Історії розділених сімей: Скайп-село

Другий матеріал про трудових мігрантів за кордоном та їхні родини в Україні. Як впливає заробітчанство на життя родичів, що залишилися тут, та на їхні взаємини з відсутніми членами сімей? Батьки, які роками не бачать власних дітей. Малюки, яких виховують дідусь із бабусею. Дорослі, що їдуть на рік, а залишаються на десятиліття. Але також возз’єднані родини – діти, які переселяються за кордон, та батьки, які після довгих років відсутності повертаються до України. 

Які труднощі чекають на розділені сім’ї? Що відчувають мігранти, котрі повертаються додому після років життя за кордоном? Яку роль у підтриманні родинних зв’язків відіграють нові технології і чи здатні вони замінити живе спілкування? Історії чотирьох родин на Буковині, які не з чуток знають, що таке трудова міграція

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ перший матеріал про життя заробітчан в українській столиці Італії – Неаполі 

Скайп-село і батьки по інтернету: Історії родин Михайла та Іллі

Чернівецька область, Сторожинецький район, село Бобівці. У кожній другій хаті – хтось із родичів на заробітках. Італія, Іспанія, Польща, США, Ізраїль. Не виняток – колишній сільський голова Михайло Филимонович Собко. Він працював на посаді більше 20 років і знає все про село та його мешканців. Його старший син працює на сезонній роботі у Норвегії. Дружина та діти чекають на повернення тата, а поки мешкають у хаті дідуся з бабусею. «Филимонович», як його називають у селі, розповідає, що Бобівці виживають фактично за рахунок грошових переказів мігрантів. Роботи в селі немає. Аби вижити, селянам доводиться їздити у районний чи обласний центр. Багато хто обирає поїхати далі від дому, але заробити більше.

Мешканець Бобівців Ілля Токарюк працював за кордоном більше 10 років – возив вантажі по всій Європі. Повернувся на батьківщину і на зароблені гроші звів будинок у Бобівцях. У домі – всі зручності: опалення, санвузол, гаряча вода і навіть лазня. Чоловік мешкає тут із дружиною та двома внуками. Їхні батьки – донька та зять Іллі Миколайовича – працюють в Іспанії. Їхня мета – заробити грошей для будівництва вже власного будинку.

Сьогодні неділя – традиційно у цей день батьки 7-річного Станіслава та його брата-підлітка виходять на зв'язок скайпом. Стасик біжить до комп'ютера, брата вдома немає – пішов до друзів. Хлопчик розповідає татові, що сьогодні катався на велосипеді. Тато питає сина, чи той зробив домашнє завдання. У розмові часто виникають незручні паузи. Пізніше ми говоримо зі Стасиком, він відповідає коротко. Можливо, тому, що соромиться спілкуватися з незнайомцями, а може, бо поглинутий комп’ютерною іграшкою. Каже, що не знає, що батьки роблять в Іспанії. Натомість про будівництво будинку розповідає, що «їхав туди на колесі» (так на діалекті називають велосипед).

Стасик хвалиться, що батьки передають йому подарунки, переважно солодощі. Дідусь Ілля Миколайович додає – коли внук вперше отримував посилку від батьків, сказав, що у майбутньому стане кур’єром, який доставляє передачі здалеку:

«Він так чекав тої посилки перший раз. Ми як поїхали, він каже – діду, я як виросту, буду той, хто розвозить, посильником».

Станіслав і його брат – одні з багатьох дітей у Бобівцях, чиї батьки виїхали працювати за кордон. У єдиній в селі школі зустрічаємо дівчат-близнючок, які певний час мешкали з батьками з Італії, а зараз повернулися в Україну, живуть з дідусем і бабусею. Дівчатка досить добре вивчили італійську мову, ходили там до школи. Тепер заново призвичаюються до української реальності. Діти повернулися, бо їх тато трагічно загинув за кордоном. Мама поки залишилася в Італії.

