Кого боялись яготинці? Одеський пункт тимчасового розміщення біженців

Темношкірий чоловік готує обід. У маленькій кухні дуже чисто, аж стерильно. Всі поверхні порожні: жодної виделки чи тарілки, ні скатертини, ні серветок. Чоловік відмовляється називати своє ім’я, говорить лише, що приїхав з Ефіопії.

Це один із мешканців одеського пункту тимчасового розміщення для біженців. Такого, як той, проти створення якого повстав Яготин на Київщині. Тамтешні протестувальники говорили, що зайди принесуть із собою хвороби, чужу культуру й украдуть в українців робочі місця.

У маленькій кухні дуже чисто, аж стерильно

Пункт тимчасового розміщення – не ізолятор, а радше гуртожиток, створений Державною міграційною службою для людей, які отримали статус біженця або чекають на нього.

Пункт розташований в одеському передмісті неподалік від моря: навколо приватні будинки, санаторії, багато зелені. Від дитячого садка, на місці якого облаштували пункт, переселенцям залишився майданчик. Зараз на ньому граються дітлахи з усього світу. Афганістан, Ефіопія, Сомалі, Малі, Конго, Гамбія, Пакистан, Судан…

Сьогодні видають щомісячні продуктові набори, тож біля адміністрації людно. У пункті тимчасового розміщення є місця для двохсот переселенців, хоча зараз у половині приміщень ремонт, і мешканців тут лише вісімдесят.

На лавці під будинком адміністрації сидять Амро з Палестини, Бахадур (ім’я змінене на прохання чоловіка) із Таджикистану та Алі з Сирії. Вони вже отримали свої пайки. Крім круп, консервів і борошна у списку, який показує мені Амро, є згущене молоко, «курка по-домашньому», твердий сир, вершкове масло, яйця.

Крім круп, консервів і борошна дають також згущене молоко, «курку по-домашньому», твердий сир, вершкове масло, яйця

– Все одно було би краще, якби нам давали гроші на харчування, і ми могли купити те, що хочемо, – каже Амро.

– Не жалійся, – штовхає чоловіка в бік Бахадур. Він найстарший, тому дозволяє собі жартувати з Алі та Амро. Між собою вони говорять арабською – для Алі та Амро вона рідна, а Бахадур місцевий поліглот. Він має тридцять років досвіду в журналістиці й каже, що працював у газетах, інформаційних агенціях, на державному телебаченні. Запрошує до себе в гості.

Бахадур з сім'єю відмовлились фотографуватись. Вони вважають, що публічне інтерв'ю зашкодить їм під час повернення додому

Борець за свободу

Коридор житлового корпусу напівтемний і порожній. Біля дверей до кімнат стоять пластмасові полички для взуття. Перше, що відчуваєш у приміщенні – запах свіжих квітів, а за секунду чути звуки інструментальної музики. Бахадур із дружиною мешкає тут, а діти, що також приїхали разом із ними з Таджикистану, – в сусідній кімнаті.

– Моя проблема в тому, що я завжди говорю те, що думаю, –  всміхаючись, пояснює Бахадур. – Моя ідея-фікс – свобода мого народу від російського ярма. Моя країна перебуває в залежності від Росії. Керівництво держави витискає з країни протестну масу – молодь, що їде на заробітки до Москви замість того, щоб міняти щось у себе вдома.

У кімнаті Бахадура

Розповідаючи, чоловік дістає з шухляди книгу:

– Це моя. Тут філософські есе про Бога, статті на теми політики та економіки. Видав іще в Таджикистані. Я був не останнім журналістом у своїй країні, можете в інтернеті поцікавитись.

Цікавлюсь. Ґуґл видає чимало новин про оголошення безстрокового голодування. Зрештою журналіст мусив виїхати з Таджикистану й потрапив до України на початку 2014-го:

– Янукович утік від вас, а я приїхав.

Бахадур дістає піали й заварює ароматний чорний чай

Знайти роботу за фахом в Україні не вдалося. Нещодавно Бахадур отримав ґрант на техніку – фотоапарат і ноутбук, що мають допомогти йому далі займатись журналістикою. Проте поки що він знімає для себе. Показує свої відеоматеріали: ролик із порадами для біженців, інтерв’ю з музикантом Гобартом Ерлом. Багато фотографій.

