ENRU

«Розумію, що Сашко вже в Крим не повернеться» — інтерв'ю з матір'ю Кольченка

Сашко Кольченко оголосив голодування з єдиною вимогою — звільнити іншого в'язня Кремля Олега Сенцова, який голодує вже третій тиждень. Мало хто може уявити, що хлопці, чиї імена тепер пов'язані, до сфабрикованого судового процесу по суті не були знайомі, хоча й проходять у справі як спільники.

Вони перетиналися на Євромайдані, але ситуативно. Потім змогли поспілкуватися на суді в Ростові-на-Дону у 2015-му. І якийсь час сиділи в різних камерах у Челябінську, де відбуває строк Кольченко (Сенцова перевели в Іркутськ, а відтак — на Ямал).

Про це розповідає мати Сашка — Лариса Кольченко. Жінка мешкає в рідному Сімферополі, де нині доглядає хвору матір. На відміну від Сенцова, Кольченко погоджується на побачення з матір'ю, хоча й отримати дозвіл на такі зустрічі вдавалося не з першої спроби. За час ув'язнення Лариса Кольченко тричі приїздила до Сашка на побачення в колонію. Востаннє — торік у жовтні. Планувала приїхати цьогоріч у квітні, довго чекала дозволу, але сам Сашко попросив зачекати.

Про голодування засудженого до 10-ти років ув'язнення сина дізналася з медіа. Боїться, що через голодування сина ізолюють і побачити його вона не зможе.

Громадське зустрічалося з Ларисою Кольченко в березні 2018, напередодні поїздки на Урал, де сидить Сашко, під час підготовки фільму «Етапом через пів-Землі: Історія ув'язнення Сенцова і Кольченка».

Ларисо, коли ви вперше побачилися після затримання?

Після затримання я його побачила тільки в Ростові на суді за 1,5 року. Поки він був у Лефортово, нам не давали побачення. Було дуже тривожно, страшно. Я чекала першого побачення. Я його не бачила 1,5 року — можете собі уявити, як це все... Перше побачення таке важке було. Я навіть не могла до нього торкнутися — говорили через скло, телефоном. Але хоча б побачила його.

Олександр Кольченко під час засідання Північно-Кавказького військового окружного суду Росії в Ростові-на-Дону, серпень 2015 року Фото: Антон Наумлюк (RFE/RL)

Ви їздили в Копейськ? Розкажіть.

Дуже важкі переживання. Уперше, звісно, дуже боялася цього побачення. Не бачилися півтора року (після затримання — ред.) Боялася, що в'язниця вплине на нього. Коли з ним зустрілася, побачила колишнього сина Сашка. Його це абсолютно не озлобило, він такий же позитивний, яким і був раніше.

Про колонію він розповідає дуже неохоче, говорить «мамо, усе нормально». Більше запитує, що відбувається в Криму, в Україні, у світі, розпитує про друзів, подруг.  Його все цікавить, тому що там тільки російське телебачення й недостатньо інформації..

Багато хто не розуміє, скільки потрібно чекати на побачення. Які правила — ви ж не можете зустрітися в будь-який час? Як ця система працює?

Для тривалого побачення потрібно писати заяву. Заява пишеться на початку місяця, потім її розглядають до кінця місяця і призначають побачення. Останнього разу я потрапила на це тривале побачення тільки з третьої спроби.

Чекали побачення давно. Сашко написав заяву вперше — нам відмовили, сказали, що дуже багато людей, які бажають потрапити на тривале побачення. Вдруге заява загубилася. І коли він пішов до адміністрації колонії, розбиратися із цим зникненням, то сказав, що більше не писатиме, а оскаржуватиме з адвокатом дії адміністрації колонії. Тоді воно «магічним» чином знайшлося й було підписане. Й ось із третьої спроби я потрапила на зустріч.

В'їзд на територію виправної колонії №6 у місті Копейськ, де утримують українського політв'язня Олександра Кольченка, Челябінська область, Росія, 29 березня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське
Територія колонії №6 у місті Копейськ, де утримують українського політв'язня Олександра Кольченка, Челябінська область, Росія, 29 березня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

А що таке — тривале побачення?

Тривале побачення надається строком на три доби. Я заходжу в закрите приміщення готельного типу: там є спільна кухня, спільний туалет і кімнати. Там можна бути три дні, готувати й жити.