Діти, чиї батьки працюють за кордоном, можуть бути краще вдягнутими чи мати ліпші іграшки за своїх однолітків. Та існує зворотній бік медалі, – розповідає психолог сільської школи. Відстань, відсутність найрідніших людей – мами і тата, змушують дітей страждати, хоч і мало хто з них готовий про це говорити. Для того, щоби полегшити відверте спілкування, школярів закликають писати анонімні «листи довіри» і кидати їх у спеціальну поштову скриньку. Їх читає психолог, пише відповідь і кладе її назад у ту саму скриньку. Втім, за словами працівників школи, такою можливістю діти користаються нечасто.

Більшість дітей у Бобівцях, чиї батьки виїхали за кордон, мешкають із дідусем та бабусею. Це певною мірою компенсує відсутність мами й тата, хоча повністю замінити їх не може ніхто. Ефект присутності створює віртуальне спілкування – переважно скайпом, який за останні роки замінив телефон.

Маленьке село завдяки своїм закордонним заробітчанам іде в ногу з новими технологіями – кожен другий із 650 будинків підключений до всесвітньої мережі. «На моїй вулиці немає жодної хати, яка не має інтернету», – каже екс-голова сільради «Филимонович», який під час перебування на посаді влаштував інтернетизацію Бобівців. Всесвітня мережа для селян – не джерело новин чи розваг, а в першу чергу засіб комунікації з далекими родичами:

«В любий момент по скайпу можна бачити свою рідну кров, яка за кордоном. Колись лиш на комп’ютері було, зараз витягнув телефон і розмовляєш, тільки не відходиш далеко від будинку». 

Родина Михайла Филимоновича також користується можливостями інтернету – його внучка-другокласниця в будь-який момент може зв’язатися з татом у Норвегії.

Можливо, саме завдяки постійному контакту через скайп 7-річний Станіслав на питання, чи сумує за батьками в Іспанії, відповідає заперечно. Однак додає, що хотів би поїхати до них. Його тато з мамою ще не поверталися до України, бо не мають документів – працюють нелегально.

Мрії про закордон: Історія Ярослава

Кожне село і місто Західної України має подібні історії трудової міграції. Ярослав Войтюк родом із Тернопільщини. Його мама поїхала на заробітки до Італії, коли хлопцеві було 12 років. Спершу він мешкав у бабусі з дідусем на Рівненщині, адже з татом мама розлучилася ще до від’їзду. Зараз уже 25-річний студент винаймає квартиру у Чернівцях, де вчиться на лікаря.

Згадуючи про час, коли мама поїхала до Італії, Ярослав зазначає – адаптуватися до нової реальності було непросто.

«Не плакав, але радісного теж нічого не було… Досить важко спочатку адаптація пройшла. 12 років, чужа школа, не зразу сприйняли. За рік я вже прижився. Були різні ситуації. Наприклад, мова – на Рівненщині використовують інші слова, це був предмет насмішок».

Ярослав розповідає – у селі, куди він переїхав до дідуся з бабусею, кожна друга чи третя дитина мала маму в Італії.

«Не батька в США, а маму в Італії, бо там жіноча робоча сила потрібна. В селі не всі можуть собі дозволити купити дітям новий рюкзак, а ті, в кого батьки в Італії, могли».

Попри це, хлопець каже, що дружили діти між собою незалежно від матеріального стану. На дорогих авто ніхто не ганяв, проблем із законом, про які часто говорять у контексті залишених в Україні батьками-заробітчанами дітей, його знайомі не мали.

Ярослав і досі живе завдяки коштам, які мама заробляє за кордоном. Вона надсилає хлопцеві близько 200 євро в місяць на оренду квартири та інші витрати. За словами хлопця, мама начебто хоче повертатися до України, але щоразу, коли приїздить додому, змінює думку.

«Приїжджає на два тижні і каже, що її все бісить – і ціни, і все. Йшла по селі і побачила свою однокласницю, яка виглядає набагато старшою. Тут жінки набагато швидше старіють».

Хлопець кілька разів відвідував маму в Неаполі. На питання, чи не прагне він переїхати до неї, відповідає – спершу треба закінчити навчання в Україні. «Хочеться в Європу чи США, це мрії, амбіції», – підсумовує Ярослав.

