* у текстах збережено стиль і лексику авторів, редакторка тільки додала ком і викинула кілька речень

Рівно рік тому Громадське Культура вперше вийшло в ефір. Сьогодні команда відділу розповідає про себе, пригадує найцікавіше за рік та описує улюблені культурні локації Києва*. 

Для спільної фотографії ми вибрали арт-завод Платформа. Це приклад місця, яке культура повернула до життя. Тут є різноманіття, простір і свобода робити дуже різні речі: наприклад, провести змагання з брейкдансу і перший фестиваль Atlas Weekend, створити арт-простір AkT і готуватися до цьогорічного ГОГОЛЬFEST’у.

   Команда Громадське Культура на арт-заводі Платформа. Фото: Кріс Кулаковська

Юліанна Сліпченко

   Юліанна Сліпченко, продюсерка Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Коли йдеш працювати у будь-який проект, маєш хоча б мінімальне уявлення про нього, про людей, які там працюють, про завдання, які потрібно вирішувати. Але з Громадське Культура все було не так.

Рік тому ми дивовижним чином зібрались в команду з п’ятьох людей — Марина Сидоренко (продюсер), Аня Московченко (режисер), Оксана Городівська (контент-редактор), Сергій Кейн (редактор) і я, як другий продюсер. До нас одразу приєднались ще двоє дівчат — Катя Мізіна (журналіст) та Аня Перепелиця (відеограф), які на той момент створювали проект «Громадське Арт». Таким складом ми запустили проект. За декілька місяців після початку з проекту пішов Сергій Кейн, але приєднались наші круті хлопці: звукорежисер Даня Венгренюк, відеограф Андрій Шурпенков та редактор соцмереж і журналіст Юра Поворозник.

На початку ми самостійно виписували власні процедури роботи, планували виробництво програм. Взявши за основу стандарти роботи Громадського, ми утворили повноцінну редакцію з повним циклом виробництва контенту — від ідеї, її втілення до промоції.Так Громадське Культура функціонує вже рік і вже рік я працюю тут продюсером. Що це означає? Те, що я маю щодня тренувати в собі дві навички: по-перше, постійно ставити правильні питання, по-друге, бути готовою вирішити будь-яку проблему. Саме тому, паралельно я можу шукати сову, дізнаватись контакти всіх ренталів, у яких можна орендувати інструментальні мікрофони на струнні, писати бюджет нового проекту і штормити  з командою спецпроект на сайт. Правда ж звучить круто? Це і є круто.

Громадське Культура — це не просто про класну команду чи культурний контент, якого має ставати все більше. Ми не прийшли «рятувати» культуру — ми працюємо з драйвом для того, аби розповідати про мистецтво, кіно, музику, літературу, театр, адже пацієнт радше живий і ми в нього віримо.

Моя локація — Мистецький Арсенал. Попри те, що це одна з найкрутіших культурних локацій Києва, в якій відбувається мій улюблений Книжковий форум, розпочинався ГОГОЛЬFEST і де проходять актуальні виставки мистецтва — я ще маю мрію, пов’язану з Арсеналом. В мене є традиція — коли подорожую, завжди відвідую музеї сучасного мистецтва, адже для мене це дзеркало процесів, які відбуваються в місті чи країні. Барселона, Прага, Брюссель, Амстердам, Лісабон, Кьольн, Краків — всюди я бачила, як мистецтво впливає на простір і на суспільство. Саме тому я мрію, щоб Мистецький Арсенал був саме таким каталізатором змін і врешті став музеєм сучасного мистецтва, що діятиме постійно.


   Юліанна Сліпченко в Мистецькому Арсеналі. Фото: Кріс Кулаковська

 

Оксана Городівська

   Оксана Городівська, редакторка Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

В Громадське Культура я працюю редакторкою. Це значить, що я разом з командою вибираю теми, пишу сценарії, беру інтерв’ю, готую статті, вичитую матеріали інших, заверстую все це добро на сайті й часом роблю, що доведеться (як і кожен у нас).  Поки що найдивніша моя роль — привид в кінці одного з випусків нашої програми про кіно.

Фотографуватися я вирішила біля Національного художнього музею, музею з левами. Коли я вперше побувала там, мене не особливо зацікавили всякі козацькі портрети та ідилічні пейзажі України, зате в першому ж залі заінтригували галицькі ікони народної течії. Вони відходять від релігійного канону і показують святих та вірян дуже живими, з усмішками, з дивними пропорціями тіла.

Трохи пізніше я піднялася на другий поверх музею. Отам я взагалі можу провести весь день, розглядаючи промені світла на роботах Мурашка, божевільну синь в картині «Юність» Тетяни Яблонської, химерні форми в бойчукістів і такі кольори у Віктора Пальмова, що ух. Там після багатьох років академізму мистецтво знову приходить до щирості.

У музеї деякий час працювали мої подруги. Вони приносили мені новини про круті виставки, кликали на вино, а ще розповідали, як організовують дитячі дні народження і всякі квести. Тоді я почала звертати увагу на те, як музей змінюється, намагається перейти від традиційного образу до сміливішого. Наприклад, навесні 2016-го там була міжнародна виставка сучасного мистецтва — «Ідентичність: За завісою неозначеності». Під час неї в залах зробили штучні стіни, принесли туди рослини, а велетенську картину, що відкриває другий поверх — «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» — завісили шалено-кольоровим килимом на шахтарську тематику від Романа Мініна. Мені хотілося б, щоб музей був ще гнучкішим та більш експериментальним. Але вже за тим, що відбувається зараз, слідкувати цікаво.


   Оксана Городівська біля Національного художнього музею. Фото: Кріс Кулаковська

Катя Мізіна

   Катерина Мізіна, журналістка і ведуча Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Два роки без одного місяця я з Громадським. Рівно рік тому утворилася команда і все, що ми робимо, отримало назву Громадське Культура, де я журналіст і ведуча. Можу сказати, що ніколи ще не затримувалась на проекті так довго. Все, мабуть, тому що тут у мене є змога говорити про улюблене, про актуальне, без небажаної цензури. Переважно я говорю про кіно. Ще переважніше про документальне. Моя програма має назву «Об’єктив» і я пишаюся, що разом із фестивалем Docudays UA ми показуємо в ефірі та обговорюємо у випусках стільки класних зразків сучасної документалістики.

У своїх інших репортажах я прагну відкривати для глядачів події, які не анонсують біг-бордами, імена, які не часто трапляються у масових виданнях чи на екранах. Мої герої й теми завжди про експерименти, нові кроки у творчості та культурі.

Сподіваюся, ви погодитеся з тим, що в мене було багато підстав обрати своєю локацією Будинок кіно з його секретом на другому поверсі — неймовірної краси панно з космічними тарілками, відблисками і цим глибоким чорним перламутром (між іншим, йому вже 42 роки, але виглядає дуже сучасно).

В будинку кіно прекрасно все — й інтер’єр з елементами радянських гобеленів та величезними фікусами на блискучому паркеті, й фестиваль Docudays UA, який незмінно щовесни заповнює дещо нафталінові зали прекрасним сучасним кіно, ну, і звісно кафе «Вавілон», де цілком непогане еспресо досі коштує 9 грн.

   Катя Мізіна біля Будинку кіно. Фото: Кріс Кулаковська

Марина Сидоренко

   Марина Сидоренко, продюсерка відділу Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Я працюю у відділі Культури продюсером. Моя робота пов’язана з організаційними питаннями, логістикою і комунікацією. Хоча більше мені подобається творча складова, коли ми з командою вигадуємо нові ідеї та формати, працюємо над сценаріями і темами для ефіру. Час від часу я виступаю журналістом, гримером чи навіть оператором у нескладних зйомках. Така вже в нас специфіка. Я називаю нашу команду «універсальними солдатами».

«Мушлю» я обрала з ностальгічних причин. Я корінна киянка, а моя мама професійно займається історією міста. Мабуть, тому я маю слабкість до локацій з історією. В дитинстві я жила неподалік від центру і ми часто гуляли Маріїнським парком. До чотирьох років я була впевнена, що парк названо моїм іменем. Досить амбітно, враховуючи, що свою назву, як і палац на його території, він отримав на честь Марії Олександрівни, дружини імператора Олександра ІІ.

Мені подобається думати, що цим тінистим міським садом гуляли кияни за багато поколінь до мене. Скільки спогадів та історій криють у собі вікові дерева, скількома рондо та сонатами насолоджувались містяни такими ж теплими вечорами, як і сьогодні, коли в «Мушлі» дають концерти.

Традиція виконувати музику на свіжому повітрі тягнеться в далеке минуле, до часів королівських палаців, балів та концертів, коли придворні композитори створювали спеціальні програми не тільки для виконання в залах, а й у парках, садах та навіть для прогулянок на воді, якщо пригадувати творчість Генделя. І Маріїнський парк не є винятком, враховуючи його близькість до імператорського палацу. Хоча для широкого загалу киян такі музичні заходи стали доступні тільки в кінці ХІХ сторіччя після появи Купецького зібрання (будівля теперішньої Філармонії) і відкритого концертного майданчика поряд. А на місці нинішньої «Мушлі» сцена з’явилась незадовго до війни. Там після 1940-х давали безкоштовні концерти оркестри Філармонії, Консерваторії, музичного училища та багато інших. І продовжували давати у вже перебудованій в сучасний вигляд сцені з 70-х років до нашого часу.

Музика у Маріїнському — це мій персональний зв’язок з минулим, можливість втекти від буденності й потрапити у вир історії. У мій власний «міський сад». Спробуйте і ви.

   Марина Сидоренко в  «Мушлі» в Маріїнському парку. Фото: Кріс Кулаковська

Даня Венгренюк

   Данило Венгренюк, звукорежисер Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Був собі пацан, гуляв, пив, жив на повну катушку. Одного літнього вечора, під час мого відпочинку в раю на землі, містечку Затока, продюсеркиня чи як ото там зараз модно говорить, зателефонувала мені з пропозицією працювати в її команді. Не стало пацана. За рік роботи на проекті я встиг відчути себе дублером піаніста, грузчиком, рабом-ізвозчіком, експертом з муралів і кулінарії Сільпо. А ще закохатися в команду, з якою працюю. Неймовірно круті, мотивовані, альтруїстичні (навіть занадто) люди, в компанію яких мені просто пощастило потрапити. Перший мій досвід (хоч і провальний) звукорежисера на закритому майданчику я здобув в Atlas’і, тому я обрав саме цю локацію. Ну, і ще там трикутники кльові.

   Данило Венгренюк в клубі Atlas. Фото: Кріс Кулаковська

Аня Перепелиця

   Анна Перепелиця, відеограф і режисер монтажу в Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

На Громадське я прийшла навесні 2014-го року з чітким наміром «зробити культуру». Мені сказали: «О, так ти монтуєш? Чудово». З цих слів почалися дев’ять насичених місяців моєї роботи режисером монтажу на каналі. Події в країні розвивалися стрімко і я монтувала тонни відеоматеріалу з АТО, але думка «зробити культуру» ніколи не покидала мене. Потім були чотири місяці в проекті «Громадське Арт», де ми з Катею Мізіною намагалися робити і Арт, і Культуру водночас. А до мого монтажу додалася ще й зйомка.

Все це було маленькою репетицією до того, щоб стати частиною команди Громадське Культура. Тут я відеограф, режисер монтажу, людина-пошук і антиштатив. Тяжію до документального кіно до зйомки «з ліктя». Займаюся тим, що люблю і вмію.

А ось чому мій вибір впав на цю локацію — скейтпарк під Гаванським мостом. По-перше, це красиво. Я люблю Поділ з його промзоною біля річки, з добудованими і не дуже мостами. А ще думаю, що культура починається з вулиці. З техно-вечірок під мостом, з хопового біту в скейтпарку, з графіті на набережній Дніпра. Все, що народжується в андерграунді зрештою переходить в мейнстрім.

До того ж, стріт-арт і графіті стали частиною мого життя. Але про це іншим разом.

   Аня Перепелиця у скейтпарку під Гаванським мостом. Фото: Кріс Кулаковська

Юра Поворозник

   Юра Поворозник, журналіст і редактор соціальних мереж Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

У вас бували ситуації, коли ви приходили на вечірку якраз перед найцікавішими подіями, пропускаючи нудну та важку підготовку? У мене з Громадським Культура саме так. Я потрапив у команду наприкінці першого року — коли все було налаштовано, підкручено, вивірено і кожен знав, що і як йому робити.

Тут я займаюсь соціальними мережами та сайтом. Не найважча робота, якщо подобається читати незадоволені коментарі чи несподівані пропозиції про співпрацю. Хоча скаржитися на нашу аудиторію не варто — спільну мову ми знаходимо.

Часто кажуть, що з моїм приходом в Культуру там стало більше кіно. Не дивно, враховуючи, що кінематограф — моє найбільше захоплення. Я дивлюся все, починаючи від сучасних блокбастерів і закінчуючи німими фільмами 20-х. Тому якщо порівнювати себе з культурною локацією, це точно буде кінотеатр «Київ». Справа тут не у віці (все ж, він на 40 років старший за мене), а в різноманітті репертуару. Навряд чи десь у Києві ще можна знайти місце, де за тиждень можна подивитися все — від голлівудських новинок до британського театру в кіно.

І ще, якщо чесно, мені подобається монументалізм фасаду.

   Юра Поворозник в кінотеатрі «Київ». Фото: Кріс Кулаковська

Андрій Шурпенков

   Андрій Шурпенков, оператор і режисер монтажу на Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Мене тут попросили трохи розказати про себе і про те, як я потрапив в Громадське Культура. Отож, про себе: взагалі за освітою я архітектор, котрий фотографує інтер'єри. Крім цього, я тісно пов'язаний з музикою, оскільки граю сам, і ми з друзями намагаємось відкривати Україні тих виконавців, які на нашу думку варті більшої уваги. Моя локація — ШООМ (ШУМ) — музична студія-майстерня, аналогів котрій в Україні не існує. Я один із її співзасновників, один з тих, хто вирішив зробити внесок у формування музичної культури в Україні. Все почалося у далекому 2013 році, коли мій друг, до речі, теж архітектор за освітою і музикант в душі Володимир Мінцюк надихнувся студією Basement, в котрій був записаний live Radiohead — “King of Limbs”. Тоді він запросив мене робити студію, в якій ми могли б експериментувати і знімати повноцінні live-сесії. Згодом до нас приєднались ще двоє його друзів, один з них Володимир Корольов — наш звукорежисер. За декілька місяців ми почали свій експеримент, оскільки ніхто з нас ніколи таким не займався, але наш ентузіазм надихав нас працювати ночами. Так у нас з’явився формат ШООМ_live, головним концептом якого було відкривати крутих виконавців, одним з яких тоді став Secret Avenue. Взагалі в нас там всі музиканти. Але це вже зовсім інша історія. У Громадське Культура я потрапив завдяки Юліанні й Марині. Пам’ятаю, як вони запрошували мене декілька разів у студію Громадського допомогти познімати live. Останній такий раз я пам’ятаю дуже чітко, коли допомагав знімати концерт «Вривайся за культуру», котрий проходив у Atlas’і на початку зими 2015 року. Тоді сидимо ми на дивані в підсобці після зйомки, навпроти мене Юліанна з Мариною, і тут Марина видає таку фразу: «Він нам підходить». Короч, співбесіда була таємною. Я просто знімав, а вони просто спостерігали. І ось так уже в січні я приєднався до Громадське Культура. У команді я знімаю та монтую, матеріал буває різний — від лекцій до концертів та музичних лайвів. Звичайно ж, цікавіше за все знімати та монтувати музичні лайви, та все, що пов'язано з музикою. Висновок з усього цього такий: роби те, що тобі подобається, раптом за тобою спостерігають і раптом це зможе вплинути на твоє життя в правильному напрямку.

