ENRU

Трудова депопуляція: як виїзд українців на заробітки впливає на демографію країни

Свого піку чисельність українців за роки незалежності сягнула в 1993-му — 52 244 100 людей. Тоді, в 90-ті, по всій країні висіли білборди «Нас 52 мільйони». Зберегти, а тим більше наростити цей показник Україні не вдалося, — відтоді населення невпинно скорочується.

Скільки сьогодні в Україні громадян? Чому їдуть за кордон та з якої причини повертаються українці? Наскільки критичний відтік працездатного населення, та як пов'язані депопуляція та зростання трудової міграції, — в матеріалі Громадського.

Прості люди

Киянин Максим Матвійчук поїхав до Естонії вчити дітей футболу торік, невдовзі після того, як запрацював безвізовий режим. Проблем з працевлаштуванням, за його словами, не було, бюрократичні процедури багато часу не зайняли. Він отримав дозвіл на роботу, потім — на проживання. Нині Максим живе в містечку Кохтла-Ярве (узбережжя Фінської затоки), де велика частина населення — російськомовні, тому естонську йому вчити не довелося. Повертатися в Україну Максим найближчим часом не планує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Історії розділених сімей: Скайп-село

А ось Василина Харчевка на батьківщину вирішила повернутися з Чехії, де вчилася на сценографа. На відміну від Максима, вона ніколи й не планувала там залишатися. Її мета — привести в Україну «європейський театр». Поки Василина шукає роботу в Києві, їй пропонують попрацювати за фахом в Норвегії.

«Тут усе ж моя батьківщина, тут моя сім'я, брати. Хотілося, щоб у нашій країні був хороший театр», — пояснює своє рішення дівчина.

Доки молодь шукає своє місце і пробує пожити і тут, і там, старші люди передусім дбають про майбутнє дітей — саме їх благополуччя стає головною причиною від'їзду.

До цієї категорії належить Андрій Безуглов. Він виїхав до Канади у 2012 році, «щоб дати краще майбутнє своїм дітям».

«Я не хотів, щоб вони зіткнулися зі ставленням «я — начальник, ти — дурак» на роботі і в школі, коли «вчитель завжди правий», не хотів, щоб вони відчули на власній шкурі ставлення «сильних світу цього» до простих людей», — пояснює він Громадському. А також каже, що хотів пожити в країні, де закон один для всіх.

Тепер Андрій живе разом із сім'єю в містечку Сент-Джон на сході Канади (провінція Нью-Брансвік), працює в техпідтримці комп'ютерної компанії й повертатися в Україну не планує.

Виїзд за кордон на заробітки й еміграція були в Україні в тренді всі роки незалежності. У різний час цей показник змінювався. Цьогоріч, згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, надовго виїхати за кордон планує 7% українців. А за даними дослідження соціологічної групи Рейтинг, 27% українців думають про еміграцію.

Скорочення й старіння населення

З урахуванням високого рівня смертності (на 100 померлих — 54 новонароджених), низького рівня народжуваності, економічних і екологічних проблем, війни на Донбасі, анексії Криму й кількох еміграційних хвиль, чисельність населення України за 25 років скоротилася майже на 10 мільйонів. Згідно з даними Держстату, без урахування Криму на початок 2018 року в Україні було 42,4 мільйони людей. У Криму — приблизно 2,2 мільйонів.

За рекомендацією ООН перепис населення в будь-якій країні повинен проводитися раз на 10 років. Демограф НАН України Олександр Гладун каже, що в Україні перепис неодноразово переносили і тепер запланували на 2020 рік: 

«Офіційне пояснення — нестача грошей».

Утім, загальний перепис, за його словами, потрібен радше для уточнення даних, адже динаміку чисельності населення демографи й так відстежують щороку.