– Чаю? – Бахадур дістає піали й заварює ароматний чорний чай. Музика, що весь час лунає на фоні, стає ледь чутною. Бахадур стишує голос і розповідає далі:

– У кінці вісімдесятих я заснував свою першу газету. Вона була політична, але дуже своєрідна. На одній сторінці політика, а на іншій —порнографія. Наприклад, стаття про керівника Таджикистану, який уклав договір із Кот-д’Івуаром, а на сусідній шпальті про те, що Чиччоліна уклала угоду з кіностудією. Я надрукував відразу шість номерів, але всі довелося знищити.

Про минуле Бахадур говорить натхненно, а що більше підходимо до теперішнього, то більше похмурніє. Тут він уже близько року, відтоді, як забракло грошей на оренду квартири. Найбільше хоче повернутись додому:

– Там кожна собака мене знає. Треба поміняти життя. Заради дітей і дружини. Я зараз думаю про різні варіанти. Мене легко приймуть назад, але доведеться стати частиною тоталітарної системи. Можливо, я й піду на це. Тридцять років боровся – і що отримав?

Робочі місця

Відділ роботи з біженцями – це місце, куди найчастіше заходять тутешні мешканці. Звертаються з найрізноманітнішими питаннями, від побутових негараздів до пошуку роботи. Бахадур, наприклад, заходить запитати, де в Одесі можна більше дізнатись про українську культуру.

Пошук роботи – питання болюче. Це вдається не швидко й не всім. Перша з багатьох перепон на шляху до праці – документи.

– Звісно, їм не завжди легко влаштуватись на роботу, особливо тим, хто перебуває в процесі отримання статусу, –  говорить соціальний працівник Світлана Пещова. – Зробити це легально часто нереально, адже потрібен дозвіл на працевлаштування іноземця, а це зайвий клопіт для роботодавця. Тих, хто має статус біженця або особи, що потребує додаткового захисту, беруть охочіше. Багато залежить від бажання й мотивації: був у нас хлопчик, який просто не виходив із нашого кабінету, поки не знайшов роботу. Шукав оголошення, знаходив телефонні номери, просив нас зателефонувати…

– Одного хлопчика, коли він щойно приїхав, я запитала: «що ти вмієш?». Виявилось, добре шиє, – підхоплює психолог Наталія Кравцова. –  Я зателефонувала до цеху, який розташований тут у Чорноморці, і його відразу взяли на роботу. Таких випадків багато: влаштовуються до кафе, ресторанів, один чоловік на залізниці працює.

Список найпоширеніших професій серед біженців доповнюють працівники організації «Віра, Надія, Любов», що є партнером Управління верховного комісара ООН у справах біженців в Одесі:

– Жінки часто печуть і продають щось національне, африканки плетуть косички, чоловіки працюють у сфері харчування, здебільшого у закладах азійської кухні. Дехто відкриває свої заклади. Один, отримавши ґрант від управління, налагодив бізнес – продає м’ясо і шкури баранів, повний цикл виробництва, –  каже соціальний працівник Віктор Курсоніс.

Але безперечним лідером серед місць, де знаходять роботу біженці, є величезний гуртовий ринок «Сьомий кілометр» під Одесою. Там працює багато біженців та іноземців: кому пощастить більше – продавцем, кому менше – вантажником. Тому в багатьох мешканців гуртожитку проблеми зі спиною.

– «Сьомий кілометр» популярний, бо там живі гроші, – каже старший соціальний консультант «Віри, Надії, Любові» Олена Кривенко. – Але, надірвавши спину, працювати там люди вже не можуть.

Діти з афганської родини розбирають прдуктові набори

Маленька українка

– Как тебя зовут? –  дівчинка років семи дивиться на мене великими чорними очима. Вона говорить російською майже без акценту. Діти в гуртожитку для біженців стають перекладачами для батьків, особливо для матерів, які, з огляду на культурні особливості, менше спілкуються із зовнішнім світом. Обов’язок матері – дбати про дітей, яких у родинах біженців буває чимало.