Як часто можуть бути такі побачення? Що ви могли йому привезти?

Вони надаються кожні три місяці. Чотири рази на рік їздити. У мене виходить лише двічі на рік. Звісно, хочеться привезти дуже багато, але передати можна лише 20 кілограмів. Під час тривалого побачення хочеться смачною домашньою їжею нагодувати. Спекти щось, чимось потішити. Навіть удалося приготувати пиріг. Кухня, звісно, не надто пристосована до цього, однак якось удалося.

Що він узагалі любить?

Щодо їжі він невибагливий, не перебірливий. Хотілося його різними смаколиками нагодувати. Везла здебільшого кримські продукти, тому що хотілося чогось домашнього, фрукти кримські відвезти.

Мама Олександра Кольченка, ув'язненого в Росії, Лариса Кольченко під час інтерв'ю Громадському, АР Крим, 5 березня 2018 року Фото: Олександр Назаров/Громадське

Ось я, як людина, що там ніколи не була, не можу уявити як це?

Це все за колючим дротом, сіре все, похмуре, голі сірі коридори. Це все, що я бачила в гуртожитку для тривалого побачення. Важко, звісно, бути там. Пройти всі ці принизливі обшуки, огляди перед побаченням. Треба здати особисті речі, нічого із собою брати не можна. Здаєш спершу продукти на перевірку, щоб нічого забороненого не пронесли, а відтак проходиш уже сам огляд.

Що з листуванням? Як ви пишете, отримуєте листи? Як часто? Що пише?

Листи Сашко не охочий писати — отримуємо десь раз на місяць. Іноді трапляється можливість зателефонувати. Може й телефоном наговоритися. Поки лист дійде, якась інформація вже й застаріває. Спілкуємося ось так от. Подорожі — так, це дуже дорого. Це треба й на дорогу, і щось передати, і речі теплі на зиму йому збирала. Але нам допомагають. Я дуже вдячна всім, хто допомагає, підтримує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Страшно, що можу його не побачити взагалі», — мама Олега Сенцова

Вхід в адміністративну будівлю колонії №6 у місті Копейськ, де утримують українського політв'язня Олександра Кольченка, Челябінська область, Росія, 29 березня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Який узагалі Сашко?

Він добрий, м'який такий. Ось це його перебування в колонії зовсім його не змінило. Він такий самий і лишився. Я думаю, що він якось співіснує з іншими ув'язненими. У нього м'який характер, неконфліктний. Не виникає складних ситуацій.

Більшу частину часу він читає. Вивчає англійську мову. Іноді ходить у спортзал. Він хотів улаштуватися на роботу, щоб здобути якусь робочу спеціальність, щоб час швидше минав. Йому в цьому відмовили. Сказали: «із таким набором статей нам не потрібен». Отож, аби дарма не гаяти часу, займається самоосвітою. Останнім часом захопився педагогікою, психологією. Читав Макаренко, Сухомлинського. Багато читає по соціології, психології. Користується бібліотекою, яка є в колонії.

Ви ще тоді в Ростові на його прохання передавали твори Івана Франка в оригіналі.

Івана Франка я йому передала. Хлопці зібрали тритомник ще в Сімферополі, ось він возить досі всі ці книги із собою. Скрізь, де він побував: і в Ростов возив, і в Челябінську зараз, але в Челябінську його змусили здати на склад ці книжки, адже там україномовна література не дозволяється, але возить усе із собою.

Олександр Кольченко, фото з особистого архіву

На що зараз сподіваєтеся? На обмін?

Звісно, дуже сподіваємося на обмін. Дуже сподівається на Україну, що його так не покинуть, обміняють. Він оптиміст по життю, не падає духом, але будемо сподіватися. Я вірю, що наших хлопців — і Олега, і Сашка — незабаром також обміняють.

Що Сашко любив і любить у Криму? Що ця земля для нього?

Він Крим дуже любив. Любив ходити в походи, подорожувати. Практично обійшов увесь півострів. Мабуть, тому й таку спеціальність обрав, коли навчався в Таврійському національному університеті. Закінчив другий курс, і вибрав спеціальність географічного факультету — туризм. Я навіть не знаю, як склалася б його доля. Напевно, займався чимось у Криму, якимось туристичним, можливо, бізнесом. Наразі не склалося це, але будемо сподіватися, що й далі навчатиметься. Його, до речі, в київському університеті відновили, хотіли продовжити дистанційно навчання, але нам поки не дозволили. Домагаємося продовження навчання, але не знаю, чи вийде.