   Катерина Долиніна 5 років жила та навчалася у Варшаві, отримала там вищу освіту, повернулася до Києва цього року

«З мого досвіду, в Європу треба їхати, якщо маєш гроші, на які можна відкрити щось своє. Адже коли вчишся і підробляєш консультантом або офіціантом, це одне. Але коли закінчиш навчання, все, що можуть запропонувати, це «помічник помічника». Річ у тім, що за законом вони повинні провести «аналіз ринку», і тільки якщо на це місце не претендує поляк, можливо тебе візьмуть. Не найкращий варіант вчитися 5 років, захистити два дипломи та йти в сферу обслуговування або на «смішну» посаду.

Я проаналізувала, де є попит на польську мову та мою спеціальність в Україні. Вигідніше бути тут. Не шкодую, що повернулася»

Уперше тренд на депопуляцію демографи передбачили ще в 60-х роках минулого століття, розповідає Олександр Гладун. Відтоді триває процес старіння населення — молодих меншає, а літніх людей відповідно стає більше. Крім того, що вищий рівень економічного розвитку країни, то нижчий рівень народжуваності.

Хоча Україна і відстає за економічними показниками від європейських країн, демографічна ситуація тут навіть випереджає європейську.

Демографи стверджують, що зниження народжуваності — практично загальносвітова практика. Тут справи йдуть непогано хіба що в Африки: населення материка збільшилося вдвічі порівняно з 90-м роком, на сьогодні це — 1,2 мільярди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Українська столиця Італії: історії розділених сімей

Політолог, доцент Інституту суспільних наук Російської академії народного господарства і державної служби Катерина Шульман каже, що це так званий «другий демографічний перехід»: «Історично це є позитивним явищем, адже воно пов'язане з ростом якості життя. Серед інших ознак — старіння населення, пов'язане зі зростанням тривалості життя, збільшення віку вступу в шлюб, збільшення віку народження першої дитини жінкою та зниження дитячої смертності».

Що багатшими стають люди і що більше вони споживають, то швидше настає другий демографічний період. За словами науковиці, для того, щоб у Великій Британії народжувалося вдвічі менше дітей знадобилося майже 100 років, Ірану — 10, Китаю — 11.

«Країни, в яких депопуляція відбувається найшвидше — Болгарія, Латвія, Молдова. Це пострадянські країни. У них другий демографічний перехід уже стався, але деякі з них парадоксальним чином стали жертвами членства в ЄС, тому що їхні кордони відкриті і люди можуть вибирати, де вчитися і працювати», — каже Катерина Шульман. Водночас саме ті країни, які потребують мігрантів, відмовляються їх приймати, пояснює вона: —Потерпаючи від депопуляції, країни Східної Європи найменш толерантні до міграції».

В Україні ж є ще одна проблема, яка теоретично може сприяти зменшенню населення, — безробіття і трудова міграція.

   Ірина Жигалюк, вчилася в США в кіношколі Ohio University (з 2012 по 2016-й), повернулася до Києва 2 роки тому

«Я три роки навчалася в кіношколі, потім рік працювала. Закінчилася віза і я повернулася. Під кінець четвертого року сили закінчувалися. Заробляла в Нью-Йорку менше, ніж тепер у Києві. Не було медичного страхування і 5-7 тисяч доларів на наступну візу. В IT, можливо, все було б простіше. Мені було дуже складно. Залишатися нелегально я не хотіла. Але не шкодую, що пожила там. Не шкодую, що повернулася. У нас не так погано жити, як про це розповідають»

Куди їдуть трудові мігранти?

Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник каже, що понад 80% безробітних на обліку мають вищу освіту. Але її якість не дозволяє реалізуватися — знання не відповідають потребам ринку:

«І тому українці, які виїжджають на роботу за кордон, переважно працюють фізично. 42% українців працювали в інших країнах на будівництві й ремонтах. 32% — у сільському господарстві. Решта — це сфера обслуговування».

Утім, соціологи кажуть, що після розпаду Радянського Союзу в Україні було вже кілька хвиль трудової еміграції. І нинішня — не критична.

