Листівки із землі снігів. Біологи антарктичної експедиції розповідають про свою роботу та довге повернення додому

Коли навесні увесь світ став на паузу через карантин, Антарктида лишалась одним із небагатьох місць на планеті, де науковці продовжували роботу. Але і в їхні плани втрутився коронавірус: полярники з української станції «Академік Вернадський» були змушені на довший час затриматися після року зимівлі — через закриті кордони було проблематично доставити команду їм на заміну. Потім довелося майже місяць добиратися додому, враховуючи понад три тижні очікування в Чилі і три пересадки.

Урешті, 17 травня і «зимівники» (ті, хто провів на станції рік), і учасники цьогорічної сезонної експедиції (ті, хто прибув на станцію лише на літні дослідження) повернулися в Україну — і тут теж відбули два тижні самоізоляції. hromadske поспілкувалося з біологами 24-ої та 25-ої антарктичної експедиції про їхню роботу, а також про те, якою була Антарктида цього року і як вона розриває шаблони навіть для досвідчених науковців.

Анна Євчун. Квіти з Антарктиди

Анна розвінчує міфи про те, що Антарктида — це лише суцільна крига, і тут нічого не росте. Науковиця приїхала на «Академік Вернадський» на початку цього року у складі сезонної експедиції. Її «профіль» — вивчення наземних екосистем Антарктики та їхніх реакцій на зміни клімату і вплив людини. Найкращий індикатор цього — антарктична флора, а саме мохи та судинні рослини (так, вони тут ростуть). В Антарктиді біологиня вивчала не лише їх, а й займалася ширшою темою — просторовим плануванням Аргентинських островів.

Фактично, це створення наукової бази — мап поширення рослин і тварин, які є в окремих районах Архіпелагу Вільгельма, неподалік української антарктичної станції. Це допомагає, наприклад, коригувати туристичні маршрути, якщо потрібно, чи відстежувати зміни клімату. І Україна як одна з підписантів Договору про Антарктику зобов’язується долучатись до охорони її довкілля. Вивчати біорізноманіття Антарктики, безумовно, можна лише в Антарктиді. Але до того як вирушати, доводиться проводити підготовчу роботу, опрацьовувати матеріали, отримані у попередні роки досліджень.

«Але наступні етапи можна зробити лише на місці. Наприклад, дешифрування ортофотопланів: це такий собі план місцевості з GPS-прив’язкою, отриманий зйомкою дроном. Моя робота — дешифрування знімків і їх перевірка у польових умовах. Потім на основі цього створюється мапа просторового біорізноманіття регіону. Ще у Києві я розглядала такі фотографії, але є багато специфічних моментів, які дистанційно не врахуєш. Наприклад, на фотографії якесь затемнення. Ти дивишся і не розумієш — чи це тінь від хмари, чи це так падає освітлення, чи це ділянка відмерлого моху. Вони мають майже однаковий вигляд», — пояснює Анна.

Зйомка з дрона — не такий уже й простий процес. Треба вгадати з погодою, яка в Антарктиді мінлива, і це ускладнює планування. Анна розповідає, що бували випадки коли біологам-сезонникам доводилося розгрібати сніг руками, щоб побачити рослини, заради яких вони, власне, й приїхали. Та й упродовж дня сонце може змінювати несподівана негода, особливо наприкінці антарктичного літа.

«Ми виїжджаємо на місце. Оператор запускає дрон. Зйомка триває від години до трьох — залежно від масштабів острова. Потім усі їдуть на станцію, і починається обробка знімків, яка може тривати до кількох днів. В ідеалі усе треба відзняти з першого разу, але буває, що треба перезнімати. Так одного разу ми виїхали у вітряну погоду, усе було заряджено, із запасом. Ми розраховували на 2,5 години безперервної роботи. Утім, через дуже сильний вітер, який раптово піднявся, дрон зміг пропрацювати лише півтори години. Бо коли сильний вітер, акумулятор в дроні охолоджується швидше. Тож відзняли лише половину острова».

Потім отриманий знімок Анна співставляє з уже наявною інформацією: знову їде на місце і коригує дані. Без цього ніяк: GPS-координати дають велику похибку — до трьох метрів. А перевірка на місці дає можливість скоротити її до 20-30 см. Крім того, це допоможе спростити подальші дослідження: у наступні роки їх можна буде робити переважно дистанційно, опираючись на ці точні дані. А ще чітке структурування зібраних даних, яким Анні доводиться займатися після повернення додому, спростить роботу науковцям суміжних галузей.

