Культура / Кіно

Прем’єра українського фільму на Берлінале: інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк

12 березня, 2018 19:10
Культура/Кіно/Прем’єра українського фільму на Берлінале: інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк
Зберегти
Вигляд
Український фільм «Коли падають дерева» режисерки Марисі Нікітюк покажуть на кінофестивалі Berlinale 20 лютого. Стрічка потрапила до однієї з основних секцій фестивалю Panorama Berlinale, заснованої як майданчик для сміливих фільмів, що «розширюють межі смислів та візуальної естетики». Раніше у цій секції демонстрували фільми Кіри Муратової «Другорядні люди» та «Лист до Америки».

«Коли падають дерева» знімали спільно з Польщею та Македонією. Вже восени фільм планують випустити у широкий прокат в Україні. У травні 2016 сценарій до стрічки Марисі Нікітюк отримав нагороду за найкращий сценарій з Центральної та Східної Європи під час Каннського кінофестивалю.

Фільми за сценаріями режисерки брали участь у престижних міжнародних фестивалях у Локардо, Клермон-Феррані, «Золотому абрикосі», Одеському міжнародному кінофестивалі.

Громадське зустрілося з Марисею Нікітюк та розпитало її про майбутню прем’єру, очікування від Берлінале і те, яким сьогодні має бути українське кіно.

Режисерка фільму «Коли падають дерева», який потрапив у програму Panorama Berlinale, Марися Нікітюк під час інтерв'ю Громадському Фото: Анна Цигима/Громадське

Фільм «Коли падають дерева» почали робити ще у 2013. Сьогодні вже 2018, чому так довго?

У 2013 році ми презентували проект фільму та почали шукати фінанси на виробництво. Тоді нас відібрали на кіноринок в Талліні, «Baltic Еvent». Ми повернулися і почалася революція на Майдані, у той період ніхто не думав про кіно. Тому ми малу таку паузу.

Насправді, дуже багато фільмів подають на фестивалі недоробленими – там ще варто працювати з кольором, звуком. Так сталося і з моїм фільмом – «Коли падають дерева» ми подали на Берлін у чорновому варіанті.

У ЗМІ цей фільм охрестили українською еротичною драмою. Про що він? І як ви визначаєте його жанр?

Безумовно це драма з трагічними та комедійними елементами. Це авторське кіно, арт-кіно, як зараз прийнято говорити. Ми позиціонуємо його як «драма дорослішання» — у фільмі показано перехідний етап – від підлітка до дорослого.

Так чи інакше всі мої роботи, як і роботи будь-якого автора, мають автобіографічні елементи. Тому що я – лінза, яка все пропускає крізь себе

Це фільм про потребу свободи, про можливість йти за собою і за власним покликом. Це дуже перегукується зі мною у той момент, коли я входила в кінематограф. У мене дві освіти, але профільної режисерської немає. Тож мені було складно працювати без неї, але коли ти справді чогось прагнеш, то треба йти до цього і вчитися на помилках.

ДИВІТЬСЯ: «Міф» про Василя Сліпака: інтерв'ю з режисером фільму

Я не знаю, чому його назвали еротичною драмою. Звісно, там є еротичні елементи, відверті сцени. Вони були там необхідні емоційно. Я не сприймаю їх як «вау» або якийсь хайп. Секс – це нормально, всі ним займаються. Це частина нашого життя і це велике поле емоційного вираження. Обходити спеціально цю частину життя персонажів – це був якийсь нонсенс для мене.

Кадри з фільму «Коли падають дерева» режисерки Марисі Нікітюк

Виходить, що він трохи автобіографічний?

Я би не назвала його автобіографічним, але так чи інакше всі мої роботи, як і роботи будь-якого автора, мають автобіографічні елементи. Тому що я – лінза, яка все пропускає крізь себе.

У фільмі є маленька героїня Вітка, її зіграла чотирирічна Соня Халаїмова – це бомба, а не дитина. От вона була трішки списана із мене, бо мабуть саме так я себе уявляю у дитинстві. Під час роботи ми так з нею зблизилися і так одна одну полюбили, що іноді вона навіть ввижається мені як альтер-его.

«Коли падають дерева» — це українсько-польсько-македонський проект. Як вийшло, що до роботи доєдналися Польща та Македонія?  

У нас було 50% фінансування від Держкіно. Звісно, що цього для нас було мало, тому ми мали вступати у копродукцію з кимось. Всі зйомки у нас проходили на території України, але ми залучили професіоналів з Польщі та Македонії. Я хотіла працювати з оператором Міхалом Енглертом, тому так виникла Польща. Для мене він дуже крутий. Коли я передивилася його фільми, то переконалася у тому, що саме він мені потрібен. Хоча у нього страшенний графік і він постійно зайнятий, проте він погодився.

