Олімпіада в Ріо-де-Жанейро – свято не для всіх бразильців. Тисячі мешканців міста ще довго згадуватимуть її як той час, коли їх позбавили осель, де вони жили десятиліттями. Щонайменше 2,5 тисячі сімей у Ріо змусили залишити домівки, які знесли заради зведення олімпійських об’єктів.

На другому поверсі занедбаної будівлі на вулиці Камеріно у центрі Ріо-де-Жанейро, у душному приміщенні без вікон мешкає Жаілсон Лоуренсо да Коста з дружиною та вісьмома дітьми. На всіх – дві кімнати, за які щомісяця родина віддає 700 ріалів (215 доларів) орендної плати. В одній – плита, холодильник та матрац для батьків, в іншій – шафа, телевізор та ліжко, яке ділять усі діти.

«Хочеш ти того чи ні, але спати на підлозі холодно», — нарікає батько. Жаілсон з родиною живе тут уже три роки – після того, як його виселили із закинутого колоніального будинку, котрий він та ще кілька бідних родин зайняли самовільно. Розташування будівлі заважало будівництву лінії швидкісного трамваю, яку мали відкрити до Олімпійських ігор.

«Місцева влада сказала нам, що зону порту будуть реконструювати, що тут буде трамвай, а отже будинки знесуть, – згадує чоловік. Десять днів по тому його виселили. – В мерії обіцяли, що у рамках проекту «Мій дім, моє житло» всім дадуть нові квартири. Але ми так нічого і не отримали».

Історія перша. Суеллі Ферейра Кампос. Прожила в знесеному будинку 23 роки. 

«Я не хотіла покидати свій дім. Це було жахливо.  Я багато плакала, тому що я провела тут ціле життя»

 

За офіційними даними, з 2009 по 2015 рік понад 22 тисячі мешканців Ріо-де-Жанейро були примусово переселені. Влада наполягає, що більшість цих змін житла не пов’язані з Олімпіадою і вважає знесення лише одного житлового кварталу – Віла Аутодромо – прямим наслідком підготовки до спортивної події. За підрахунками громадських активістів, насправді через будівництво трьох великих олімпійських об’єктів та реконструкцію стадіону «Маракана» були виселені 2548 сімей. Із сотнею з них поспілкувалися репортери агенції журналістських розслідувань «Agência Pública». З цих інтерв’ю стає очевидним – підготовка до Олімпіади відбувалася на тлі серйозних порушень прав людини.

«Про те, що нас виселяють, ми дізналися з інтернету. Прочитали, що буде нова лінія транспорту і нам доведеться виїхати», –  згадує Озинейде Перейра да Сілва, яка 20 років мешкала у приміщенні покинутого складу у кварталі Курічіка. На думку дослідниці Маріани Кавальканті, не попереджати мешканців про виселення було стратегією місцевої влади. Вона розповідає, що мешканці кварталу Віла Уніау дізналися про своє виселення з промо-ролика мерії, в якому було зображено майбутнє олімпійське містечко – на місці їхніх будинків.

«Люди побачили, що швидкісний трамвай пройде просто через їх квартал. Ось так узяти і розрізати місто – ті, хто це придумав, явно вважають себе богами!», – каже соціолог Пауло Магальянеш.

Тим, хто не хотів іти добровільно, погрожували – про це журналістам розповіли 13 із 62 опитаних сімей.

«Вони казали, що нацькують на нас поліцію, що знесуть будинки разом із нами», – пригадує Еуніш душ Сантуш, яка зараз мешкає у наданій державою квартирі на західній околиці Ріо-де-Жанейро. Марсія да Сілва розповідає, що після знесення їхнього будинку трирічній доньці почали снитися жахіття, довелося навіть піти до психолога.

Жошуа Ліма, колишній мешканець фавели Мангейра, підсумовує:

«Мені неприємно про це згадувати. Ми все життя прожили там. Бачити, як усе руйнують через Олімпіаду – геть не круто. Наше житло забрала не війна, не бомба, а Олімпіада».