Також у фокусі досліджень науковиці два види так званих справжніх рослин — єдині, які є в Антарктиді — щучник та перлинниця. «Як ми пояснюємо туристам, щучник схожий на кущ трави, а перлинниця — це немов антарктичний сукулент. Також тут росте багато мохів. Взагалі наша морська Антарктика може бути дуже зеленою у сезон — це такі насичені, зелені кольори: вона не вся біла і сіра чи блакитна». До речі, щучник науковці навчилися вирощувати і в Україні. Кілька років поспіль Інститут молекулярної біології та Національний антарктичний науковий центр спільно досліджують рослину в сенсі адаптації до надзвичайно складних умов: щучник дуже стійкий до ультрафіолету, не замерзає за екстремально низьких температур і може квітнути навіть у морози.

Насправді такі дослідження не лише допомагають дослідникам антарктичної флори, а й дають розуміння про фауну: з дрона зручно моніторити колонії пінгвінів і те, як розширюється їхня популяція. Анна жартує, що для тих, хто вивчає рослини, це катастрофа, бо влаштовуючи собі зручні місця для гніздування, пінгвіни знищують ділянки з рослинністю.

«Поїхати в Антарктиду — це, з одного боку, солідний рівень для науковця, а з іншого — специфіка певної сфери. Ще залежить від того, про яких спеціалістів ми говоримо — зимівників або сезонників. Адже у зимівників є конкурс, добирають найкращих фахівців під визначене коло завдань, які треба виконувати цілорічно. А сезон — про це дуже влучно сказав глава Національного антарктичного центру Євген Дикий — це конкурс радше не людей, а проєктів. Він короткий, треба встигнути багато зробити, і виграють ті, чий проєкт є найцікавішим, найбільш актуальним і реальним», — розповідає Анна. Науковиця каже, що охоче повернулася б до Антарктиди на сезон, якщо буде новий цікавий проєкт, але не на зимівлю — не може залишити на цілий рік дитину. Не заважає бажанню і те, яким складним видався шлях додому з Антарктиди. У НАНЦ навіть не допускали можливості, що через коронавірус полярників залишать на станції на ще довший час, але хвилювання було.

«Страху не повернутися не було, бо коли розумієш, що ти абсолютно жодним чином не можеш вплинути на ситуацію, який сенс боятися? Просто сидиш і чекаєш. Знервованість була, але ми і знали, і бачили, що люди, які за це відповідають, роблять усе можливе і неможливе. Адже на деяких станціях зимівлю таки залишили на другий рік. Але коли ми уже дізналися, що наша зміна вже сіла на корабель і прямує до нас з Пунта-Аренасу, усі були дуже раді. І це було таке полегшення! Ми тільки тоді відчули, яке напруження було в усіх нас. Коли ми на моніторі побачили, як наближається корабель, усі вже спакували речі і буквально сиділи на валізах. Або стрибали від радості!»

Після дев’яти днів корабельної мандрівки від берегів Антарктиди Анна з колегами прибула до Пунта-Аренасу, а потім — до Сантьяґо. В обох карантинних чилійських містах довелося провести кілька тижнів у готелях, очікуючи, доки Національний антарктичний центр владнає усі питання із безпечним поверненням полярників додому. Потім був переліт із Сантьяґо до Бразилії, якого понад 15 годин довелося чекати в аеропорту. Звідти — до Лісабона, а тоді евакуаційний рейс до Києва.

«Знаєте, як кажуть, що школа чи, скажімо, родина є відображенням соціуму, так само і станція. Це таке саме суспільство, але лише його маленький шматочок... А сама Антарктида — надзвичайна! Усе те, що можна побачити на фотографіях, відео — це лише малесенька частина того, що ви відчуваєте, коли туди потрапляєте. Це немов зовсім інший світ — ніби потрапити на Марс».

Оксана Савенко. Вдалий рік з китами

«Сьогодні така спека, що я вже й не пригадую, коли востаннє така була. Я поїхала до Антарктиди у січні 2019 року і вже звикла до низьких температур. Так мені комфортніше», — розповідає морська біологиня Оксана Савенко. Шістнадцять місяців спостережень за китами на станції «Академік Вернадський» подорожей Південним океаном добігли кінця, і тепер Оксана звикає до життя в Україні, опрацьовує матеріали та готується після карантину вирушити до США — завершувати свій проєкт із дослідження відібраних зразків у лабораторії. А нині, каже Оксана, зупинилась у батьків в Києві і навіть не встигла забрати додому свого собаку, який чекає її під Чорноморськом.