«На заробітки їздили 10-15 років тому, їдуть і тепер. Нагадаю, на початку перебудови українці прекрасно «гендлювали» (від ідиш. гендель — торгівля — ред.) на польському кордоні. І заробляли гроші», — каже директор соціологічного агентства «Рейтинг» Олексій Антипович.

   Олена Оскаленко з Сум, живе в Італії майже 20 років

«Працювала медсестрою. Зарплата була 20 доларів. І навіть їх не платили вчасно. Розлучилася, залишилася одна з дочкою. Чоловік мене переслідувати, погрожував. Тому я і поїхала. Дочка залишилася з моїми батьками. Було важко, плакала весь час за нею. В Італії працювала як інші — в родині. Мови не знала. Наші дипломи в Італії не визнають, я свій підтвердити не змогла. Доньку згодом я забрала, їй уже 24 роки, навчається в університеті і працює офіціанткою, живе в сусідньому місті.

Я думала повернутися. Але приїхала, пожила півроку і зрозуміла, що на українську зарплату не прожити. Не можу вже їсти тільки овочі і фрукти з городу мами. Та й городу того вже немає»

Олександр Гладун розповідає, що зазвичай на заробітки їдуть люди від 25 до 40 років. Імовірна кількість українців за кордоном нині — від 3 до 5 мільйонів людей. І в демографів, і в соціологів цифри збігаються.

«Близько 11% українців кажуть, що їхні близькі родичі постійно або тимчасово за кордоном. Це близько 3 мільйонів заробітчан. Скільки виїхало на постійне місце проживання або в Росію, ми не фіксуємо», — розповідає Олексій Антипович.

«До виїзду підштовхує обвал економіки у 2014-2015 роках, — пояснює Василь Воскобойник. — Водночас економіка західних сусідів постійно зростає. Польща формує економічну стратегію на майбутнє, розраховуючи, що до них постійно приїжджатимуть трудові мігранти».

Соціологи стверджують, що дійсно основний напрямок для українців — це Польща. Хоча до 2014 року більшість українців їхали на заробітки в Росію. Але на тлі середньої зарплати в 1100 євро в Польщі, в РФ можна заробити близько 550 євро. Тож, на сьогодні лише чверть трудових мігрантів обирає Росію. За нею йдуть Німеччина, Чехія, Італія, США і Канада, куди виїжджають 3-5% заробітчан.

Популярність Польщі Антипович також пояснює постійним спрощенням умов працевлаштування. За його словами, поняття «нелегальних працівників» тут, по суті, більше немає. Переважна більшість можуть швидко легалізуватися.

Це підтверджує соціальний антрополог, польський журналіст Ян Моравіцький:

«Законодавство поступово спрощується. Наприклад, українці можуть працювати в деяких областях без дозволу на трудову діяльність. Утім, виникають нові проблеми. Міграційні служби не справляються з потоком. Люди чекають дозволу на тимчасове перебування в країні місяцями», — каже він.

Олександр Гладун пояснює лояльність сусідів економічним зростанням у Польщі, яке поляки хочуть підтримати за рахунок створення нових робочих місць. Василь Воскобойник це підтверджує: за його словами, торік Польща видала українцям 1,7 мільйонів ​​дозволів на роботу.

Міграційні процеси

У світі є два ключові міграційні тренди: з півдня на північ (жителі Латинської Америки — в Північну, а мешканці Африки — в Європу) і зі сходу — на захід.

«Так само відбувається депопуляція в Україні, Росії, Білорусі та в усіх країнах ЄС. До 2050 року 40% населення Польщі буде віком 65 років і старше. І Польща орієнтується не лише на українців. Вони із задоволенням хочуть залучати також непальців, індійців, філіппінців, в'єтнамців. Економічне зростання будь-якої держави обов'язково повинно забезпечуватися робочими руками», — каже Воскобойник.