Історія друга. Жуан дос Сантос. Прожив в знесеному будинку 15 років. 

«Це був будинок, в якому я був щасливим. Він був просто мрією, розумієте? Я багато трудився, аби його побудувати, доклав чималих зусиль, і зробив його таким, як хотів».

 
 

Коштовні фавели

Насправді на житло мешканців бідних, але стратегічно розташованих у центрі міста чи біля узбережжя кварталів поклали око ще задовго до Олімпійських ігор. Погрози виселення люди чули протягом десятиліть.

Чемпіонат світу з футболу також став причиною тисяч зруйнуваних  життів, розповідає Наталя Віана – бразильська журналістка-розслідувальниця, директорка «Agência Pública»:

«Вони втрачали місця роботи, діти перестали ходити до школи. Ще більше переселень було пов’язано з Чемпіонатом світу з футболу. І відколи цей мер почав обіймати цю посаду, близько 23.000 сімей було переселено, це близько 70.000 людей. Тобто це велика перебудова міста. Багатьом людям погрожували задовго до Чемпіонату світу, що став останнім поштовхом для бажання нарешті зайняти місце».

Ціна квадратного метра у Ріо-де-Жанейро невпинно росла – у 2014 нерухомість тут була найдорожчою у Бразилії, в середньому 3130 доларів за метр квадратний. Олімпійські ігри надали владі законний привід позбутися непрезентабельних і неприбуткових нетрів.

Зазвичай процес виселення відбувався за стандартною схемою: спершу до кварталу навідувалися перевдягнені в цивільне працівники муніципалітету, фотографували будинки, спілкувалися з людьми. Потім переконували тих, хто легко йшов на поступки, зносили їхні будинки першими, залишаючи руїни, сміття, щурів, тарганів. Це мало на меті деморалізувати тих мешканців, які були готові боротися за порятунок своїх осель. Ті, хто першими пристали на скромні пропозиції міської влади, тиснули на сусідів, які прагнули виторгувати вигідніші умови.

Історія третя. Сандра Марія да Суза Тейшейра. Має четверо дітей та онука, всі вони народилися в знесеному будинку. 

«Уявіть громаду, яка благає ухвалити домовленості щодо переїзду, але приїжджає муніципальна гвардія і всіх б’є. Людям розсікають череп, а іншим ламають ніс»

 

Найдовше протрималися мешканці кварталу Віла Аутодромо, загалом близько 500 родин. Люди влаштовували вечірки на руїнах сусідніх будинків, на які запрошували журналістів і всіх небайдужих.

3 червня 2015 року у них полетіли гумові кулі поліції – фото закривавлених мешканців тоді облетіли соцмережі. Громаді вдалося змінити плани олімпійської забудови мера Ріо-де-Жанейро Едуарду Паеша – вона домоглася зведення на цій території 20 нових будинків замість зруйнованих, а також двох шкіл. Попри це, більшість людей звідси таки виїхали. Завдяки своїй єдності та наполегливості мешканцям Віла Аутодромо вдалося вибити з міської влади найвищі компенсації. Розмір цих виплат суттєво різнився – від 215 тис. до 770 тис доларів. Ще сім родин погодилися на запропоноване державою житло у рамках проекту «Мій дім, моє життя».

Деякі колишні мешканці фавел радіють, що завдяки Олімпіаді отримали нове житло – переважно це ті, кому дісталися квартири хоч і менші за розміром, але неподалік.

«Нове житло набагато краще і комфортніше», – тішиться екс-мешканець Мангейри Жозе Міранда. Однак таких, як він, можна перерахувати на пальцях. Багатьох людей переселили далеко на околиці міста, за 40 — 50 кілометрів від центру, і тепер, щоби дістатися до роботи, їм доводиться прокидатися о 4 ранку.

Історія четверта. Марія Іванільде де Мораліс. 