Дуже шкода, однак розумію, що згодом мені доведеться Крим залишити. Я народилася і все життя прожила в Криму. Я із Сімферополя. Мені дуже подобається Південний берег навесні, влітку, коли все цвіте, дуже красиво, море... Наш маленький сонячний Крим дуже гарний. Буде, звісно, дуже важко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Залишатися українцем у Криму — спецрепортаж з окупованого півострова

Я розумію, що Сашко вже в Крим не повернеться, доведеться нам перебиратися на материк. У Сашка питала на тривалому побаченні, куди б він хотів, але він каже, треба спершу звідти вийти, потім і вирішувати. Як складеться його подальша доля поки не можу сказати.

За парканом колонії №6 у місті Копейськ, де утримують українського політв'язня Олександра Кольченка, Челябінська область, Росія, 29 березня 2018 року Фото: Анна Цигима/ГромадськеЗа парканом колонії №6 у місті Копейськ, де утримують українського політв'язня Олександра Кольченка, Челябінська область, Росія, 29 березня 2018 року Фото: Анна Цигима/Громадське

Яким для вас став був 2014 рік, як ви дізналися, що Сашка затримали? Я розумію, що це дуже важкий спогад. Що це був за день? Що Сашко казав вам про всі ці події, що відбувалися в Криму, за якими він стежив?

Сашка затримали співробітники ФСБ 10 травня в центрі міста, він просто йшов вулицею з друзями. Того ж дня в нас у будинку був обшук. Його спершу звинувачували в масових заворушеннях, але згодом це все наростало, як сніжний лавина і вилилося в статтю «тероризм».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Справа Сенцова-Кольченка: як створювали образ «терористів»

Спочатку їх забрали у відділок, уже там виписали ордер на обшук і разом із Сашком приїхали до нас додому. Перевернули все у квартирі і, звісно, нічого не знайшли. Вилучили оргтехніку, телефони й Сашка забрали. Відтоді я його не бачила півтора року. Побачила тільки на суді. Тиждень він перебував у слідчому ізоляторі в Сімферополі, потім його відправили в Москву. Звісно, ми не думали, що все це так закінчиться. Хлопці й самі не очікували.

Коли Сашка затримували, у вас була можливість поговорити, поки він був удома?

Так, могла поговорити, проте я намагалася ходити слідом за співробітниками, що проводили в нас обшуки. Я знала, що нічого недозволеного у квартирі немає й не знайдуть, але я дуже переймалася, що можуть щось підкинути. Сашко поводився спокійно — не очікував, що все так станеться, не думав, що його затримають і відправлять у Москву й що отримає такий вирок. Сашку дали 10 років. У травні вже 4 роки, як вони відсиділи.

Вони з Олегом потім на суді були разом?

Так. І в Челябінську вони були, але в різних камерах. До Челябінська їхали разом. Поки їх везли в автозаку та в суді мали трохи часу поспілкуватися за весь цей час.

А Сашко про Олега щось розповідав?

Він мало що міг розповісти, адже вони і знайомі не були. Усі фігуранти цієї справи. Я взагалі дивуюся, як вони зв'язали все в одну справу, тому що вони не були близько знайомі всі. Перетиналися на якихось акціях у 2014 році, на зборах, але не були близькими знайомими й не дружили.

Олег Сенцов (ліворуч) та Олександр Кольченко під час засідання Північно-Кавказького військового окружного суду Росії в Ростові-на-Дону, серпень 2015 року Фото: Антон Наумлюк (RFE/RL)

Що хочете сказати наступного разу, коли поїдете?

Намагаюся розмовляти з ним про те, що він далі робити збирається. Але в нього поки тільки одна відповідь: треба звідси спершу вийти, а потім будуватимемо плани на майбутнє. Це справді, мабуть, правильно.

Будете казати, що все добре?

Усе добре, ми оптимісти. Усе буде добре. Ми один одного підтримуємо всі ці роки.

Досвід дійсно страшний. Ми не очікували, що там усе так складеться, не очікували такого суворого вироку, але ми тримаємося і сподіваємося, що все це незабаром скінчиться.