Таким чином в Європі міграційні процеси відбуваються зі сходу на захід: поляки, чехи, угорці, румуни, болгари, жителі країн Балтії їдуть до Західної Європи, де зарплати вищі.

   Анна Рукавіцина, родом із Донецька, росла в Києві, живе й учиться в Мюнхені, де планує й залишитися

«Після трьох місяців у США кинула універ, потім готувалася до вступу, потім був Майдан. Знайшла можливість працювати та вчитися. Уже тоді робила прикраси й зрозуміла, що це хороша можливість виїхати до Німеччини. Тільки в Баварії залишилися майстерні, де беруть практикантів. Мене взяли, бо знала російську.

Пошук житла, проблеми з грошима і мовою сприймала як пригоди. Мені навіть довелося прожити один місяць на 50 євро. А от до принижень, неможливості бути собою, відчуття, що в тебе менше прав, не була готова. Хотіла швидше повернутися. У молодості легко думати, що повернення — не трагедія.

Рівень життя і можливості — це, звичайно, зрозуміло, але мене приваблює інше: тут життя — здорове. Є повага до часу, до людини, до інтелектуальної праці, історичної спадщини. Зі знайомих ніхто не повернувся. Але є і ті, хто працює на дві країни»

Ян Моравіцький нагадує: Польща потребує не тільки працівників, а й студентів, які повинні заповнити порожні виші. Також потрібні медики. Водночас рівень підготовки українських лікарів можна порівняти з місцевими, а мовне питання швидко вирішується. Залишається проблема визнання українського диплому. «Але вже пропонують скасувати процедуру підтвердження для українців», — розповідає Моравіцький.

На відміну від робочого класу, вирішити мовну проблему студентам набагато простіше, каже Василь Воскобійник. На сьогодні в Польщі вчиться 60 тисяч українських студентів. Утім, на його думку, 90% наших студентів, які навчаються за кордоном, ніколи не повернуться в Україну, адже легше адаптуються й мають набагато більше шансів працевлаштуватися після закінчення вишу.

Демографічна «яма»

За словами експертів, депопуляція і трудова міграція йдуть паралельно, істотно один на одного не впливаючи.

За словами Василя Воскобойника, лише 20% трудових мігрантів замислюються над тим, щоб залишитися жити за кордоном. Для більшості це тільки тимчасовий заробіток. Водночас Україні в разі стійкого економічного зростання доведеться залучати іммігрантів з бідніших країн з високим рівнем народжуваності й безробіття.

«До нас їхатимуть жителі середньоазіатських республік, в'єтнамці, філіппінці», — прогнозує він.

Саму ж проблему депопуляції, на його думку, наразі вирішити неможливо. Це підтверджує і Катерина Шульман.

   Ксенія Кравченко, жила в Харкові, вчилася в Польщі, у 2015-му номінована на премію Green talents («Зелені таланти») німецького Міністерства освіти, вчиться в аспірантурі в Німеччині

«У Польщі майже не було труднощів з адаптацією: студентське середовище, схожа мова, поляки знають українців. У Німеччині інакше: там українців не так знають, і німці досить самодостатні. У мене середовище інтернаціональне — вчуся і працюю в дослідницькому інституті, де працюють люди з 30 різних країн. Є друзі з України, теж біологи. Відчувається іноді дистанція з європейськими колегами. Їх хвилюють проблеми першого світу — пошук мотивації і задоволення від того, що робиш. А тебе хвилює, як отримати наступну роботу і відкрити візу. І щоб удома з батьками було все в гаразд.

Наразі планую працювати за кордоном. З моєю спеціальністю годі й шукати роботу з достатньою оплатою в Україні. Я вже поверталася після навчання в Польщі. Хотіла почати аспірантуру, але зрозуміла, що можливості бути кваліфікованішим фахівцем більше там, де є середовище і система. Хоча іноді злюся, що не можу вчитися і працювати в країні, де виросла та сформувалася»