До цього спостереження за китами на «Академіку Вернадському» не проводилися на постійній основі. За словами науковиці, спершу було багато нерозуміння навіть з боку колег. Як працювати з китами взимку — адже зазвичай на цей час вони відпливають. До того ж, працювати взимку поза межами архіпелагу Аргентинські острови, де розташована станція, часто не дає змоги льодова обстановка. Однак, на радість для науки, ця зима виявилась нетиповою.

«Довгий час було багато відкритої води, до кінця липня ми ходили на “Зодіаках” (надувний човен, який використовують полярники, — ред.), чого раніше не робили в таку пору року. І навіть кити горбачі довше затрималися — ми за ними спостерігали до середини антарктичної зими. Була відкрита вода і криль саме підійшов до берегів — це була для них додаткова можливість затриматися і від’їстися більше, перш ніж повертатися до районів екватора, де вони розмножуються».

Оксана має неабиякий досвід досліджень у польових умовах, зокрема спостережень за тюленями і китами на півночі Тихого океану. Не в останню чергу завдяки цьому вона потрапила на зимівлю раніше за інших полярників — вдалося дістатися Антарктиди на туристичній яхті зі знайомими науковцями та гідами. Але така тривала безперервна мандрівка для науковиці перша і, за її словами, вона була вкрай корисною для розуміння сезонної динаміки антарктичних екосистем — і не лише щодо китів. Хоча у кожного науковця є своя спеціалізація, усі біологи під час зимівель мають виконувати і деякі спільні завдання, зокрема відбирати зразки, які потім аналізуватимуть їхні колеги в Україні та в лабораторіях інших країн.

«Наприклад, я відбирала воду для дослідження морської екосистеми за допомогою методу отримання ДНК з довкілля (environmental DNA). Минулого року мікробіологи почали такі роботи під час літнього сезону, а у мене було завдання продовжити це упродовж зимівлі — щомісяця збирати зразки та робити їхній хімічний аналіз. Після лабораторних досліджень ми зможемо зрозуміти, як упродовж року змінювалися різні параметри екосистеми, наприклад, видовий склад, віріо- і бактеріопланктону. Зразки морської води фільтруються в лабораторії на станції: пропускаються через фільтри, фіксуються спеціальним розчином та заморожуються — на щастя, зараз у нас там уже є морозильна камера на -80 градусів, яка підходить для збереження більшості типів зразків. У ній зберігалися і зразки тканин морських організмів, які я відбирала для подальшого дослідження вмісту в них стійких органічних забрудників. Після експедиції ми привезли зразки з собою і передамо їх до різних лабораторій. Їх аналізуватимуть і в Україні, і в Європі, і у США».

Дослідження китів — це якраз спільний проєкт зі Сполученими Штатами. Американські науковці відбирали зразки на своїх станціях, Оксана на «Вернадському» — далі усе це аналізуватимуть разом як єдиний набір даних. Головне досягнення української сторони для міжнародної науки у тому, що зразки вперше вдалося взяти взимку, а це означає, що польові дослідження китів біля «Вернадського» можуть бути цілорічними. Для української — у тому, що такі дослідження на станції здійснили вперше, а тепер вони стануть систематичними.

Як відбирають зразки тканин у китів? Оскільки йдеться про біопсію (метод, який передбачає втручання), для нього потрібні спеціальні дозволи. «Обладнання — це, по суті, звичайний арбалет, але у ньому є спеціальні модифіковані стріли, щоби брати ці зразки. Є спеціальні наконечники, які відбирають шматочок шкіри й жиру кита. Є поплавок, який дає змогу стрілі відлітати й не тонути. Доводиться близько підходити до китів — у нас є на це дозвіл. Але він лімітований у часі. Тобто якщо якась група китів не дуже хоче співпрацювати, то ми не можемо їх довго турбувати — є певні правила, визначені міжнародною науковою спільнотою, і ми їх намагаємося дотримуватися», — пояснює Оксана.

За її словами, для тварин цей метод практично безболісний і безпечний, стріли дезінфікують після кожного використання, а відстань пострілу регулюється, щоби не травмувати кита. «Підозрюю, що це дуже схоже на укус комара для людини: нас це дратує, але сильно не шкодить здоров’ю. Я можу точно сказати, що кити не ображаються. У нас якось була одна парочка — один із рудим хвостом, один із чорним — вони до нас в наступні дні разів п’ять підпливали, коли ми брали зразки. Це означає, що вони не ототожнювали загрозу з нашим човном». Потім відібрані зразки проходять лабораторний аналіз — це допомагає насамперед дослідити популяційну генетику та структуру груп китів, визначити стать кожного кита та зробити тести на вагітність для самиць.

Цікаво, що у дослідженнях Оксані дуже допомагають не лише колеги-науковці, а й туристи та волонтери, які долучилися до проєкту та ділилися знімками морських ссавців — китів та тюленів із подорожей до Антарктиди. Наприклад, ідентифікуючи китів-горбачів, використовують зображення хвостів — усі вони унікальні. Для ідентифікації антарктичних тюленів використовують зображення черева чи голови — це залежить від виду тюленя. Для пошуку інших особин науковці використовують як каталоги колег із різних країн, так і спеціальну онлайн платформу — Happywhale. На ній можна відстежувати історію зустрічей кожного кита і дізнатися про його переміщення.

Оксана каже, що в Антарктиді не було часу сумувати за домом, адже постійно було достатньо роботи, до того ж працювати в певній ізоляції їй загалом комфортно.

«У мене доволі специфічний характер, і я легко пристосовуюсь до умов експедиції. Тому не хотіла додому, у мене не було ніякої homesick. Мені було б не нудно навіть сидіти й цілими днями дивитися на якісь красиві айсберги, спостерігати сходи й заходи сонця. Але для деяких учасників експедиції це вже надміру затягнулося — бо у когось маленькі діти, наприклад. Настрої були доволі різні — від емоційної втоми до захоплення, ентузіазму. При цьому були різні етапи, коли було то трохи легше, то трохи важче. І що більше було роботи, то, звісно, настрій за день був кращим, тому що це відволікало від сумних думок. Допомогло те, що взимку там немає полярної ночі у класичному розумінні, завжди було кілька годин світла, і можна було вийти за межі станції, прогулятися островом, зробити якісь спостереження та отримати необхідне фізичне навантаження. А на станції, як на мене, — взагалі курорт. Може, це трохи знижує градус нашої “героїчності”. Щодо жінок були спершу розмови, що вони щось там не витримають, але насправді немає чого витримувати, бо уся робота доволі посильна. А умови дуже комфортні — окремо жіночий душ, туалет, є пральна машина, праски, комфортний кубрик, де можна спати в теплі, а також лікар і кухар, що постійно дбали про здоров'я зимівників».

До речі, саме під час 24-ї експедиції на станції «Академік Вернадський» уперше за понад 20 років зимували жінки — Оксана Савенко та лікарка Наталія Бабій, і вже декілька років жінки активно працюють під час літніх сезонних робіт. Спершу це сприймалося як велике досягнення. Однак дискусії про «доцільність» жінок на станції поновилися після трагедії, яка сталась у перші дні роботи 25-ї експедиції, — самогубства кухаря Василя Омеляновича.

«Мені здавалося, що ми з Наталею повернемося з експедиції — і питання про жінок на “Вернадському” буде закрито. Але усе почалося знову, і я бачу, що є неоднозначна оцінка і мого перебування на зимівлі. Доводиться знову аргументувати, що я туди поїхала не випадково, що мої мотиви виключно наукові. Коли у 2018 році я вперше потрапила на американську станцію “Палмер”, а це було дорогою до “Вернадського”, всі американці так реагували: ого, ти жінка і ти їдеш на “Вернадський”! Зчинився просто ажіотаж: “Боже, там же завжди самі чоловіки, як же ти там будеш?“ Тоді справді на нашій станції була перезмінка експедицій і учасники сезонних робіт — 36 людей одночасно, і я була єдиною жінкою. Але все пройшло добре — я приїхала і одразу занурилась у роботу. На “Палмері” я познайомилась із родиною Чака та Меггі Амслерів — це подружжя, яке на станції працює десятки років. Я познайомилась із цією тендітною, маленькою жіночкою Меггі, коли вона поверталася на станцію у водолазному спорядженні після чергового занурення в крижану воду Південного океану, і запитала її: скільки Ви тут уже працюєте? А вона каже: “Дитинко, я працюю тут довше, аніж ти живеш”. На той момент виповнилося 38 років з її першої експедиції на станцію “Палмер”. І ти собі думаєш: ось у них навіть питання не стоїть — жінка ти чи ні. Я переконана що і у нас так має бути», — зазначає Оксана.