Справа життя: Історія Флорія 

Люди їдуть за кордон переважно для того, щоби заробити гроші на якийсь масштабний проект – освіту для дітей, зведення будинку. Зазвичай планують затриматися на рік-два, однак часто залишаються на десятиліття, а то й довше. Багато хто не повернувся і досі. Ті ж, хто таки приїхав назад до України, з’ясовують, що за час їх відсутності життя склалося геть інакше, ніж вони собі уявляли. Знову адаптуватися до українських реалій виявляється непросто.

Флорій Шелест із Чернівців уперше поїхав до Португалії у 2001 році. . Їхав на роботу за кордон, щоби віддати борги і заробити на будівництво власного будинку. Як і більшість українців, він виїжджав за туристичною візою, але залишився, коли сплив її термін. Певний час він мешкав у Португалії без документів, потім легалізував своє перебування. За словами Флорія Лазаровича, ставилися до робітників зі Сходу в Португалії добре, однак були певні нюанси.

«Всі були з Буковини або з Молдови. Проблем не було. До нас гарно відносились, бо нас не треба було нічому вчити. З другого разу, скажем так, розуміли, що треба робити і для чого. Потім коли ми почали вивчати мову, нам стало гірше. Тому що ми чули, що про нас кажуть інші люди, місцеві. Той же інженер. І нас це почало ображати».

Загалом Флорій пропрацював у Португалії 11 років, щороку приїжджаючи на 2-3 місяці додому. Коли був за кордоном, зв'язок із родиною – дружиною, сином та донькою – підтримував по мобільному телефону. Дзвонив їм раз на тиждень, у неділю.

«Якщо я падав на телефон, це було надовго. Поки всі гроші не виговорив, усім дзвонив. Дуже важко було, коли тобі не дзвонять. А коли дзвонили, то це зазвичай були якісь не дуже приємні новини. Хтось помер, туди-сюди…»

Фінансова криза вдарила по економіці Португалії, а в спину українським заробітчанам почали дихати вихідці з інших країн, готові заробляти менше.

«Нам сказали – платим менше, а робите ту саму роботу. Мені це не сподобалось і я поїхав додому. Якщо я виконував ту саму роботу за 5-6 євро на годину, в кінці це було 3,50 – наполовину».

Повернення до Чернівців виявилося не таким легким, як чоловік собі уявляв. Заново звикати до життя в Україні було складно.

«Чим був вражений – все було в чорному кольорі порівняно з Європою. Я був звик, що я став на пішохідний перехід і мене машина має пропустити. А чомусь мене збиває тролейбус і каже – а чому ти став тут? Я кажу – це ж пішохідний перехід. Він каже – ти що, не бачиш, що я їду? За це мені там заплатили би 5000 євро і ще й реабілітацію».

Найрідніші люди за цей час також змінилися. Розповідаючи враження від зустрічі з сім’єю після повернення із заробітків, Флорій намагається жартувати, але нишком витирає непрохану сльозу.

«Що гірко – що твоя сім’я виживає без тебе. Некомфортно… І коли приїжджаєш, починаєш знайомитися зі своїми дітьми, зі своєю дружиною. В неї теж нові звички з’явилися. Діти за 10 років, відколи я поїхав, виросли чомусь вищі, ніж я». 

За час роботи в Португалії Флорієві Шелесту вдалося заробити грошей і звести будинок, про який мріяв. Однак живе в ньому чоловік удвох із дружиною – за час його відсутності діти виросли, створили свої сім’ї і поселилися окремо від батьків. А утримувати красивий, але великий будинок площею 170 квадратних метрів удвох виявилося надто дорого. Минулу зиму Флорій із дружиною був змушений пережити у старенькій батьківській хаті. Опалювати новий будинок на українську зарплатню їм виявилося не по кишені.

/ Проект створено за сприяння Journalismfund.eu 

Фото та відео – Себастьєн Ґобер, Мерлін Далеман