дуже добре пам’ятаю заслання, — згадує Павло Марченко. — Він тоді працював у дитячому садку, водив мене з собою на роботу, це було цікаво. Узагалі, я пам’ятаю, що в Сибіру мені подобалося більше, ніж у Підмосков'ї (туді Анатолій переїхав разом з родиною після заслання в Чуні, — ред.)».

Анатолій Марченко з дружиною Ларисою Богораз, Чуна, Іркутська область, Росія, 1976-1977 Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком


Анатолій Марченко з батьком Тихоном Марченком, Чуна, Іркутська область, Росія, 1977 Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

У 1981 році Марченка затримали в Москві. Цього разу Радянська влада не шукала формального приводу — Марченка заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду». Тоді він був членом Московської Гельсинської спілки. Його засудили до 10 років у таборі суворого режиму і 5 років заслання.

Голодування

Марченко оголосив голодування в Чистопольській в’язниці (Татарська АРСР) з вимогою звільнити всіх політв’язнів СРСР у 1986 році. Це було не перше голодування за весь час заслань і арештів, але перше з чіткими політичними вимогами.

«Ми дізналися про це десь у липні [за місяць до початку підготовки], — згадує Олександр Даніель. — Ми [з матір’ю — дружиною Марченка Ларисою Богораз] дуже злякалися. Одна річ, коли люди голодує, наприклад, за те, щоб їй дали лист із дому, тобто, через якісь побутові справи. І зовсім інша справа, коли вимагає звільнити всіх політв’язнів у Радянському Союзі. Хто міг собі уявити, що раптом візьмуть і звільнять політичних в’язнів у СРСР? Такого не було, немає і не буде. Нам здавалося, що це самогубство».

Даніель розповідає: коли отримав лист про голодування Анатолія, «зробив учинок, який досі не може собі пробачити». Відправляючи на Захід вимогу Марченка, він разом з Ларисою Богораз пом’якшив формулювання, замінив «звільнення політв’язнів» на «покращення умов утримання». Нині Даніель каже, що дозволив собі те, чого «не можна було дозволити».

Заява Анатолія Марченка про безстрокове голодування, 1986 рік Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

«Що таке СРСР у 1986 році? Нові віяння щойно починали відчуватися й лише такі чуйні до політичної атмосфери люди, як Анатолій, могли ці віяння побачити та розпізнати, — розмірковує він. — Прості люди, подібні до нас, цього не відчували, для нас цей час був глухим, коли дисидентський рух розгромили, його майже не існувало. Нам здавалося, що почути цей заклик було ніби й нікому. Виявилося, що Толя був розумнішим і далекогляднішим за нас. Він, мабуть, розумів більше за нас і якось розпізнав, що така подія [звільнення політв’язнів] можлива в 1986 році. Він мав рацію. Може, він вважав, що такими діями [голодуванням] він підштовхне події. Може, він їх дійсно прискорив».

Голодування Андрія Марченка стало знаковою подією і в Радянському Союзі, і на Заході. У листопаді 1986 року Лариса Богораз, правозахисниця Московської Гельсінської спілки Софія Каллістратова й низка інших дисидентів створили петицію до радянської інтелігенції з проханням підтримати ідею амністії всіх політв’язнів.

«Мова йшла про системну радянську інтелігенцію, — уточнює Олександр Даніель. — І цей заклик знайшов відгук. Наприклад, його підтримав [мультиплікатор Юрій] Норштейн зі словами «Я думав, що лише мене цікавить доля політв’язнів».

Анатолій Марченко голодував 117 днів з 4 серпня 1986 року. Примусово годувати його почали 12 вересня.

«Поживна суміш готується навмисне з великими шматочками-грудочками з харчових продуктів, які не проходять через шланг, а застряють у ньому і, забиваючи, не пропускають поживну суміш у шлунок. Під виглядом прочистки шлангу мені влаштовують тортури, масажуючи й смикаючи шланг, не виймаючи його з мого шлунка», — описував він процес годування, коли скаржився генеральному прокуророві СРСР з вимогою припинити тортури.

Наприкінці листопада Анатолій вийшов з голодування. Достеменно причина такого рішення не відома. Олександр Даніель передбачає, що незадовго до виходу з голодування до Анатолія приїхав хтось із КГБ або Центрального комітету партії й пообіцяв, що найближчим часом його вимогу виконають. Але буквально за декілька днів після відмови від голодування Анатолій відчув себе погано. Його перевели до місцевої лікарні, де 8 грудня він і помер, за офіційною версією «від гострої серцевої недостатності». 23 грудня, за ініціативою Михайла Горбачова, із заслання в Горький повернувся до Москви академік Андрій Сахаров. А 31 грудня в СРСР ухвалили рішення про звільнення політв’язнів.

«Толя не був самовбивцею, — каже Олександр Даніель. — Він не збирався помирати. Інша справа, що він, певно, не зміг розрахувати власні сили».

Могила Анатолія Марченка, Чистополь, Татарстан Фотографії надані Громадському сином Анатолія Марченка — Павлом Марченком

Сенцов

Коли Олександр Даніель почув про голодування Олега Сенцова, він зараз же подумав про Марченка. Схожість двох політв’язнів очевидна — обидва стали жертвами режиму, обидва пішли на крайнощі, щоб щось змінити. Обох підтримував і підтримує весь світ, звертаючись до режиму з вимогою звільнення. Обидва — і Сенцов, і Марченко — не збиралися й не збираються помирати.

Але, порівнюючи сучасний режим у Росії і режим Михайла Горбачова, Олександр Даніль невтішно констатує, що порівняння виходить не на користь Олега Сенцова:

«1986 рік — це рік старіння й осипання напівтоталітарного радянського режиму. Він був готовий розвалитися. 2018 рік — це рік напвтоталітарного путінського режиму. На жаль, я не бачу ознак того, що цей режим схиляється до заходу».

Він додає: всі сподіваються, що Олег Сенцов не повторить до кінця долю Анатолія Марченка.

На час публікації цього тексту Олег Сенцов голодує 141 день.

Поділитись: