«Кепські справи» і джазова література Димитрія Вергюлста

Про автобіографічні «Кепські справи»

Є така класична думка, що коли автор пише щось автобіографічне, він намагається виписати щось, аби від цього відсторонитися. На це я сказав, що неможливо чогось позбутися таким чином. Бо в ту мить, коли ти починаєш писати, протистояння з минулим стає більшим. Наприклад, зараз я мушу продовжувати говорити про цю книгу.

Димитрій Вергюлст, hromadske.ua

Потрібно бути готовим, що ця тема постійно буде в твоєму житті. Відтепер «Кепські справи» завжди будуть у моєму. І мені доведеться пояснювати значно більше про мою юність, ніж якби я ніколи про неї не написав.

Не було нічого прекраснішого за останній кухоль пива, який ми випивали, ридаючи, поки господиня кав’ярні збирала на совок скалки, а з музичного автомата лунав Рой Орбісон

Димитрій Вергюлст, «Кепські справи»

У мене було болісне дорослішання. Я страждав від алкоголізму свого батька, від його агресії, від того, що моя матір покинула сім’ю, від бідності, яку ми переживали. Від усіх цих речей я страждав, коли був дитиною. Але коли я звільнився від своїх батьків, від мого походження, так би мовити, то я легко з цим примирився. Я радів тому, що я вільний, що стою на власних двох. Бути дорослим — моя найбільша дитяча мрія.

Звісно ж, життя тривало, і це робило його іноді таким важким

Димитрій Вергюлст, «Кепські справи»

 Гумор у моїх творах з’являється дуже природно. Я можу легко сміятися зі свого власного нещастя. Щойно я знаходжу гумор у певній ситуації, я одразу зосереджуюся на ньому. Тільки тому, що щось серйозне, не значить, що я не можу додати туди гумор. Це не заборонено. І я надаю перевагу тому, аби смітися, а не плакати. Я завжди казав, що сміх може бути видом плачу.

Димитрій Вергюлст, hromadske.ua

Один із моїх дядьків — світовий чемпіон з пиття пива. Принаймні, він був у 1984-му. Він встановив світовий рекорд. Ми дуже ним пишаємося. На жаль, з ним трапилася аварія тієї ночі. Бо він сів за кермо. Але насправді він врізався в когось, хто вів крадену машину. Тому його навіть не покарали за водіння в нетверезому стані. Це все правда. Звучить, як якісь фольклорні байки, але так було тоді. Це світ минулого. На щастя.

Про алкогольний Тур де Франс

Трохи порахувавши, він вирішив, що 5 кілометрів на карті дорівнює 1 чарці алкоголю, що означало те, що для все ж таки відносно короткого переїзду у 180 кілометрів було потрібно 36 чарок алкоголю. Наввипередки

Димитрій Вергюлст, «Кепські справи»

 Алкогольний Тур де Франс — це вже моя вигадка. Проблема тепер у тому, що в барах Бельгії молодь іноді грає в цю гру. Вони кажуть: «Зіграємо в Тур де Франс?» Це значить, що вони прочитали мою книгу, але з іншого боку — вони, мабуть, зрозуміли її неправильно. Бо я певним чином критикую пияцтво.

Читачам може бути весело читати «Кепські справи». Вони можуть знайти там лірику, але також любов. Я думаю, це більше, ніж сміх над проблемами й маргіналами. Це книга про любов до свого батька з усіма його проблемами, любов до дядьків.

Що думає про екранізації своїх книг?

Кадри з фільму «Фламандські натюрморти» (2009), знятого за романом «Кепські справи»

​Екранізація роману Вергюлста — фільм «Фламандські натюрморти» — отримав нагороду «Prix Art et Essai» на двотижневику режисерів 62-го Каннського кінофестивалю

Мене запросили співпрацювати в роботі над фільмом. Але я сказав режисеру: «Знаєте, це ваш фільм, ви відповідальні за фільм, я відповідав за книгу. Свою роботу я зробив». Я притримуюся цієї позиції до сих пір.

Було боляче дивитися це кіно. Бо там раптово бачиш обличчя. А в мене в голові є справжні обличчя. І мушу сказати: вони геть не схожі. Вони одягаються по-іншому, говорять по-іншому. Я знаю реальних героїв і вони мені близькі. Тобто там ідеться про мого батька, і хтось його грає. І ти думаєш: «Це якийсь огидний чоловік». Він там ще по-ідіотськи вбраний. Я також побачив когось, хто грає мене. І подумав: «Я справді такий покидьок?» Тому я в дуже поганому становищі, аби щось говорити про фільм. Бо для мене це радше емоційний шок, аніж мистецький.

Кадри з фільму «Готель Проблемскі» (2015)

Щодо «Готелю Проблемскі» мені легко сказати, що це шедевр. Я просто в захваті від того фільму. Це була дуже продумана обробка твору. Я думаю, що режисер Ману Ріш досконало зрозумів роман, гумор у романі і знайшов хороший кінематографічний спосіб показати це.

Що хотів би, аби переклали українською?

Я хотів би, щоб українською вийшов мій найсвіжіший роман. Він називається «Spoo Pee Doo». «Spoo Pee Doo» нічого не значить, це просто джазовий мотив з Арчі Шеппа. Spoo-Pee-Doo, Poo-Pee-Doo, щось таке. Цей твір — потік свідомості про одного чоловіка, що йде розважатися вночі. Він багато п’є, цілується з жінками, нюхає кокаїн, поводиться дуже рок-н-рольно. Аж раптом трапляється вибух бомби в аеропорту Амстердама. Це дещо схоже на ситуацію в аеропорту Брюсселя або те, що трапилося в Парижі, в Батаклані, релігійна атака.

Але вечірка триває. Цей твір про те, як герой ігнорує те, що відбувається у світі, і знаходить якісь виправдання для цього. Але мені дуже подобається сам стиль оповіді там. Я фан Джеймса Джойса, просто обожнюю його. І хоча б раз у житті я хотів писати дуже стрімко, як поїзд. Змусити читача не припиняти читати. Я хочу, щоб він відкрив книгу і продовжував читати, поки не завершить. Він може пропустити літак, його дружина може кричати до нього з ліжка: «Андрей, ти йдеш чи як? Я чекаю на тебе», а він продовжує читати. Отаку книгу я мріяв написати. І я задоволений результатом.

Про музику в літературі

Я не можу жити без музики. І я вважаю, що хороше речення, добре написане речення має музичність.

Димитрій Вергюлст, hromadske.ua

Це все джаз. Література — це джаз. Вона повинна мати ритм. Ритм речення, звук речення. Я чую кожне речення, яке пишу. Якщо дасте мені нотний папір, я міг би вписати свої речення туди. Я бачу ноти перед собою. Боб Ділан виграв Нобелівську премію з літератури, а я хочу Греммі за свої романи. Бо в них є музика. І я вже згадував Джеймса Джойса, це той самий випадок, це та ж музичність. Мені вона дуже імпонує. Свінгові речення, під які можна почати танцювати при прочитанні. Джек Керуак. Його треба читати на танцмайданчику, не на дивані.

Що варто знати про фламандську літературу?

Якби треба було додати два фламандські ім’я до світової літератури, то я б сказав Луї-Поль Боон і Гюго Клаус. Це два батьки-засновники сучасної літератури.

Гюго Клаусом я захоплююся страшенно, але він меншою мірою вплинув на мою творчість, бо я читав його вже коли сформував власний стиль. А от Луї-Поль Боон напевно в моїх пальцях. Бо я вже прочитав його на момент, коли починав свої перші, так звані, романи, тобто коли в мене з’явилося велике бажання бути письменником.

Димитрій Вергюлст, hromadske.ua

Я завжди кажу: складно додати новий роман, їх уже й так стільки, нам більше не треба. Все вже сказано і написано. Це класичне твердження. І це правда, ми можемо продовжувати читати все, що вже існує. Але гаразд, це не зупиняє моєї творчості, не зупиняє моєї жаги до письма. І, можливо, це не зупиняє читача, який хоче читати про те, що відбувається сьогодні.

Дякуємо за місце для зйомки гастрономічно-мистецькому простору «Остання Барикада»