«В останню хвилину все змінилося, бо Трампу захотілося стати президентом, він забув про це все, тож  будівля, в якій ми жили, сьогодні порожня й повністю зруйнована».

 

«Самооборона» по-бразильськи

Надане державою замість знесеного соціальне житло розташоване переважно на західній околиці Ріо-де-Жанейро. Вхід у ці квартали – через височенні ворота, за кожним, хто заходить чи виходить, уважно стежать молоді чоловіки атлетичної статури, незнайомців зупиняють і допитують про мету візиту.

Мешканці бояться спілкуватися з журналістами, особливо, коли помічають погляд спортивних молодиків. Ці люди – члени неформальних силових об’єднань, які виконують тут функцію поліції та захищають від наркобанд, які прагнули встановити контроль над новими житловими районами.

«У бідних кварталів Ріо завжди є власник», – пояснює дослідниця Маріана Кавальканті. Тому доводиться вибирати з двох бід меншу.

Журналісти підрахували, що у першій половині 2015 року всі 64 райони соціального житла, зведеного у рамках проекту «Мій дім, моє життя», були під прицілом кримінальних груп. У більш ніж половині з них невдовзі з’явилося щось на кшталт «самооборони».

Ця неформальна міліція стежить за безпекою, збирає комунальні платежі, встановлює години відвідування, б’є та виганяє мешканців, які відмовляються виконувати накази. Словом, з її точки зору – гарантує порядок та законність, не дозволяючи наркобандам проникнути у район. Формування діють з мовчазної згоди влади. Мер Ріо-де-Жанейро Едуарду Паеш ще до свого обрання на посаду, у 2008 році, в одному з інтерв’ю заявив:

«Деякі райони міста держава не контролює. Як відновити цей контроль? Ось один приклад. У районі Жакарепагуа діє неформальна міліція, до складу якої входять колишні поліцейські та пожежники. І вона принесла спокій у цей квартал. Район Сан Жозе Операю колись мав найвищий рівень насилля, зараз він один із найспокійніших».

Спортивні молодики гарантують спокійний сон не лише мешканцям та місцевій владі – у їхній присутності зацікавлені ще й гравці ринку нерухомості, адже земля і житло у безпечних кварталах продаються краще.

Історія п'ята. Стельяно Франциско Дос Сантош. Прожив в знесеному будинку 38 років 

«Я ніколи не покидав це місце, але саме це зараз відбувається. Вони сказали нам поїхати, поліція прийшла і просто розтрощила мою хатину».

 

Та мешканці нових районів почуваються незатишно. Вони скаржаться на «брак свободи», на те, що «дітей заборонено випускати на вулицю після 10-ї вечора», на «надмірну кількість тих, хто роздає накази».

Міліція має доступ до інформації про рахунки мешканців, може маніпулювати тарифами за комунальні послуги. Тривоги переселенцям додає й те, що багато хто з них досі не отримав офіційних документів, які підтверджують право власності на житло. А декому навіть прийшли листи з банку, в яких ідеться про величезні борги за квартиру. Місцева влада запевняє, що сталося непорозуміння – однак кредитний рейтинг цих людей зіпсований назавжди.

«Вся історія Ріо-де-Жанейро – це історія будівництва та виселення тих, хто будував, –  розмірковує Сандра Марія, мешканка Віла Аутодромо. – Колишні раби будували центр міста, потім їх звідти вигнали. Південні квартали будували робітники, виселені з центру. Бідні у Ріо-де-Жанейро не мають права жити в районах, які стали престижними. Вони не мають права мешкати біля пляжу, водойм чи лісу. Я питаю себе – яку цінність має історія цих людей?».

Саме це питання, твердить жінка, спонукало її долучитися до боротьби її громади за збереження Віла Аутодромо, невеличкого кварталу поряд з олімпійським парком.

«Хтось мусить змінювати історію міста», – каже вона.

Матеріали для цієї публікації надано бразильською агенцією журналістських розслідувань «Agência Pública» та опубліковано з її дозволу. 

Поділитись: