Як митці Львова і Харкова об’єднуються в проекті «ГаліціяКульт»

У проекті «ГаліціяКульт» Львівщина зустрічається з Харківщиною, а відмінності перетворюються на творчість. Так це відбулося з виставкою «Коло спілкування». Вона відкрилася 23 серпня в харківському ЄрміловЦентрі й об’єднала художників з різних кінців України. Як митці готували цю виставку, малювали на стінах заводу «Турбоатом» і відновлювали пам’ять про будинок письменників «Розстріляного Відродження» — в матеріалі Громадське Культура.

«Коло спілкування» художників Львова і Харкова

Роботи Оксани Солоп на виставці «Коло спілкування». Фото: Віталій Сидоренко

Виставку «Коло спілкування» готували шість харківських і п’ять львівських художників, а також художниця з Великої Британії Джин Хі Парк. Харків представили Роман Мінін, Тетяна Малиновська, Артем Волокітін, Віталій Кохан, Олексій Яловега, Оксана Солоп та Костянтин Зоркін, а Львів — Тереза і Михайло Барабаш, Валерій Губенін та Ганна Шумська.

Для роботи в них було лише два тижні — від знайомства і створення концепції до відкриття. Елементом, що об’єднав різні роботи стало поняття капсули, місткості, що несе інформацію та пам’ять у простір. Виставка діятиме з 23 серпня по 16 вересня.

Валерій Губенін і його око-капсула. Фото: Віталій Сидоренко

Виставка «Коло спілкування» стала результатом художньої резиденції проекту «ПогранКульт: ГаліціяКульт». На додачу до неї, відбувалося ще п’ять резиденцій:

- Анімаційна резиденція «Відкрита тема»

- Резиденція для молодих кінематографістів Галичини та Харківщини

- Резиденція «Майстер клас. Павло Маков і художники-графіки»

- Архітектурно-соціальна резиденція «Громадський простір будинку «Слово»: creare vita»

- Резиденція «Турбоарт»

Усі резиденції передують культурному форуму, що відбудеться в Харкові 4-18 жовтня. Ми поцікавилися враженнями учасників двох із них.

Історія довкола будинку «Слово»

Архітекторка зі Львова Софія Гіссовська працювала з громадським простором навколо будинку «Слово». Він був збудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. У різний час там мешкали Павло Тичина, Іван Багряний, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Бажан та інші. Історію будинку тісно пов’язують з поколінням «Розстріляного Відродження».

   Софія Гіссовська, архітекторка

«Наша резиденція почалась зі знайомства з історією: спочатку історією Харкова, а потім й історією будинку «Слово». Після низки лекцій цей будинок зовсім по-іншому відкрився для мене, став ближчим і почав сприйматись як частина культурного феномену України. Власне, основна цінність будинку не в цеглі, плануванні й стилі, а в тих людях, які в ньому мешкали, їх взаєминах і повсякденному житті.

Для мене звично, що у місцях з визначною історією влаштовують музеї, а будинок «Слово» повноцінно функціонує як житловий. Ці обставини накладають певні межі на можливі архітектурні втручання в будинок і його простір.

Будинок «Слово». Фото: Софія Гіссовська

Тож ми хотіли поєднати нагадування про пам’ять цього місця, але водночас не втручатись в особистий простір мешканців. Виникла ідея створити інтернет-ресурс, в якому була б описана історія будинку, зібрані цікаві спогади про нього і посилання на різні інтернет-ресурси.

Щоб привернути увагу до будинку «Слово», ми вирішили розмістити невелику виставку колажів на паркані навколо будинку. Колажі поєднували старі чорно-білі фото письменників у сучасному середовищі будинку. На цих колажах також був розміщений QR-код, який веде на якусь з історій про будинок.

Колажі з фотографіями письменників, що мешкали в будинку «Слово».Фото: Софія Гіссовська

Також у нас виникла ідея зробити нагадування про історію будинку завдяки присутності текстів, віршів, творів письменників та поетів, які там жили колись. Тому до фестивалю «ГаліціяКульт», який відбудеться у жовтні в Харкові, ми будемо працювати над проектом, а тоді зможемо представити його на фестивалі. Під словом «ми» я маю на увазі команду з чотирьох львівських архітекторок — Оксани Задибчук, Ірини Дем’янюк, Марти Висоцької та мене, і трьох архітекторок з Харкова — Юлії Діденко, Юлії Антонової та Насті Золотової. Нашою кураторкою була Ірина Сальник, а ментором архітектор Олег Дроздов».

Турбіни і мурали
Художник зі Львова Василь Савченко приєднався до резиденції «Турбоарт». Її учасники створювали розписи на фасадах заводу «Турбоатом», одного з найбільших у світі турбінобудівних підприємств, що було засноване ще в 1934 році.

   Василь Савченко, художник

«Спочатку кожен пропонував свою ідею щодо рефлексії на тему «Турбоатому» і мав для цього конкретно виділені локації. В процесі ідеї та ескізи відсіювалися дирекцією заводу і разом з ними половина виділених для розпису стін. Тому деякі учасники резиденції реалізували мурали в колаборації з іншими.

Особисто я долучився до проекту Володимира Федусіва та Дениса Метеліна. Оскільки я знав хлопців ще до мандрівки в Харків, було цікаво спілкуватися на самій стіні, поєднуючи різні мови вираження та стилістичні рішення композиційно-кольорового характеру. Основною метою роботи є прагнення показати, що вся ця техніка на заводі — станки, турбіни, двигуни, дорогі апарати — є нічим інакшим, ніж горою мертвого металу і купою кабелів, й тільки людська внутрішня енергія є рушієм цілого заводу.

Розпис на стіні заводу «Турбоатом». Автори: Володимир Федусів (keno), Василь Савченко (i'ms.), Динис Метелін (prime).

Після затвердження ми взялися до реалізації. Композиція, кольорова гама, ритміка, графічні елементи трішки відрізнялися від того, що ми пропонували дирекції. Це цілком логічно, бо при масштабуванні роботи виникають нюанси, що потребують узгодження із простором. Після закінчення роботи комісія на чолі з директором заводу були приємно здивовані й задоволені результатом.

Розпис на стіні заводу «Турбоатом». Автори: Віталій Грех (dilk), Сергій Грех (feros)

Я вперше в Харкові, і місто для мене є незвичним, але дуже цікавим, по-своєму загадковим. Дуже сподобалася Харківська Національна Академія Дизайну, у нас була можливість потрапити туди. Там ми відвідали кафедру монументального живопису. Особливо захопив мене надзвичайно серйозний підхід студентів до однієї з монументальних технік — «графіто». Це монументальне художнє вираження є не таким популярним в Україні й потребує високої технологічної та мануальної підготовки. Мене вразило, з якою легкістю студенти виконують ці об'єкти».