Родина Хадіджі з Кабула, вони — шиїти-хазарейці, яких жорстоко переслідує Талібан

У Хадідже – шестеро. Двоє підлітків уже мають роботу. Одна, Маріам, – зовсім маленька, їй немає і двох років, – народилась уже тут, в Україні.

– Заходьте до кімнати, чоловік краще за мене говорить, –  знічено всміхається Хадіджа. Родина з Кабула, афганської столиці, належить до шиїтів-хазарейців, яких жорстоко переслідує Талібан. Коли 2008 року свекра Хадідже забрали в заручники таліби, родина виїхала з країни: спершу до Росії, а коли там облаштуватись не вийшло, – до України. В Афганістані досі неспокійно: чоловік Хадідже показує роздруковані новини з інтернету про чергові напади талібів.

Спершу родина Хадіджі поїхала до Росії, а коли там облаштуватись не вийшло, – до України

– Ось цій дівчинці було всього дев’ять років, а що вони з нею зробили! – на фотографіях жахливі зображення жертв терактів і нападів, у тексті ручкою підкреслені слова «хазарейці» й «шиїти».

Чоловік Хадідже має типову для біженців проблему – ще в Росії, працюючи на ринку, надірвав спину. Тепер замість нього на «Сьомому кілометрі» працюють вантажниками двоє його синів. Після роботи вони ходять до вечірньої школи.

До кімнати заходить маленька Маріам із пачкою соку в руках. Родина афганців сьогодні теж отримала продуктовий набір. Чи вистачає їм цих харчів?

– Ні, –  сумно всміхається Хадіджа. – Щомісяця каші-каші, їх багато дають, але діти не хочуть їсти одне й те саме щодня. Ми самі купуємо картоплю, якісь овочі.

Її родина намагалася отримати статус біженців, але держава відмовила. Тепер цю відмову оскаржують у суді, й чим усе закінчиться, не знає ніхто. Батько саджає маленьку Маріам собі на коліна.

Маріам (ліворуч) народилася в Україні

– Вона – українка, – каже з гордістю. –  Народилася тут, а значить, може отримати громадянство.

Новий українець

Телефонний зв’язок поганий, але Ібрагімові вдається точно пояснити, де саме розташована автомобільна заправка, на якій він працює. Раніше він працював таксистом і тепер дуже добре орієнтується в Одесі.

– Добу через три працював на заправці, а решту днів – таксистом. Клієнти називають будь-яку вулицю, я всі знаю. Зараз машини немає – потрапив в аварію.

Ібрагім приїхав до Одеси з Судану 20 років тому. У 98-му отримав статус біженця. Тепер планує отримати громадянство

Робочий день Ібрагіма триває з сьомої ранку до сьомої вечора. Зараз уже сьома двадцять, але з роботи його не відпускають: не прийшов напарник, який заступить його в нічну зміну. Поки немає машин, чоловік виносить для мене стілець із підсобки, запарює каву й біжить до колонки, куди щойно під’їхав білий мікроавтобус.

Ібрагім приїхав до Одеси двадцять років тому. 1998 року отримав статус біженця, й тепер із гордістю демонструє документ. Йому доводиться носити посвідчення біженця з собою весь час на випадок, що на вулиці схочуть перевірити документи.

– Ібрагімчику, там третя колонка, повний бак, будь ласка, –  з дверей визирає усміхнена жінка.

– Я швидко. Пий каву, – каже мені Ібрагім і зникає.

Він худий, невисокий, багато всміхається. На цій заправці працює вже одинадцять років – дуже подобається. Серед водіїв з’явилися знайомі, ба, навіть постійні клієнти. Вони привітно усміхаються Ібрагімові й не заперечують, коли я фотографую чоловіка біля їхніх автомобілів.

Ібрагім: «Я мусульманин. Дотримуюсь посту в Рамадан, молюсь п’ять разів на день. Навіть на роботі.»

Окрім заправки й гуртожитку для біженців, де він мешкає, Ібрагім часто буває в мечеті.

– Я мусульманин. Дотримуюсь посту в Рамадан, молюсь п’ять разів на день. Навіть на роботі, –  уточнює він.

Дехто з його друзів-суданців, із якими він бачиться в мечеті, вже оформили громадянство. Ібрагім чекає відпустки, щоб зайнятись документами: теж хоче стати українцем.

/Валентина Чабанова-Бабак