А македонці самі прийшли до нас і запропонували спільну роботу. Ми ділилися творчо-виробничими роботами з Македонією – там композитор, режисер монтажу. Там ми робимо спецефекти.

Режисерка фільму «Коли падають дерева», який потрапив у програму Panorama Berlinale, Марися Нікітюк під час інтерв'ю Громадському Фото: Анна Цигима/Громадське

Ви журналістка і театразновиця. Чи важко було входити в сферу кіно без професійної освіти?

Важко технічно. Наприклад, на першому своєму фільмі я стояла під деревами і дивилася, як грають мої актори. І це замість того, щоб дивитися на монітор і аналізувати не гру акторів, а те, якою виходить картинка.

Я займалася театром, театральною критикою і для мене було очевидно, що є сцена і є ти. Рамка, кадр – це були неприродні для мене поняття. Вже зараз я відчуваю і розумію, що і як треба робити. Технічно я просто вивчала, як влаштований процес і вчилася на своїх помилках, вони були болючі. Бо ти бачиш в голові одне, а в реальності виходить взагалі інше.

Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо багато речей робила б по-іншому, менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату

У цьому є свій плюс – ти безстрашний, бо не розумієш скільки у тебе роботи. Іноді ти розумієш, що фізично складно, бо третій день не спиш, але ти робиш це. Ти стрибаєш у глибоку воду з акулами і десь на шляху можеш потонути. Але ти цього не знаєш і спокійно пливеш. Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо б багато речей робила по-іншому, десь менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату.

«Коли падають дерева» — це перша повнометражна робота. До того були тільки короткометражки. Що було найскладніше у переході з одного формату роботи до іншого?

У мене не було часу осмислити все. Очі бояться, а руки роблять. Над цим працюєш набагато довше. Під час роботи над коротким метром я багато чого робила сама. І майданчик допомагала прибирати, і людей було менше. А тут у мене з’явилася велика команда – 70 людей, а не 10. Я дуже раділа, що цей процес був наближений до того, як треба знімати справжнє кіно. З короткометражками ми дуже старалися зняти все швидко. У «Сказі» знімали три дні те, що треба було знімати шість, бо на більше не було фінансів, це були власні інвестиції.

Режисерка фільму «Коли падають дерева», який потрапив у програму Panorama Berlinale, Марися Нікітюк під час інтерв'ю Громадському Фото: Анна Цигима/Громадське

Останнім часом говорять, що Україну змінить молоде покоління. Ви належите саме до нього. Які фільми треба знімати в Україні в найближчі роки?

Є речі, які варто робити – вкладати в режисерів, у кіногалузь, розвивати її. Але диктувати щось конкретне – я не думаю, що так варто робити. Наприклад, чи варто знімати фільми про АТО? На мій погляд, поки що – ні, адже ще дуже мало часу минуло, війна ще триває. Це дуже боляче. Показати це правдиво і об’єктивно надто складно, адже ми частина цієї історії. Для цього є документальне кіно, яке фіксує події без втручання автора і віддає це на розсуд глядачу.

Найперше, що варто робити в українському кіно, — дати можливість молодим режисерам увійти у професію, розвиватися. Хтось робитиме іміджеві проекти, хтось — мейнстрімові, але якісні

А у художнього фільму є режисер, сценарист, актори зі своїми позиціями, думками. Все це поєднати у фільмі складно і треба вміти це робити. Найперше, що варто робити в українському кіно, — дати можливість молодим режисерам увійти у професію, розвиватися. Тоді вони зможуть залучати нових акторів. Хтось буде робити іміджеві проекти, хтось — мейнстрімові, але якісні.

Сьогодні у нас є Валентин Васянович, Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий – це вже дорослі режисери, які сформувалися. Молоде покоління – Марина Степанська, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Роман Бондарчук, Наріман Алієв, Катя Горностай, Філіп Сотниченко, я, Віка Трофименко, Тарас Дронь, Роман Любий. Це вже немало. Всі такі різні і кіно у всіх буде різне. І це круто.

Чого очікуєте від Берлінале?

Я так хотіла на прем’єру на Берлінале, що все, чого я очікувала, вже отримала. Якщо будуть якісь нагороди або номінації – було би класно. Звісно, це плюсик до карми цього фільму і наступних стрічок. Дві найкращі речі вже сталися. Перше – я дуже хотіла прем’єру на Берлінале. Друге – фільм довго не завершувався, у нас було багато з ним проблем. Я люблю і ненавиджу це кіно. Я з ним давно, передивилася його дуже багато разів. Тепер він завершився, принаймні має можливість дійти до глядача, чого мені дуже хотілося б.

Від Берліну очікую пережити прем’єру: як сприймуть, хто прийде. Для мене це вперше – великий зал, прем’єра винятково мого фільму. Ще і в Берліні на престижному фестивалі. Я думаю, що мені буде емоційно класно, але стрьомно.



 

Пов`язані новини