   Андрій Шурпенков в студії ШООМ. Фото: Кріс Кулаковська

Аня Московченко

    Анна Московченко, головна режисерка відділу Громадське Культура. Фото: Кріс Кулаковська

Якби рік тому хтось сказав мені, що я буду займатися тим, чим займаюся зараз, я б нізащо не повірила. Коли Юліанна запропонувала мені приєднатися до проекту, у мене було відчуття, що вона мене з кимось переплутала. Я працювала цілком звичайним дизайнером у цілком звичайному рекламному агентстві, а команді була потрібна людина-оркестр, що буде робити не тільки графіку, а й монтувати та обробляти відео, вигадувати концепції зйомок і швидко орієнтуватися в ситуації.

Попри те, що в мене не було досвіду регулярних зйомок, я мріяла зайнятися чимось таким, вирватися з агентської рутини, змінити парадигму, в якій твоїми руками роблять те, що придумує хтось інший і з ким ти часто внутрішньо не згоден. До того ж, найбільшою мрією було реалізувати себе в чомусь справді важливому, бути причетним до контенту, який змінює світ довкола тебе на краще. Та й робота, що розширює світогляд — не робота, а мрія. Тому я, навіть сповна не уявляючи, що мене чекає, занурилася в нову реальність.

Реальність виявилася досить жорсткою, оскільки роботи виявилося неймовірно багато, вчитися доводилося на ходу і ціною власних факапів. Зйомки паралельно з розробкою візуальної мови навалювалися купою, але в цьому й було найцікавіше: чим більше треба зробити, тим більше ти встигаєш. І, звісно, все, що відбувалося, викликало в мене велетенський інтерес. Тим більше, якщо твоя робота в Культурі починається зі зйомок Влада Троїцького, Алевтини Кахідзе, Dakh Daughters, Діми Шурова для свого промо.

Переважно моя робота зараз полягає в режисурі наших музичних проектів — Stage 13 і ДЕІНДЕ. Ці проекти унікальні тим, що при роботі з ними одночасно залучена вся команда, кожен відповідає за свою частину, об’єднуються, як Вольтрон. Stage 13 — справжні ліки проти занепадницьких думок. Працюючи над ним, перетинаєшся з великою кількістю ще не дуже відомих, але талановитих музикантів, кожна нова зйомка — сюрприз і відкриття.

Тож якщо хтось скаже вам, що нової якісної української музики немає, просто дайте їм лінк на 30 виконавців, що з’явилися в нас у проекті Stage 13.

В ДЕІНДЕ ми знімаємо лайви музикантів у незвичних, але відповідних героям локаціях. Тут кожна зйомка — виклик, оскільки доводиться пристосовуватися до особливостей місця. Наприклад, зйомки Вагоновожатых в трамвайному депо були для нас першими. І під час зйомки ніхто не розраховував, що Антон Слєпаков буде в трамваї стрибати. А це значить, що разом із ним будуть стрибати оператори з камерами в руках, ще й зі слайдером на додачу. Дивовижно, що це в результаті не стало браком для матеріалу.  

Вибір місця для фотозйомки був дуже спонтанним і швидким. Для мене найкраща культурна локація — це природа. В найкращих, тобто найбільш емоційно насичених для мене концертах була взаємодія того, що відбувається на сцені, та природи. Наприклад, концерт Esthetic Education в 2007 році під зливою. Я збиралася фотографуватися на ЮБК, унікальній локації, де вода, пісок, ліс, вид на місто. Там відчуваєш себе спостерігачем: ти ніби і в місті, а ніби й дивишся на нього збоку. Але я звикла бути за кадром, тому страшенно незручно почуваю себе перед камерою, не люблю фотографуватися. А тут треба було спеціально позувати, що стало для мене додатковим стресом. Після зйомки ми вийшли на пішохідний міст до Труханового і природа все поставила на свої місця: подув вітер і вийшли хмари. Я дуже рада, що Кріс (фотограф Кріс Кулаковська — ред.) знову вийняла фотоапарат і зняла не мої портрети, а взаємодію з природою. Головний персонаж у цих фотографіях — не я, а вітер.

Анна Московченко на пішохідному мосту до Труханового острова. Фото: Кріс Кулаковська

Отаке. І ще одне фото, де всі разом. 

Усі фото: Кріс Кулаковська

Дякуємо за місце для спільної зйомки арт-заводу Платформа. 

Поділитись: